У номерах за 31 серпня і 7 вересня «Чорноморські новини» вже розповідали про дослідження, проведене на Одещині Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва у липні цього року (було опитано 708 респондентів віком від 18 років за багатоступеневою вибіркою із застосуванням випадкового відбору населених пунктів на перших етапах та квотним відбором респондентів на заключному етапі).

У попередніх публікаціях ішлося, зокрема, про те, як сьогодні наші земляки оцінюють Революцію Гідності та події 2 травня 2014-го, кого вважають винними у загибелі людей, а також про те, чи весь російський народ несе провину за війну, розв’язану рф проти нашої держави. Другий блок питань стосувався імовірних сценаріїв завершення війни, поступок, на які може чи не може піти Україна, а ще — почуття захищеності жителів Одещини сучасними системами ППО в умовах постійних масованих атак нашої області з боку агресора.

Нині мова — про мову (даруйте за тавтологію). Виявляється, на десятому році війни це питання для Одещини й досі є контраверсійним і дуже гострим.

Як свідчать результати опитування, проведеного фондом «Демініціативи», понад третина респондентів — наших земляків — відповіла, що в Україні порушуються права тих, хто переважно спілкується українською мовою. Тих, хто дотримується протилежної думки, стверджуючи, що права україномовних не порушуються, — майже половина (48,8%). Не визначилися з відповіддю 8,1% респондентів. А 7,8% байдужі до цього питання.

Як зауважують соціологи, котрі проводили дослідження, попри 48,8% тих, хто відповів, що права україномовних громадян не порушуються, є великий відсоток (сукупно 35,4) людей, які відчувають різні рівні утисків. Це, кажуть фахівці, може віддзеркалювати розбіжність у відчуттях мовної ідентичності та культурної взаємодії у регіоні.

Практично навпіл поділилися думки жителів Одещини щодо прав російськомовних громадян. Тих, хто свідчить, що їхні права не порушуються, маємо 41,9% з-поміж опитаних. Але й тих, хто вважає, що порушення є регулярними, епізодичними чи поодинокими, у підсумку теж набирається 41,9%. Байдужих до цього питання аж 9%, ще 7,2% було важко відповісти на запитання.

Тут дослідники звертають увагу на збільшення тенденції до відчуття регулярних та поодиноких порушень. Ці цифри, зауважують соціологи, можуть вказувати на непоодинокі відчуття дискримінації або відчуження серед російськомовної спільноти.

Аналізуючи результати опитування, проведеного в Одеській області, експерти наголошують: отримані дані роблять вагомий внесок у розуміння суспільних настроїв і стосунків. Вони відображають комплексну картину ставлення людей до мовних прав і можуть мати наслідки для політики. Відтак ці розбіжні відчуття вимагають детального аналізу та чутливого підходу з боку органів влади і громадських організацій.

Для розуміння передумов такої хитавиці щодо мовного питання в Одеській області дозволю собі короткий екскурс у не таку вже й віддалину минувшину. Так, наш край є полікультурним і багатомовним. І це наше велике надбання. Тут мирно сусідують, за офіційними даними, представники 133 народів. Українці, болгари, євреї, киримли, німці, молдовани, поляки, росіяни та інші здавен живуть поруч, доповнюючи і збагачуючи культури один одного. Між сусідами мова ніколи не була і не є перешкодою, якщо не втручаються політики. А політики, особливо під впливом «старшого брата», таки дуже активно втручалися в мовне середовище як України загалом, так і Одещини передовсім.

От візьмімо за приклад акцію, щедро фінансовану (бо Одеса тоді була просто завішана відповідними банерами і білбордами) «Я говорю по-русски», яка розпочалася у 2007 році й завершилася приходом до влади на різних рівнях сумнозвісної і нині забороненої «Партії регіонів». Обраний у жовтні 2010-го міським головою представник цієї політсили Олексій Костусєв (добровільно склав із себе повноваження і дременув з України у жовтні 2013-го) відразу зажадав, щоб усі документи подавали йому російською (!) мовою. За його керівництва містом усі школи (за винятком однієї — Сьомої гімназії, яка виявила непохитну позицію і відстояла право залишатися суто україномовним освітнім закладом) були переведені у російськомовний або у двомовний формат викладання. От вам і результат: тогочасні школярі вже стали дорослими і, вочевидь, додають певний відсоток до тих респондентів, хто сьогодні відчуває утиски своїх прав.

У тому ж руслі була скерована і політика тодішньої обласної влади. Більшість депутатів обласної ради (в якій домінували «регіонали») проголосувала за надання «другої регіональної» (а за фактом — основної) російської мови. Не болгарської, не модовської, а саме російської. Такого статусу «великому і могучому» надавали ради навіть тих районів, де компактно проживають болгари, молдовани. Тобто не мову своїх предків вони підтримували, а мову поневолювача, який свого часу окупував ці терени і зараз намагається знову це зробити.

Не обійшов мовний пресинг і сферу ЗМІ. Тодішній очільник облдержадміністрації Едуард Матвійчук дав негласний наказ (і він дуже швидко став реальністю) перевести всі ЗМІ у, щонайменше, двомовний формат. І тоді районні газети, передусім північних районів області, споконвіку україномовних, «загаварілі» зі своїм читачем і на «общепонятном».

Нашу газету — «Чорноморські новини», яка з 1929 року виходить українською мовою і не мала жодного наміру коритися русифікаторським планам «регіоналів», звинуватили у націоналізмі і намагалися знищити, бо, як казав нешанований Матвійчук, не може одеська обласна газета виходити українською. Але не про те, що тоді довелося пережити нашому колективу, нині мова. А мова — про мову.

Отож, із проханням прокоментувати результати дослідження Фонду «Демініціативи» імені Ілька Кучеріва я звернулася до представниці Уповноваженого із захисту державної мови, депутатки Одеської районної ради, волонтерки Ярослави ВІТКО-ПРИСЯЖНЮК.

— Перш за все, — каже вона, — варто розуміти, що питання мови тривалий час використовувалося російською пропагандою для створення штучного розколу серед українських громадян. А відтак так зване «мовне питання» і мовні права в українському суспільстві й досі залишається тригерними та заполітизованими.

Чинне законодавство не зобов’язує громадян України знати будь-яку іншу мову, окрім державної. Наша держава гарантує кожному громадянину України право на отримання інформації та послуг державною мовою. Про порушення цих прав Уповноважений із захисту державної мови регулярно отримує звернення. З початку нинішнього року тільки з Одещини таких надійшло 261.

Водночас російська мова в Україні не має жодних інших особливих преференцій, ніж інші мови національних меншин. Також потрібно розуміти, що мається на увазі під визначенням «права російськомовних» і, відповідно, їх порушенням. Чи є це справді порушенням конституційних, законних прав національних меншин, чи, радше, суб’єктивним уявленням, підживленим російською пропагандою.

— А як ви ставитеся до такого немалого відсотка тих, кому байдуже, і тих, хто не може визначитися, в обох групах?

— Непросте запитання. Як на мене, це свідчення кількох чинників. По-перше, знову ж таки це вплив російських наративів й апелювання до тези «какая разніца», а по-друге, це низький рівень правової культури наших співгромадян. На жаль, не всі знають свої права і, зокрема, те, що їх можна і потрібно захищати.

А захищати, додам від себе, таки доводиться. Бо й досі в одеських магазинах, ресторанах тощо обслуговування досить часто ведеться саме російською, а не державною мовою. Там же, де обслуговують українською, вочевидь, некомфортно почуваються російськомовні мої земляки, вважаючи, що це порушення їхніх прав. Та чи пам’ятають вони про свої обов’язки перед державою, громадянами якої вони є?

Ольга СІРА.

Цей матеріал підготовлено у рамках проєкту Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, що здійснюється за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Тут представлені винятково результати дослідження авторів. Вони не обов’язково відображають позицію Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні.