Травневий календар почався з того, що Президент України передав на схвалення до Верховної Ради два законопроєкти. Про продовження воєнного стану і загальної мобілізації на дев’яносто днів, починаючи з двадцятого числа цього місяця. Без сумніву, український парламент затвердить пропозиції глави держави. Тобто чи наступати, чи не наступати, а війна триватиме все літо. І це офіційна відповідь тим, хто чекає від Збройних сил України дива.

На війні чудес не буває

На війні, як правило, не буває чудес. А те, що вважають чудесами — результат багатоденної, багатомісячної підготовки. Не тільки військової, а й психологічної, спрямованої на деморалізацію ворога і втрату ним орієнтирів. Така робота в Україні ведеться постійно і, судячи з реакції агресора, дає потрібні результати. Серед російських воєначальників і політиків посіяний страх перед швидким контрнаступом наших військ. І це провокує безглузді дії і паніку ворога навіть тоді, коли для паніки нема підстав.

Найяскравіший приклад — риття лінії окопів біля перешийка і на пляжах окупованого Криму. І дурневі зрозуміло, що при звільненні півострова окопи ЗСУ не зупинять, а зараз відволікають сили окупаційної адміністрації і змушують збирати валізи прихильників «русского міра». Іншим прикладом є спроби утримати українське населення на захоплених територіях нашої країни. Вдаються до чого завгодно: насильницької паспортизації, адміністративної заборони на переміщення українських громадян і протиправної мобілізації українців до лав російської армії. У разі наступу ЗСУ ні окопи, ні роздані окупантами російські паспорти нікого не зупинять. А незаконно мобілізовані наші співвітчизники, якщо їм видати зброю і боєприпаси, можуть повернути дула проти російських командирів.

Страх перед швидким наступом ЗСУ і побоювання обстрілів глибоких тилів змусили російських політиків та адміністраторів скасувати «сакральні» демонстрації і військові паради в першій декаді травня практично на всій території країни. А в москві вдалися до безпрецедентних заходів безпеки. На висотках встановили зенітки, у лісопаркових зонах у бойову готовність привели сучасні системи ППО, містянам закрили доступ на Червону площу. Постійно перевіряється готовність московського метрополітену як укриття в разі повітряних атак. Тут треба зауважити: зенітка на висотці, комплекс С-400 у парковій зоні, бронетранспортери, виставлені на московських вулицях, уже не потраплять на український фронт, не стануть перешкодою для звільнення нашої країни. І натовпи чекістів, які «охороняють порядок» у своїй столиці, до України теж не доїдуть. Страх працює, і можна сміливо сказати: на психологічному фронті наш наступ почався.

Поки відчинене «вікно можливостей»

Атаку психологів тепер добре б доповнити і розвинути посиленням обстрілів ворожих тилів, диверсіями на російських заводах, залізницях, електростанціях, нафтосховищах та аеродромах, які мають військове значення. Іншими словами, змусити російських захисників війни жити, як українське населення живе починаючи з 24 лютого 2022 року. Якщо вдасться, без перебільшення можна сказати, що це половина перемоги. Другою половиною стане витіснення загарбників за наш державний кордон 1991-го, а решта (репарації, притягнення до відповідальності військових злочинців і т.п.) — уже предмет переговорів.

Небезпека, однак, у тому, що наші союзники поки що не готові поєднати дві половини перемоги в одне ціле. Особливо обережно вони ставляться до диверсій та обстрілів російської території в глибокому тилу, вважаючи їх за інерцією проявом ескалації, грубо кажучи, побоюючись з боку кремля ядерної відповіді. Звіти про дії українських партизанів і диверсантів, наскільки відомо, є предметом російських спекуляцій в американських та європейських правозахисних організаціях. Ними оперують так звані «нейтральні» миротворці — від Віктора Орбана до Папи Римського. А російські юристи з приводу обстрілів українськими ракетами своїх територій навіть пробували нещодавно звернутися до Міжнародного кримінального суду (Гаага), юрисдикцію якого в росії не визнають.

Щодо українського весняного наступу наші союзники не такі обережні. Провідні політики і військові США без жодного збентеження підштовхують ЗСУ до негайних дій, повторюючи, що «вікно можливості» для звільнення захоплених територій ось-ось зачиниться і необхідно ловити момент. Інакше інтерес до підтримки України в США ослабне, а потік фінансів і сучасної зброї Києву не наростатиме. Тобто — вперед, хлопці, поки є для вас долари. За дужки в поді-бних висловлюваннях виноситься кількість людських жертв, яких українцям доведеться зазнати за негайного наступу.

Як оцінити ризик та міру відповідальності

Повторити сценарій видавлювання ворогів під загрозою оточення (як це було під Харковом або при звільненні Херсона) вдруге навряд чи вдасться. За попередніми і неточними прогнозами західних аналітиків, може йтися про десятки тисяч загиблих і таку ж кількість поранених українських бійців. І це оптимальний варіант. Те, що солдатів агресора, за тими ж розрахунками, загине в рази більше, нікого з нас не втішає. Життя кожного з наших співвітчизників — безцінне, а сума життів підрахунку взагалі не підлягає.

Утім, можна розрахувати суму ризиків у прийнятті рішень нашими політиками і воєначальниками. А також — міру відповідальності за ймовірні втрати. У разі провалу або великої невдачі у наступі полетять з плечей не тільки їхні погони — голови. Це змушує українських політиків і генералів тричі думати, перш ніж віддавати накази. І не поспішати, відчиняючи «вікно можливостей». Можна припустити, що наступ на російські позиції наше керівництво відтягне настільки довго, наскільки вдасться. Щоб вдарити напевно. З мінімальним ризиком. Тобто цього місяця навряд чи. У червні — можливо, а до кінця літа — з більшою імовірністю.

Орієнтирами, як мені здається, слід вважати законопроєкти 9259 і 9260 про режим воєнного стану і загальну мобілізацію, які Володимир Зеленський направив у Верховну Раду. Без їх схвалення парламентом весняний наступ із 20 травня втратить законодавчу базу. А держава у нас демократична, якщо хтось пам’ятає.

Слава Україні!