Чеський фільм за п’єсою одеситки

Вона знову повернулася до рідного міста. Художнім фільмом, поставленим за його межами, визнанням у чужій країні. Як зустріло воно ту, котру не помічало за життя?

Недавно в культурному просторі Одеси, в царині кіно, відбулася мистецька подія міжнародного значення (що, в принципі, є прикметним для нашого міста, але тут особливий випадок), якої, на жаль, не помітила ні громадськість, ані, як не дивно, засоби масової інформації.

На Одеській кіностудії, в мистецькому центрі Віри Холодної, було презентовано художній фільм чеського виробництва «Погани». Особливість цієї події в тому, що картина поставлена за п’єсою одеської письменниці Анни Яблонської з однойменною назвою «Язичники» (нерідко в літературі можна зустріти й інший термін — «погани»).

Презентація мала характер посмертної посвяти авторці. Молода, ще повна життєвих сил та енергії, творчого потенціалу, Анна Яблонська дуже завчасно пішла від нас: в аеропорту «Домодєдово» вона стала жертвою теракту. Підсумком творчості безмежно обдарованої літераторки стали три книжечки поезій («Всі зірки», «Передчуття любові» й «Виноград») та об’ємний том п’єс під промовистою назвою «Театр и жизнь».

Так, Анна Яблонська писала по-російськи. А мислила вже по-українськи, порушувала у своїх дивовижних, незвичних за викладом п’єсах проблематику саме нашого суспільства. І вже починала повертатись до рідної мови, мови своєї матері Віри Яблонської, що родом з Біляївки. Останніми роками, а надто — в нинішній час – багато одеситів успішно переходять на українську мову в процесі практичного її застосування.

В одеських театрах п’єси Анни Яблонської не йшли. В жодному. Не йдуть по сьогодні. Це непояснимо. Хоч під ту пору до неї вже починало приходити міжнародне визнання, на різних конкурсах вона отримувала вагомі призи. Тут варто сказати про лондонський Королівський театр, котрий по всьому світі вишукував талановитих молодих драматургів та апробовував їхні твори на своїй всесвітньо відомій сцені. Одразу по тому, як надіслала туди свої п’єси, Анна Яблонська отримала запрошення приїхати для здійснення вистави. «Соромно згадувати, як жодне з українських відомств, що нібито опікуються культурою, не знайшло можливості бодай оплатити дорогу нашій дебютантці. І все ж на це своєрідне стажування Анночка Яблонська поїхала», – писала в «ЧН» журналістка Віра Семенченко (потім ця публікація увійшла в книжку «Сузір’я», Одеса, «Астропринт», 2016).

До країни вічної ненависти Анна Яблонська також вирушила за присудженою їй премією. Там, на противагу Одесі, її п’єси йшли на різних театральних майданчиках. Що й не дивно: країна-агресорка віддавна висмоктувала з України все най-краще, зокрема в духовній сфері, все найталановитіше, щоби присвоїти, назвати відтак своїм. І вона вбила її, якщо не умисне, то цілком логічно.

Одеська театральна громадськість уперто «не помічала» обдарованого молодого драматурга. Цю глуху стіну пробив тоді режисер-постановник з Києва Сергій Проскурня. Одеська історія цього креативного постановника багатолюдних масових видовищ заслуговує окремої розповіді. Кілька років перед тим його пропонували на посаду художнього керівника Одеського національного академічного театру опери і балету. Пригадується, як при виповненій театральній залі його представляв тодішній міністр культури, й він навіть пропрацював на цій посаді 80 днів та встиг здійснити низку цікавих проєктів, а також поставив «одеську версію» опери «Кармен», яка йшла з неабияким успіхом. Але… прогнозовано сталося так, що Одеса не сприйняла тоді київського чужака, котрий, до того ж, не приховував своєї україноцентричности, відверто проголошував свої оригінальні творчі наміри. Опісля Сергій Проскурня час до часу наїздив до Одеси, цікавився її творчими набутками в галузі театрального мистецтва. Коли дізнався про долю Анни Яблонської та познайомився з її п’єсами, запропонував до постановки Українському академічному музично-драматичному театрові ім. В. Василька одну з них, а саме — «Язичники». (До слова сказати, театр згодом поставив ще одну її п’єсу — «Сімейні сцени»). Це було перше її повернення до рідного міста.

У всій цій історії з творчістю Анни Яблонської — ігнорування її п’єс як за життя, так і по трагічній загибелі, а також те, що не було повідомлено засоби масової інформації, а отже – громадськість, про приїзд невеличкої чеської групи з фільмом за її п’єсою, а ще сюди можна долучити невдале призначення Сергія Проскурні, – у всьому цьому простежується якась тяглість, певна тенденція. На пресконференції у медіацентрі «Україна» (що в приміщенні поруч зі стадіоном «Чорноморець»), яка відбулася за день до презентації на території кіно-студії, був лише один журналіст, котрий отримав інформацію від працівниці театру Любові Федченко. Від неї ж про подію дізналися Віра Яблонська, знайомі в інших театрах.

Трохи більше публіки зібралося в центрі Віри Холодної, впереваж запрошені особисто Вірою Яблонською та Любов’ю Федченко.

Продюсерка Іва Кубішова представила кожного з учасників групи та коротко розповіла про зйомки фільму.

(Продовження розповіді — в наступному числі газети).