Катя ніколи не думала, що їй доведеться 2022 року покидати рідний Маріуполь під вибухи та гуркіт канонад. Родина Влада потрапила під обстріл під час виїзду з Херсона. Але випробування для українців розпочалися набагато раніше, у 2014 році, коли дитина донеччанки Карини була вся в попелі після ночі на вокзалі в Ясинуватій. І яка радість була у пасажирів поїзда, коли вони побачили українські прапори на стовпах, в’їжджаючи до Слов’янська.

Війна, кривава, нещадна — випробування на міцність. І свідчення тому люди, які подолали розруху, голод, злидні. І здобули не лише нову професію, а й стали волонтерами благодійного фонду «Тримай», який створила журналістка Юлія Федорова у перші дні війни, щоб допомагати нашим бійцям ЗСУ та переселенцям.

Волонтер соціального фронту

За час війни з Росією Одеса прийняла понад 70 тисяч переселенців, які були змушені виїхати зі своїх зруйнованих, випалених міст та сіл.

Карина працювала юрисконсультом на митниці у Донецьку. Вийшла заміж, народила дитину. Матвієві було лише півроку, коли Донецьк був окупований 2014 року.

Як згадує Карина: «Ми виїхали з Ясинуватої. На той момент уже йшли бої. Все горіло. Ми сиділи на вокзалі. І дитина була вся в попелі. Коли прийшов поїзд, провідники відчинили двері і всіх пускали вже без квитків, аби лише виїхати».

Карина помітила таку річ. У поїзді зазвичай знайомляться, дістають їжу. Запитують один одного, куди їдете. А тут цього не було. У всіх була жахлива внутрішня напруга. Тому що всі думали, що може статися, — снаряд у поїзд потрапить або зупинять, висадять. Це було до Слов’янська. «А потім ми побачили на стовпі намальований прапор України. І тоді ми заспокоїлися. Було великою радістю побачити українську поліцію», — зазначає жінка.

В Одесі сім’ю Карини прийняла знайома подруги. У Карини в кишені було лише 600 гривень. Вони нічого із собою не взяли. У чому були, у тому й поїхали.

В Одесі чоловік Карини улаштувався продавцем у магазині. Вона працювала копірайтером, потім торговим представником у київській компанії.

24 лютого 2022 року знову перевернуло її життя. Почалася повномасштабна війна. Карині зателефонували знайомі з Харкова та звернулись з проханням забрати із санаторію «Хаджибей» дітей, які були на лікуванні. Карина доглядала дітей. Надвір практично не виходили, тільки в магазин. Але бездіяльність була нестерпною. Карина почала шукати інформацію. І знайшла повідомлення, що потрібен модератор. Вирішила спробувати. Вона сказала: «Я не знаю, хто такий модератор, тільки скажіть, що потрібно робити». І все вийшло.

У благодійному фонді було зібрано міцну команду, до якої Карина увійшла як менеджер. Сьогодні вона керує видачею гуманітарних пакетів. Також шукає продукцію, займається комунікаціями, постачанням. Спочатку шукала дитяче — памперси, харчування. Нині вже розширила спектр. Одного разу вони з колегою Олею їхали в машині і задумали збір для ЗСУ. «А от якби нам принесли мівіни». І так виникло «Приносьте на ЗСУ». Ти маєш консерви, печиво, і це може стати в нагоді. І кожен може брати участь. А нещодавно започаткували проєкт, щоб допомагати прифронтовим селам продуктами. Їх відвозять у села Херсонської області. А церква вже розподіляє. Також організували обмін іграшками. Хтось награвся лялькою, машинкою, прийшов, поміняв на іншу. Син Карини уже втретє змінює іграшки. Так і з книжками. Потім прийшла думка подбати і про чотирилапих друзів — збирали корми для кинутих тварин.

«Ми можемо зібрати на байрактар для ЗСУ»

До роботи волонтерської організації долучився десятикласник Влад. Він поїхав із родиною з Херсона навесні 2023 року, жив в окупації півроку. Не міг навчатись. Вчителям заборонили вести уроки на окупованій території. На сімейній раді вирішили виїжджати. І на виїзді з міста потрапили під обстріл. Довгий час стояли у колоні. За 6 годин виїхали з Херсона та попрямували до Вінниці, до родичів, а потім до Одеси.

Коли мати шукала квартиру для переселенців, на сайті знайшла оголошення, що потрібні люди для збору коштів на ЗСУ. Влад пішов разом із мамою. Спочатку вони отримували гуманітарну допомогу переселенцям. Зараз відмовилися, бо комусь вона потрібна більше. Мама Влада реєструє людей. Син донатить. «Сьогодні 2 тисячі зібрали. Якщо так триватиме, ми можемо зібрати на байрактар. У нас також є музей орків, їхні каски, зброя, бронежилети, амуніція, дротики, які вони вкладають у ракети», — розповідає Влад.

Волонтерство для нього дуже важливе. Тому що всі разом. І так душевніше, спокійніше, коли всі допомагають. Сьогодні Влад навчається дистанційно у херсонській школі № 56, де викладають вчителі з Херсона, Одеси, Львова. Вин наздогнав програму. І його навіть перевели до математичного класу.

«Коли потрібні «руки», завжди відгукуюсь»

Катя навчалася у гімназії № 27 міста Маріуполя. Через бомбардування сім’ї довелося переселитися до родичів в інший район, де було спокійніше. Місто постійно обстрілювали. 4 години тиші, а потім знову вибухи. В квартирі вимкнули газ. Батько з офісу приніс макулатуру. Поруч був невеликий лісок. Готували на багатті. У сім’ї Каті були одні крупи, у сусідки — засолене м’ясо. Вони об’єдналися. Готували великими каструлями. Із продуктами було складно. А з водою пощастило — брали з джерела у приватному секторі. Доводилося стояти у черзі.

Коли висадили в повітря Сітіцентр, вирішили виїжджати з міста. Були величезні затори. Просувалися по 200 метрів. Коли стояли в пробці, почався обстріл, лунала канонада. Окупанти перевіряли машини, документи, телефони.

Приїхавши до Одеси у березні, вони оселилися, облаштувались. Сидіти без діла, коли всі допомагають країні, було найгірше. Мама знайшла оголошення — потрібні люди, щоби збирати гуманітарні пакети. Катя також підключилася. Вона бере участь у заходах фонду, зустрічає переселенців, допомагає їм орієнтуватися, проводжає до видачі. Для неї це дуже важливо, вона також на своєму фронті. «Коли бачу оголошення, що потрібні руки, завжди відгукуюся», — говорить Катя.

Заробляти та допомагати

Ольга приїхала до Одеси із Луганська 2015 року. Втратила роботу, будинок. Але на облік стати відмовилася. Вирішила, що комусь це важливіше. В Одесі за порадою подруги пішла на курси тестувальників. Отримала нову професію та роботу. Вона заробляє та допомагає переселенцям та воїнам ЗСУ. За нею пішла її знайома, отримавши професію тестувальника. І теж знайшла роботу попри пенсійний вік. Про своє пережите під час війни Ольга написала оповідання. І стала лауреатом конкурсу для переселенців та про переселенців «Подолання», який організував Одеський інститут соціальних досліджень та Одеська обласна організація Національної спілки журналістів України у рамках Всеукраїнського конкурсу «Українська мова — мова єднання». Ольга сподівається, що її оповідання, опубліковане в соціальних мережах, допоможе й іншим переселенцям стати на ноги в новій для них обстановці і теж почати допомагати.

Війна є випробуванням для кожного з нас. І важливо пам’ятати і носити в собі переконання, що ми все зможемо подолати. І перемогти!