З історії формування ЗСУ в Одеському регіоні

6 грудня відзначатиметься чергова річниця створення Збройних сил України, які вже десятий рік поспіль боронять нашу землю від лютого рашистського ворога. У ці дні ми особливо славимо наших захисників та захисниць і водночас згадуємо, як 32 роки тому створювалися ЗСУ, попри шалений опір з боку залишків радянської імперії, яка трансформувалася в нинішню рашистську орду. Процес формування ЗСУ був і залишається таким же драматичним, як і вся історія незалежності України.

Пропонуємо нашим читачам спогади давнього друга й автора газети Олексія Воловича (на знімку) про деякі моменти формування ЗСУ в Одеському регіоні, до яких він був особисто причетним. Ці спогади охоплюють період з осені 1991-го по зиму 1992-го й базуються на його щоденникових записах, які нині вже можна розглядати як історичний документ.

25 серпня 1991 року

Вранці 19-го перед тим, як піти на кафедру, з повідомлень по радіо, я почув про заяву горезвісного ГКЧП і зрозумів, що в країні стався державний переворот. Три дні я був сам не свій, нічого не міг робити і лише слухав здебільшого «голоси з-за бугра» — єдине джерело достовірної інформації. Від заяв та фізіономій путчистів віяло печерним холодом тоталітаризму, від якого ми вже почали відвикати. Переважна більшість населення була приголомшена і відреагувала на цю подію досить пасивно й вичікувально. Частина таких, як я, були пригнічені, але й водночас готові до протидії. Частина вітала путчистів, легко спокушаючись обіцянками хунти та жадаючи «порядку і сильної руки».

Віце-президент СРСР Геннадій Янаєв оголосив себе в. о. президента Союзу. Компанія путчистів була досить безбарвною та бездарною, серед них не було жодної людини з лідерськими якостями…

Одним із результатів спроби перевороту є послаблення центру й посилення самостійності республік. Учора, 24 серпня, український парламент проголосив Україну незалежною державою. Усі союзні промислові підприємства на українській території оголошені власністю України. Ставиться питання про створення національної армії та національної гвардії. Міністром оборони призначено колишнього командувача 17-ї повітряної армії генерал-лейтенанта Костянтина Петровича Морозова. Те, що здавалося таким далеким і недосяжним, стає реальністю. Розмовляв по телефону з батьком. «Я ніколи не думав, що доживу до цієї щасливої миті», — сказав він.

21 серпня Єльцин підписав указ про анулювання всіх постанов ГКЧП, війська було виведено з Москви. У ніч на 22 серпня більшість членів ГКЧП заарештували, а М. Горбачов повернувся до Москви. Однак він повернувся вже до іншої країни.

М. Горбачов видав наказ про департизацію та деполітизацію армії. Членство офіцерів у партії призупинено. Більшість «армійських комуністів» сприйняли це рішення спокійно і навіть із полегшенням та задоволенням. Імперія розвалилася. Епоха «Великого Жовтня» закінчилася. Жорстокий експеримент, жертвою якого стало кілька поколінь людей у СРСР, провалився. Що буде далі?

23 вересня

Сьогодні повернувся із Кіровограда. Багато розмовляли з батьком щодо оголошеної незалежності. Засмучувалися тим, що у більшості нашого дуже зросійщеного народу надто низький рівень національної самосвідомості, що партократи, спираючись на проросійське населення і малоросів, спробують зірвати референдум про незалежність та реалізувати свої плани щодо реанімації «Новоросії», «Криворізько-Донецької республіки» тощо.

Батько читав мою статтю «Нужна ли нам независимость» у машинописному варіанті та схвалив її загалом. У цій статті я проводжу думку, що Україна має використати, можливо, останній шанс стати незалежною державою. Цю статтю я вручив заступниці редактора «Вечерней Одессы» Ларисі Бурчо ще 16 вересня і сьогодні дізнався, що вона надрукована 21 вересня, у суботньому номері.

30 вересня

Сьогодні начальник навчального відділу полковник В. Шарий при мені сказав начальнику училища генералу О. Ляшенку: «Я візьму з собою підполковника Воловича та поїду з ним до Києва до міністра оборони Морозова. Нехай забирає наше училище для підготовки національної гвардії. Потрібно обов’язково реалізувати цю ідею. Але спочатку пропоную направити Воловича до Києва на розвідку і для встановлення контактів із Міністерством оборони». Річ у тім, що наше училище й досі висить у повітрі — нема ні радянських, ні українських курсантів, можуть і закрити. А на Москву тепер сподіватися намарно.

5 жовтня

Мені вдалося отримати дозвіл поїхати до Києва, у Міністерство оборони, звідки повернувся вчора. Точніше, мені не дозволили, а заплющили очі на мій від’їзд до столиці. Я написав рапорт, щоб мене відпустили на два дні за сімейними обставинами.

Увечері 1 жовтня я виїхав до Києва потягом. За три години до від’їзду зайшов до штаб-квартири регіональної організації Руху, що на перехресті вулиць Осипова та Кірова. Лідер Одеського Руху Віктор Дем’янович Цимбалюк говорив поперемінно то російською, то українською, звертаючись до кількох присутніх, серед яких була одна жінка. Зрідка запитливо поглядав на мене, продовжуючи говорити про тактику Руху у майбутній компанії з виборів першого Президента України. Цимбалюк вважає, що Рух, будучи опозицією комуністам, не повинен допустити обрання Л. Кравчука в першому ж турі та має набрати більше голосів на користь Юхновського, Лук’яненка та Чорновола. Через деякий час почали приходити активісти й функціонери Руху, які розбирали листівки, про щось радилися і щось уточнювали. Потім я підійшов до Віктора Дем’яновича і попросив у нього аудієнції на п’ять хвилин віч-на-віч. Розповів йому про мету моєї поїздки до Києва і попросив дати координати міністра оборони К. Морозова і міністра з питань оборони та національної безпеки Є. Марчука. Натомість він пояснив мені, як знайти штаб Руху в Києві (перетин вулиць Саксаганського та бульвару Шевченка), і порадив звернутися до одного з трьох рухівців: Віктора Бурлакова, Миколи Поровського або Сергія Одарича. За його словами, вони можуть допомогти встановити контакти з оточенням К. Морозова.

Прибувши до Києва, я легко знайшов республіканський штаб Руху — непоказний, обшарпаний будинок, де рухівці займають чотири поверхи. Знайшов В. Бурлакова, і він, прочитавши записку від Цимбалюка, відправив мене до Володимира Савовича Муляви, відповідального за військовий сектор. Але пана Муляви не виявилося, натомість був його заступник Віталій Іванович Чечило, і я йому виклав суть проблеми щодо нашого училища. У свою чергу, він зателефонував підполковнику Валентинові Леонідовичу Пилипчуку, щоб той мене вислухав. За годину я вже був на вулиці Орджонікідзе (із 1992 року — Банкова), біля масивної будівлі ЦК КПУ (нині — Офіс Президента. — Прим. О.В.), неподалік від будівлі Спілки письменників України. В. Пилипчук уважно вислухав мене і запросив на засідання представників військових вишів щодо реформи військової освіти.

На засіданні виступив полковник Юрій Прокоф’єв із танкового училища, який сказав, що в Союзі налічується 198 військових училищ, у 3,5 раза більше, ніж в усьому західному світі. В Україні — 33 училища. За його словами, за якістю військової освіти ми відстаємо на 50 років. Лише 15—20% випускників радянських військових училищ відповідають сучасним вимогам. Пропонується скоротити кількість військових вишів із 33 до 12. Окрім міністра оборони К. Морозова військовими питаннями займаються: генерал-лейтенант Василь Дурдинець, голова парламентської комісії у справах оборони та державної безпеки, та військовий міністр Євген Марчук. На цей час розроблено та прийнято у парламентських комісіях у першому читанні три закони: про Збройні сили України; про оборону та про військову службу. І це при тому, що на території України ще діє радянська армія, яка підпорядковується Міністерству оборони СРСР.

Довідково: Після розпаду СРСР у 1991-у на території України дислокувалося три загальновійськові та три танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, одна армія протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, два центри попередження про ракетний напад, інші військові формування. Загальна чисельність особового складу становила понад 800 тис. військових, а на озброєнні було 6,5 тис. танків, 7 тис. броньованих машин, 1,5 тис. літаків, 350 кораблів, 1272 одиниці ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет («29 років безпеки та оборони України: від спадщини СРСР до НАТО» https://defence-ua.com/army_and_war/bezpeki_ta_oborona_ukrajini_vid_nasliddja_srsr_do_nato-1473.html).

На 8 — 11 жовтня намічено нараду представників військових училищ щодо реформи військової освіти. Я домігся, щоб відправили телеграму до нашого училища на ім’я полковника В. Шарого. Про це я прямо з Міністерства оборони повідомив В. Шарому телефоном. А ще порадив, щоб він готував пропозиції щодо використання училища в рамках української національної армії.

В. Шарий сказав, що поїде на нараду разом зі мною.

В Одесу я повернувся вранці 4 жовтня. До обі-ду прийшов у училище і доповів В. Шарому обстановку. Він дав мені пропозиції командування училища українською мовою, щоб я їх відкоригував і надрукував на машинці, що я й зробив. Увечері у присутності В. Шарого я доповів про результати моєї поїздки до Києва генералу О. Ляшенку, який займає нейтральну позицію, жодних дій не збирається робити, але й не заважатиме теж. Робить вигляд, що нічого не знає, хоча його, напевно, й заінтригувало те, що в майбутній українській армії генерали служитимуть до 60 років, а йому зараз 55, і цього року має звільнятися.

В. Шарий цього ж дня зібрав начальників кафедр і загалом змалював їм ситуацію. Як не дивно, більшість відреагувала позитивно стосовно перспективи служити в українській армії. Думаю, що не варто було б Шарому на даний час розкривати карти. А якщо все, не дай Боже, повернеться назад і до влади прийде ще якесь ГКЧП? Тоді ні йому, ні мені не зносити голови. Ми ризикуємо, ми йдемо ва-банк. Але зараз саме той час, коли відсиджуватися злочинно, коли не страшно поплатитися життям за незалежність України. Сьогодні на нас із неба дивляться наші пращури, які боролися за незалежність України. Скільки ж можна нам тремтіти від страху перед кагебістами? Вдруге в цьому столітті ми маємо шанс стати незалежними від Московії. Ми не можемо втратити цей шанс.

12 жовтня

Вчора з полковником В. Шарим пізно увечері повернулися із Києва на мікроавтобусі. 8 жовтня об 11.00 ми виїхали до столиці та приїхали близько 18.00, коли було вже темно. В. Шарий розмістився у родичів, я — знову у готелі «Красная звезда». Працювали у МО два дні — 9 та 10 жовтня. Першого дня перед нами виступив генерал-майор Вадим Гречанінов, начальник кафедри оперативного мистецтва та тактики Військової інженерної академії ППО (м. Харків). Він описав загальну ситуацію, пов’язану із проблемою створення Збройних сил України. Потім із доповіддю виступив полковник Юрій Прокоф’єв, начальник навчального відділу Київського танкового училища. Подейкують, що він входить до організаційного ядра зі створення Міністерства оборони України та планує очолити управління військової освіти МО. Він говорив про концепцію майбутньої реформи військової освіти. У дебатах до вечора виступали представники різних училищ. Загалом у нараді взяли участь 83 офіцери та генерали, із них 40 — кандидати наук та двоє — доктори наук.

Зранку наступного дня дебати продовжилися. О 12.00 перед нами виступив міністр оборони К.П. Морозов. Як і Гречанінов, він загалом розповів про проблеми на шляху створення Збройних сил України. Потім йому почали ставити запитання. За погодженням із В. Шарим я також поставив йому запитання: «Як ідуть переговори з Москвою, які результати візитів до Києва генералів В. Лобова та П. Грачова? Чим пояснити відсутність української делегації на нараді у міністра оборони СРСР маршала Є. Шапошникова?». К. Морозов відповів приблизно так: «Переговори з Москвою йдуть напружено. Москва, м’яко кажучи, не в захваті від нашого наміру створити національні збройні сили, але відступу не буде. Компроміси та взаємні поступки — це оптимальний шлях досягнення домовленостей. Маємо уникнути військової конфронтації». До Москви К. Морозов не поїхав, бо Є. Шапошников розіслав військам шифрограму, в якій «не вітає» прагнення України до створення власних збройних сил. У парламенті України цю шифрограму розцінили як втручання у внутрішні справи України, тому українське керівництво просто не пустило Морозова на нараду до Шапошникова, очевидно, побоюючись, що в Москві його можуть заарештувати. К. Морозов пояснив Є. Шапошникову телефоном свою відсутність на нараді тим, що він має представляти пакет законопроектів щодо Збройних сил України на закритому засіданні Верховної Ради у п’ятницю, 11 жовтня, що і зробив.

10 жовтня по обіді ми виїхали з Києва та попрямували на малу батьківщину Володимира Івановича у м. Лубни, де мешкає його мати Ганна Степанівна. Переночувавши в будинку його матері, вранці 11-го виїхали на Одесу через Кіровоград, де зупинилися лише на дві години у моїх батьків.

(Далі буде).