Ще з античності відомий вислів, що історія є вчителькою життя. Нині більш популярною є думка, що військову справу маємо вивчати, щоби давати відсіч ворогу, а історію — щоби знати, хто є наш ворог.

Сьогодні історія і її трактування стає ще одним полем бою. Пригадаймо хоча б виступи кремлівських пропагандистів на чолі з путіним, їхні недолугі спекуляції на історичну тематику, очевидні для нас фейки та відверті маніпуляції. І ми впевнені, що жодна тверезо мисляча людина не може в це повірити. Але ж автори цієї очевидної брехні мають досвід — і не лише власний — як переконати інших і... їм це вдається. І не лише своїх затуманених громадян та світ, але й багатьох в Україні. Навіть тих, хто зі зброєю в руках воює з московським агресором.

Інформаційний фронт став набагато успішнішим для кремля, ніж воєнний. Росія століттями вкладала значні ресурси, щоб переписати історію під свої потреби, щоб створити певні інформаційні ілюзії, щоб переконати світ у своїй брехні. Ми можемо дивуватися, як у цивілізованому світі замилувані у т.зв. «російську духовність», «російську душу», «російський гуманізм» і згадують про Достоєвського. Але це не справа нинішнього дня — це замилування активно просувалося і в ХІХ ст., і в ХХ, особливо з напливом на Захід ро-сійської інтелігенції після Жовтневого перевороту. Вибірковий підхід до розуміння російської культури, впровадження російської історіографії як «єдиноправильної» у розумінні всього, що відбувалося на східноєвропейському просторі за тисячу років, — це те, що міцно укріпилося у свідомості західної цивілізації, і не так просто це зламати.

Чи не найціннішою і стратегічно продуманою інвестицією у цю справу стало офіційне перейменування Московського царства у Російську імперію царем Петром І, а заодно і привласнення Московією руської історії і культури. Не даремно також і генералісимус Сталін відновив Московську патріархію та перейменував «российскую» церкву у «русскую», яку в нас не випадково почали перекладати як руську, хоча «русскій язик» ми перекладаємо як «росій-ська мова».

Коли рік тому розпочалася повномасштабна війна, для багатьох стало відкриттям поняття «русскій мір». Оминемо той факт, що агресія «русского міра» почалася навіть не у 2014-у, а раніше, коли в Україні зачастив головний пропагандист цього «міра» патріарх кіріл, що вже в серпні 2009-го в Києво-Печерській лаврі, постукуючи кулаками, проголошував типове для кремля «прінуждєніє к міру». Це було після агресії в Грузію, після зірваної спроби Патріархом Варфоломієм вирішити питання канонічного статусу українського православ’я під час візиту до Києва влітку 2008-го. Кіріл чудово розумів ситуацію і потребу нової імперської ідеології, побудованої на історичних міфах і фейках (як-от «святая Русь»). А знаючи амбіції путіна, він працював на випередження. І в його геополітичній діяльності історія та культура відігравали фундаментальну роль. На той час у світі тривали виставки та інші просвітні заходи під гаслами «русского міра», які припідносили давньоруське мистецтво, історію як насамперед ро-сійську або спільну спадщину «трьох братніх народів». І ця «нероздільність» подавалася як щось історично справедливе, а їх нова інтеграція — як цілком виправдана. Власне, без Києва та України ця «триєдиність» ставала навіть не колосом на глиняних ногах, а чимсь ще крихкішим. Тому пропаганда «русского міра» і заперечення існування окремої української нації стала ідеєю фікс МП.

Проте, коли рік тому практично всі у нас заговорила про «русскій мір», навіть про його єретичність, у вжиток увійшов дуже небезпечний варіант терміну «руський мир». Його використовували (і, на превеликий жаль, продовжують використовувати) і народні депутати, урядовці, політики, і науковці, і журналісти, й — що особливо шокує — історики. Здається, а в чому проблема? Або як у нас від певного часу кажуть: «а какая разніца»? А різниця, тобто відмінність, є і вона фундаментальна! Бо якщо цей світ є «руським», то вся ця кремлівсько-кіріловська пропаганда не просто є правдою, а й сама агресія є оправданою. Бо якщо вони прийшли сюди, щоби встановити тут «руський мир», то вони праві, бо тут і була Русь. Бо якщо ми цураємося «руськості» й ототожнюємо її з «русскостю» чи «російськостю», віддаємо давньоруську спадщину Московії, то виходить, що кремлівські пропагандисти, які твердять, що українців вигадали чи то у ХІХ, чи то у ХХ ст., у чомусь і праві... Тобто ми через своє незнання історії чи байдужість до термінологічної чіткості стаємо не просто жертвами російської пропаганди, а й її посібниками, співучасниками! То що нам і далі «акакаяразніца», а чи ж усе-таки «ой не однаково»?!.

За цей рік активного виправляння тих, хто плутає «руське» та «русскіх», і публікування текстів, у яких спро-стовуються певні історичні стереотипи, міфи й спеціально створені фейки, стало зрозуміло, що без стратегічно виваженої і спільної з іншими колегами роботи не вдасться «вбити у нас самих неука-малороса», якому байдуже до історичної правди, історичної пам’яті, якому без різниці наша культурна спадщина, її пізнання, якому комфортно жити у світі фейків та московської пропаганди і твердити «акакаяразніца» та не бажати усвідомити свою сутність. Власне, щоб подолати пута «русского міра» і на весь світ заявити, хто ми є, хочу започаткувати історико-просвітницький проєкт для формування історичної пам’яті з акцентом саме на церковно-релігійну тематику, яка є однією з фундаментальних в українській історії.

Йдеться про комплекс науково-публіцистичних матеріалів, які стосуються історії Церкви і релігій в Україні, релігійно-суспільної думки, сакрально-культурної та філософсько-богословської тематики й інших дотичних тем, як-от міжрелігійний діалог та історія співіснування різних релігій, релігійні традиції та звичаї, свята літургійного року і чому вшанування деяких із «святих« є не просто абсурдним, але й антихристиянським тощо. Тож цим текстом хочу заявити про цей проєкт і запросити істориків, культурологів, богословів та інших авторів, які замилувані у цю тематику, до співпраці. Бо розуміємо, що без історичної пам’яті не існуватиме нації і держави.

Джерело: https://risu.ua.