Вороги перестали приховувати наміри. Якщо раніше йшлося про відродження фантастичної кремлівської імперії, то зараз мало хто сумнівається — рашисти реанімують радянську державу. Державу, що дала дуба у 1991 році.

«На принципах добра і справедливості»

У Москві перед штаб-квартирою Служби зовнішньої розвідки росії (СЗР) під оплески трудівників невидимого фронту встановили пам’ятник творцеві ВЧК Феліксу Едмундовичу Дзержинському, одному з ініціаторів червоного терору. Терор, як спосіб управління державою, у різних країнах і в різних формах існував упродовж сімдесяти років. Він поширився з території шостої частини суші на «соціалістичний» табір і зачепив усі континенти, крім Антарктиди.

Логічно було б повернути «залізного Фелікса» туди, де пам’ятник стояв з 1958 року. На Луб’янську площу. Забути про всенародний його демонтаж, про Горбачова, про так званий путч, про лихі дев’яності і про спробу росії на початку нульових поповнити ряди цивілізованих країн. Як то кажуть, ще не вечір — рашисти, можливо, так і вчинять. Але зараз їм треба створити видимість руху вперед, відступаючи назад. Запевнити світ, що Дзержинський «мріяв створити майбутнє, яке ґрунтується на принципах добра і справедливості».

Це сказала, і так думає, одна з близьких до путіна людина — директор СЗР Сергій Наришкін, якого у Вашингтоні вважають «розсудливим» державником, що враховує сучасні реалії. Тим, хто подібні реалії не враховує, як лікар-реаніматор радянської імперії потрібен не фанатик Дзержинський, а «реаліст» Сталін, готовий для збереження влади розв’язати світову ядерну війну. До речі, статуї «реаліста» (сучасною мовою — ефективного менеджера) на території рашки виростають зараз як гриби. Кровожерливі ідеї Йосипа Віссаріоновича буквально витають у повітрі.

Православні комуністи основні ідеї Сталіна розгубили, а хлопці з бандитського Петербурга під керівництвом путіна сталінське бачення майбутнього дискредитували остаточно. Непорушною залишилася лише сталінська ідея ощасливити людство, знищивши його частково або повністю у світовій пожежі. Частина, яка підлягає знищенню, зрозуміло, подібних ідей не поділяє. Але у світі не бракує диктаторів і державників, здатних заради перемоги над «золотим мільярдом» (варіант — англосаксами, пануванням долара, ситою Європою) підтримати все, що завгодно. Аж до самогубства.

Клуб сучасних самогубців нині прийнято називати «Глобальним Півднем», хоча лише частина його учасників розташовується на півдні північної півкулі планети. А решта — розкидані по ній абияк. В основному це держави-невдахи, які за-гнали у злидні свої народи під керівництвом божевільних лідерів. Вони безповоротно відстали у розвитку, а існування підтримують внутрішніми репресіями та зовнішньою ізоляцією від благополучного світу. Якщо не вдається, то вдаються до останнього аргументу — війни.

Війни за велич

Коли йдеться про М’янму, КНДР, Афганістан, частину африканських країн чи країн Центральної Америки, то навіщо шукати приховані причини? Усе — на поверхні. Але є особливі випадки, серед них — росія.

Найбільшому уламку СРСР після розвалу імперії «золотий мільярд» надав тепличні умови для розвитку і приєднання до цивілізації. Єльцинську росію буквально годували з рук. Виді-ляли товарні та грошові кредити під смішні відсотки. Не контролювали використання коштів. Зберегли постійне членство у Раді Безпеки ООН. Авансом прийняли до міжнародних демократичних організацій. Кооптували у члени G-7 і G-20. Відмовили в єдиному — підтвердженні світової величі.

Хочете смійтеся, хочете плачте, але, як з’ясувалося, заради світової величі та панування росіяни готові зіпсувати стосунки зі своїми друзями та союзниками, а потім розв’язати безпричинно кілька воен. Це було настільки дивно, що «золотий мільярд» не знав, як реагувати. Замість того, щоб зміцнювати НАТО, нарощувати озброєння і на погрози відповідати погрозами, лідери демократичних країн скотилися до політики умиротворення нового Гітлера. Вони продовжили таку політику навіть після нападу росіян на Грузію та окупації частини її території.

Президент США Барак Обама у «миротворчості» зайшов настільки далеко, що намагався умовити Україну погодитися на російську анексію Криму. А наприкінці 2021 року, коли до повномасштабного вторгнення російських військ у нашу країну залишалося кілька місяців і розвідки західних держав були повністю про це поінформовані, посольства союзників України одне за одним почали залишати Київ і пропонували президентові Зеленському наслідувати їхньому прикладу. Єдиним лідером західної країни, який у тяжких умовах беззастережно підтримав Україну, став прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон. Він згадав, як його батьківщина після розгрому Франції у 1940-у одна боролася проти нацистів. Він був упевнений: українці самі вистоять проти рашистів.

Але вистояти недостатньо. Окупантів треба вигнати з української землі. І тут без допомоги союзників не обійтись. Якщо повернутися на початок 1990-х, порівняти нашу ситуацію з російською, то в очі впадає різниця у масштабах, способах і навіть цілях підтримки росії й України з боку демократичних держав. Росіянам давали все, що вони просили, і навіть більше. Прощали все, аж до розстрілу танками законно обраного парламенту, дозволяли безоглядно красти, будувати за частину західних грошей ядерні субмарини й оснащувати їх ракетами. Доводити своїх громадян до злиднів і змушувати жебраків обирати покидьків у державну думу.

Що ж до України, то постачання зброї із Заходу супроводжується нагадуванням про корупцію, яка у постачальників не менша, ніж у нашій країні. Нагадуванням про існування судової мафії, яка успішно діє і на берегах Потомака. Нагадуванням про недосконалість виборчих процедур, яка характерна і для країн Європи. Нагадуванням про наших парламентаріїв, які відпочивають на Мальдівах під час війни, і про родичів українських чиновників, що заполонили знамениті курорти.

Все це, на жаль, є. Але за правду, яка очі коле, нам треба, затуливши їх ганчіркою, казати «дякую». І кожен західний снаряд, танк або літак використовувати так, щоб «дякую» казали нам за охорону кордонів благополучного цивілізованого світу.

Слава Україні!