Війну легко розпочати, важко зупинити, а спинити на розумних умовах неможливо. За всієї поваги до лідерів країн цивілізованого світу, включаючи нашого президента, сформульовані ними сім або десять умов не вийдуть за межі паперів, на яких вони записані. Головним результатом зусиль, витрачених політиками і дипломатами, є єдина позиція щодо війни в центрі Європи. Допоки єдність вдається зберігати, кремлю не домогтися перемоги в Україні.

Перший закон війни — єдність

У тріумфальному турне континентом, здійсненому минулого тижня Президентом України, головними є не аудієнція, дана Чарльзом ІІІ Зеленському в Букінгемському палаці, не нагородження Володимира Олександровича орденом Почесного легіону у Франції і не оплески на його адресу в Брюсселі на саміті Європейського Союзу. А, не посміхайтеся, приєднання до беззастережного засудження російської агресії Віктора Орбана, прем’єр-міністра Угорщини. Цю дірку довгий час не вдавалося заштопати. Але тепер уже неможливо посилатися на те, що в Європі відсутня антивоєнна єдність. Її досягнуто. І не тільки на словах. Поставки Україні сучасної зброї тепер не здатна блокувати жодна з країн Євросоюзу.

Утім, у рамках НАТО з цього питання, як і раніше, необхідний консенсус. Частково зі скрутного становища дозволяє виходити «Рамштайн», але ми й досі спостерігаємо, як президент США Байден (як раніше канцлер ФРН Олаф Шольц) чинить опір поставкам в Україну літаків або високоточних далекобійних артилерійських систем, посилаючись на відсутність спільної точки зору політиків і військових по обидва боки Атлантичного океану.

В адміністрації американського президента в питанні поставок зброї в Україну, як і раніше, домінують принцип реакції на розширення російської агресії і принцип піпетки або крапельниці як способу надання нашій країні необхідної допомоги. Із 2014 року по 24 лютого 2022-го, на думку деяких наших союзників, такий метод утримував путіна від так званої «ескалації». Але застосовувати подібні принципи стримування підстав зараз у Заходу нема. А шкода є.

Ще торік у пресі по обидва боки барикад з’явилися повідомлення, що навесні 2023-го, а ймовірно, що ще й до річниці масштабного вторгнення ро-сійських військ в Україну, практично одночасно почнуться два наступи — Збройних сил України і російських військових підрозділів. Поки що припущення преси виправдалися наполовину. Рашисти на кількох напрямках наступ уже розпочали. Зважаючи на перевагу в живій силі, артилерії та авіації, вони намагаються повернути українські території, втрачені в 2022-у. Попри величезні жертви і втрати техніки, подекуди такі операції вдаються.

ЗСУ зараз не наступають, а обороняються. Бережуть особовий склад і завдяки майстерності утримують рубежі. Але без нових, розширених поставок західної зброї вони, як то кажуть, втрачають темп. Наступ з українського боку відкладається доти, поки в розпорядження наших воєначальників надійде реальна техніка, а не тільки обі-цянки поставити танки, ракети і літаки. Незалежно від того, наскільки успішними будуть битви в обороні, втрата темпу може позначитися на загальному ході війни.

Запорука перемоги — воля і рішучість

А проте, цього і наступного тижнів має багато чого вирішитися щодо згаданих поставок. Міністри оборони Альянсу, які в чергове (14—15 лютого) зібралися у форматі «Рамштайн», зобов’язані не тільки розширити номенклатуру зброї, що передається Україні, а й зробити таку передачу негайною. Зокрема, у розпорядження українських льотчиків можуть швидко надійти винищувачі радянського виробництва з повним комплектом озброєння, модернізовані танки радянського виробництва та артилерійські системи із засобами управління, адаптовані до наших умов.

Така зброя, звісно, не покриє потреби ЗСУ в період весняного наступу, але складе більше половини того, що генерал Залужний назвав в інтерв’ю журналу «The Economist». Якщо ж на лютневому «Рамштайні» позитивно вирішилося питання поставок в Україну необхідної кількості боєприпасів (ракет і снарядів), то успіх українських весняних атак вирішений наперед. Операцію на півдні нашої країни росіяни не зможуть зупинити, так само, як минулого року не змогли зупинити наступ у Харківській області. Не допоможуть і загородження з трупів.

Політичний ефект від вдалого наступу українських військ на півдні країни виявиться більшим, ніж минулорічне звільнення від окупантів Харківської області. Навіть у тому випадку, якщо відразу не вдасться звільнити Крим, ліквідація сухопутного коридору з Приазов’я на Кримський півострів, звільнення Запорізької та правобережжя Херсонської областей буде початком кінця так званої спеціальної військової операції. І фактичною поразкою росії в розв’язаній путіним війні.

Питання в тому, чи хочуть такої поразки наші союзники вже в цьому році, а чи за інерцією спробують не те щоб заморозити, а пригальмувати розв’язку.

17—19 лютого, буквально за кілька днів до річниці масштабного вторгнення російських військ в Україну, в Мюнхені відбудеться 59-та Конференція з безпеки. Цього разу на неї не запросили представників росії. Натомість серед 150 запрошених політиків до столиці Баварії прибудуть делегації практично всіх наших союзників. Серед них — віцепрезидентка США Камала Харріс зі свитою із третини членів Сенату, президент Франції Еммануель Макрон, канцлер ФРН Олаф Шольц, президент Польщі Анджей Дуда, керівники ООН, НАТО, Євросоюзу та інших міжнародних організацій.

Українську делегацію на конференції очолить міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, а через відеозв’язок перед високим зібранням, можливо, виступить президент Володимир Зеленський. Перед тим, як вирушити до Мюнхена, політики щедро давали інтерв’ю. І практично всі сходилися в тому, що війну слід закінчувати. Але кому ж закінчувати, як не їм? У Мюнхені лідерам високого рангу саме час продемонструвати кремлю спільну волю.

Перед спільною волею, підкріпленою зброєю, рашисти встояти не зможуть. Як свого часу не встояли нацисти.

Слава Україні!