— Слава Україні! Ви на місці?

— Героям слава! Так, як завжди.

— Скоро буду…

Так, без зайвих слів, без представлень чи запрошень, як свій, домашній, може забігти будь-коли до нас, у «Чорноморку», Василь Іванович Дяченко.

Наш давній і перевірений друг, один із тих, хто став на захист нашої української (за визначенням януковичівсько-матвійчуківської банди — «націоналістичної», «бандерівської») газети ще в далекому 2010-у і пройшов з нами пліч-о-пліч крізь усі створені тодішньою владою випробування — від пікетів проти міліцейсько-прокурорсько-судових переслідувань незалежного українського за духом видання до поширення його власними силами у міському транспорті, електричках, на вулицях, пляжах, в інших багатолюдних місцях.

А потім постала Революція Гідності: великий київський Майдан і як одне ціле із ним — майдани по всій Україні. З-по-між них — одеський. Не було такого дня, крім тих, коли Василь Іванович їздив підтримати побратимів у столиці, щоб біля Дюка не здіймалося в його руках червоно-чорне знамено української боротьби, щоби з імпровізованої сцени — підніжжя пам’ятника — не лунали виголошені ним полум’яні, закличні Шевченкові рядки, щоб із торби навпереваги він не роздавав протестувальникам свіже число «Чорноморських новин», агітуючи за передплату. До речі, тоді усім загалом біля Дюка ми проголосували за те, що площу, на якій стоїмо, назвемо Європейською. Невже забули? В контексті нинішньої деколонізації на Європейську годилося б перейменувати навіть головну в Одесі історичну площу — Думську. Так-от, Василь Іванович Дяченко із червоно-чорним повстанським стягом і пророчими Кобзаревими словами залишився для мене, і, не сумніваюся, для дуже багатьох, своєрідним символом одеського Майдану. Символом тяглості, неперервності боротьби українського народу за визволення з московського ярма, за свою державність. І залишиться назавжди…

Та враз мої спомини про той визначальний, доленосний для нашої Батьківщини час перервав сам призвідник тих споминів. Широко розчахнувши двері, у редакційній приймальні постав сивочолий підтягнутий чоловік у військовій формі. Обій-ми, потиски рук, найщиріше — після дев’ятимісячної перерви — братання.

— Ви трохи схудли, Василю Івановичу, посрібнішали…

— Ну, щоб схуд — то ні: годують у нас добре. А сивина…

— А сивина, кажу, це як жінка, тільки прикрашає справжнього чоловіка, — випередила пояснення гостя заступниця редактора Ольга Сіра.

І всі разом засміялися, радіючи цій відстроченій війною на довгих дев’ять місяців зустрічі.

…Куций лютий добігав кінця, й усі ми жили вже весною. Бо весна — це завжди надія, відродження, воскресіння. Але досвітні вибухи 24-го забрали в нас весну і продовжили зиму, й триватиме та зима, не календарна, а внутрішня, екзистен-ціальна, доти, доки воїнство Світла не здолає незчисленну орду пітьми-холоднечі, доки не проженемо з нашої землі варвара-супостата. Отоді й постане в наших серцях весна. І чи буде це календарне літо, а чи якась інша пора (звісно, хотілося б якнайшвидше), для нас не матиме значення. Значення матиме одне: наша Перемога відчинить двері весні.

Людина хоч і немолода (от-от на порозі 60-й день народження), але військова (викладає гуманітарні дисципліни в нашій Академії ВМС України), Василь Іванович одразу ж, 24 лютого, прибув за мобілізаційною адресою. Що потішило: таких, як він, добровольців, були не десятки — сотні. Одеса, якій часто дорікають за російську мову чи й проросійські настрої, у вирішальну мить стрепенулася і послала своїх кращих синів і доньок на захист матері-України. У ЗСУ, певна річ, брали найпідготовленіших. Решті казали: залиште телефони, за потреби — покличемо. Але та «решта» не згодилася чекати, коли Вітчизна в небезпеці, й почала саморганізовуватися в сили місцевого спротиву. Так в Одесі сформувалася спочатку одна, а потім і друга бригади тероборони.

Майор Василь Дяченко безпосередньо причетний до становлення першої з них — 122-ї окремої бригади ТрО.

— Як фахівець я насамперед опікувався морально-психологічними питаннями. Хоча попервах доводилося займатися всім — від навчання новобранців володіння автоматом до опанування азів патрулювання. Бо ж більшість не служила в армії й не мала відповідних навичок. Та це, як кажуть, діло наживне, що, власне, і підтвердилося згодом. Зате у наших хлопців було і є те, чого нема у москальні, — наснаги боронити свій дім, свою сім’ю, свою Батьківщину.

Ми сиділи за великим редакційним столом більше години. Говорили і не могли наговоритися. Звісно, слово було за Василем Івановичем, а ми, щось запитуючи-перепитуючи, слухали. Він же — співбесідник пречудовий, сказати б навіть, природжений промовець. Багато цікавого почули ми про наших тероборонівців. Це дуже різні за віком, освітою, фахом, соціальним статусом, зрештою, характером люди, які за покликом серця стали на захист Одеси, нашого причорноморського краю, пройшли військовий вишкіл і нізащо не пустять сюди ворога, звідки б він не рипнувся. На жаль, тра-плялися серед новобранців і ті, кого через недотримання дисципліни, зокрема вживання спиртного, відраховували із бригади. Таких — одиниці, але в тероборонівських лавах не може бути слабких місць, тому з порушниками розмова коротка: або дотримуйся статуту, або — на вихід.

У виховній роботі з особовим складом, підкреслив майор Дяченко, велика підмога — від капеланів. Хлопці, зауважує Василь Іванович, дуже потребують спілкування з духовними особами. Це засвідчують відгуки бійців після таких зустрічей. «Отче, приїздіть до нас ще!» або «Призначте і в наш батальйон капелана!» — такі побажання чуємо постійно.

— Так, попервах, — веде далі наш співрозмовник, — траплялося всяке. У перші дні, 25—26 лютого, коли всі були дуже напружені, коли нерви, як кажуть, мов струна, отець Георгій (наша духовна опора разом з отцем Олександром) запропонував відправити літургію. Тоді, бу-квально під відкритим небом, поставили столика з відповідним начинням, я голосно сповістив, що зараз буде служба Божа. Тільки-но отець почав правити — один, другий, третій… бійці зійшлися слухати слово Боже.

Надалі я запропонував, щоб після ранкового шикування капелан благословляв усіх нас. Знаєте, були й заперечення. Хтось із строю сказав, що він — атеїст, хтось — що не православний… На це отець Георгій спокійно, бо має великий досвід (був капеланом на Майдані, а з 2014-го — у війську), відповів: «Ваше право. Але на фронті, в бойових умовах, атеїстів я не зустрічав».

Потреба у духовному супроводі бійців — величезна. На жаль, капеланів, які постійно чи бодай регулярно могли б бути поруч, дуже бракує.

Прикро, але не всі командири батальйонів розуміють і приймають капеланську допомогу. Декотрі неохоче її приймають, а декотрі категорично відкидають: «Ні, нам капелан не потрібен». Чому? Складно сказати. Є, вочевидь, щось, що їх утримує в такій позиції.

Звісно, як і здоровий дух, таким же важливим для бійця є і здорове тіло. Щоб підтримувати його у формі і власним прикладом заохочувати побратимів, Василь Іванович щоранку виходив на майданчик — робив зарядку, тренувався. Втім, зауважив, практично у кожному підрозділі є свої активісти, які дбають про фізичне загартування колег. Скажімо, побратим Індра у своїй роті проводить особливу зарядку — із застосуванням елементів йоги. Психолог одного з батальйонів, спортсмен за фахом, організував «Ігри мужніх». Дуже гарна ініціатива, варта поширення!

Знають на Одещині 122-у бригаду і за її культурницькими проєктами, бо за призвідни-цтва Василя Івановича мистецький десант відвідав багато навчальних закладів і будинків культури сіл та містечок, з якими сусідують тероборонівці.

— А як таке сусідство сприймає місцевий люд? — цікавимося у пана Василя.

— Якщо відверто, то спершу реакція була тривожною, настороженою. Бо, мовляв, через вас ми потрапляємо у зону підвищеного ризику обстрілів. Але, як показав час, і фактично, і психологічно такі громади виявилися більш захищеними.

Та повернемося до культурницької компоненти. Саме у цій бригаді захищає рідний край знаний бандурист Павло Ровенко. Попри дуже щільний графік, у вільні від служби час він охоче виступає перед цивільним населенням. Йому, як і побратимові Сашку з позивним «Грай-Грай» (до речі, авторові гімну бригади), аплодували вже тисячі наших земляків.

Звісно, всі ці імпровізовані концертні програми не обходяться без нетлінних і пророчих слів Шевченка та Франка, ди-кламованих незабутнім голосом Василя Дяченка (хто його хоч раз чув, той зі мною, певен, погодиться, що саме так читати вірші може тільки він)…

— І що це все тільки я розповідаю?! А як наша «Чорноморка» почувається?

— Тримаємося. Ось і свіжий номер віддрукували. Щоправда, трохи із запізненням — кілька днів не було світла.

— Тримайтеся! Якщо залишилися, дайте кілька примірників — віднесу хлопцям до шпиталю. Бо рідне, правдиве слово — то і зброя, і ліки! Радий був усіх бачити. Будьте здорові! Слава Україні!

— Героям слава!