За кілька останніх століть більш ніж 37 тисяч видів флори і фауни люди заселили поза межі їх природних ареалів. Майже десята частина з них стали інвазійними і шкодять новим домівкам. Чужорідні рослини і тварини — одна з головних причин, чому скорочується біорізноманіття на планеті, вони негативно впливають на продовольчу безпеку й загрожують здоров’ю людини. Щорічні збитки для світової економіки через це оцінюють у $420 млрд. Такі дані можна знайти у вересневому звіті Міжурядової науково-політичної платформи з біорізноманіття й екосистемних послуг для ООН.

Тоді як одні держави борються з поширенням агресивних чужинців, в Україні спочатку запроваджують, а за кілька місяців скасовують заборону використовувати 13 інвазійних видів дерев для відновлення лісів. Цей документ науковці називали одним з небагатьох справді природоохоронних здобутків останнього року.

Чемні гості й агресори

Карпобротус — рослина з квітами-ромашками, яка, розповзаючись, утворює суцільні яскраві килими. Особливо ефектно її бузкові квіти виглядають на тлі білого піску й бірюзової смужки моря. Тому туристичні сайти часом використовують світлини з карпобротусом для реклами відпочинку на Кіпрі, в Греції або ж в Італії.

— Часто Сардинію уявляють як щось неймовірне — море, сонце. А для мене це ще й величезні зарості інвазійного виду, — розповідає старша наукова співробітниця відділу геоботаніки та екології Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного Наталія Пашкевич.

Того самого карпобротуса. Він походить з Південної Африки, у Європі з’явився у XVII ст., коли його почали використовувати як декоративну й ґрунтозахисну рослину. Карпобротус виявився стійким до засолення ґрунту, посухи й надлишку світла, тепер чудово почувається на прибережних територіях, і неважливо — скелі це чи дюни. Уперше Наталія на власні очі побачила його саме на Сардинії під час стажування, темою якого були види-чужинці.

— Як волонтерів нас вивезли на піщані арени, де ростуть місцеві орхідеї. Саме ці ділянки захоплює карпобротус. Це така щільна ліанка, досить колюча, яка формує величезні поля. Цей сукулент повністю перетворює під себе територію, і там, де він є, орхідей більше нема. Ми мали згрібати його руками у величезні мішки. Італійці фактично винищують його. Для чого? Ну хай би ріс собі такий гарний, — іронізує Наталія.

Її іронія не випадкова. Наталія Пашкевич досліджує інвазійні види й те, як вони поширюються в Україні, проникаючи і на природоохоронні території.

Загалом в Україні з п’яти тисяч рослин більш ніж 870 є чужорідними. Деякі чужинці стали і справді такими рідними, що не відірвати від серця. Ті самі чорнобривці, яких «насіяла мати». Батьківщиною рослини вважають Центральну Америку, але в Україні вони поводяться добре, живуть у межах клумб.

— Треба розрізняти чужорідні види й інвазійні. Бо картопля і помідори — чужорідні, але точно не інвазійні, — каже Наталія.

З останніх у нас, за її словами, до 60 видів рослин. Частину з них називають трансформерами. Вони агресивніші, здатні не просто вселятися, давати потомство на чужій території й полонити антропогенні ландшафти (бо це їхній шлях у нові екосистеми), а заходять у них через людину. Захоплюють ще й природні оселища — не просто вклинюються особинами, а перетворюють під себе умови.

— І в цих нових умовах наші види вже жити не можуть, — пояснює вона.

Робінія наступає

Таким трансформером для наших екосистем стала робінія псевдоакацієва, переселенка з Північної Америки. Або просто акація біла.

— Їй головне десь зачепитися. Вона не дуже зважає, що росло до неї. Має час і натхнення, — каже Наталія Пашкевич. — Витримує засолення, досить ефективно поглинає невелику кількість води, сама собі формує азот. Вона — дерево на самозабезпеченні. Плюс має додаткове до насіннєвого кореневе розмноження, яке дозволяє їй буквально ходити.

Зрештою, вона спокійно росте і на півночі, Поліссі, і на півдні, у степах.

Робінія захоплює наші ліси поступово, але неухильно, зазначає Андрій Сагайдак, засновник природничого центру «Міжрічинська пуща» на Чернігівщині. У Міжрічинському регіональному ландшафтному парку її більшає та більшає. Хоча із чисто акацієвих насаджень є тільки ті, що робили як протиерозійні по ярах, або лісосмуги вздовж доріг. Але вона пішла далі й окремими осередками встигла вклинитися багато де.

Час від часу Андрій Сагайдак водить відвідувачів природничого центру до робінієвого лісу. Колись його висадили на терасі вздовж заплави Десни, де утворилися яри, аби швидко й дешево зупинити ерозію. Із цим завданням робінія впоралася. Але й виставила рахунок.

— Що таке повноцінній ліс? — каже Андрій. — Ну, по-перше, це дерева, можливо, на кілька ярусів. Якщо в першому, найвищому, приміром, сосна, то в другому — дуб. Потім підлісок — це кущі. Нижче — трав’яний ярус. Але і це ще не все. Мохи, лишайники, ліани — це позаярусний шар. А тепер візьмімо акацієвий ліс. Він складається власне з акації. Підліску нема, бо її досить густенька крона не дає розвиватися чагарникам.

Далі ще цікавіше. Бо ж акація наступає не беззбройною. Вона має алелопатичні властивості. Це означає, що її коріння виділяє певні речовини, які пригнічують ріст інших рослин. При цьому вона якісний азотфіксатор і перетворює ґрунт під собою. Тож на ньому виживають тільки певні види — нітрофіли, і ті не всі.

— Коли ми робимо опис рослин під робінією, то знаходимо там до десяти видів переважно бур’янів, — каже Наталія Пашкевич.

Для порівняння: у сосново-дубовому лісі може бути до 50 видів.

— У нас, на Поліссі, наприклад, ростуть так звані ацидофіти, тобто рослини, які більше люблять кислі ґрунти, — зауважує Андрей Сагайдак. — Але оскільки робінія фактично змінює хімічний склад ґрунту, то він стає непридатним для місцевих видів.

Саме тому в робінієвому лісі, який він показує туристам, під ногами — тільки чистотіл і розрив-трава.

— Але ж це лише два види. Це дуже збіднене біорізноманіття.

Уявіть, що всі ресторани вашого міста раптом перейшли на меню з двох страв: пшоняну кашу й картопляне пюре.

Пояснити, що тут не так, насправді нетривіальне завданя. Особливо коли на одній шальці терезів цілком зрозумілі практичні речі: акація гарно квітує, популярний медонос, та й дерево — це завжди добре. А на іншій — ефемерне скорочення біорізноманіття, що нібито нікого конкретно не зачіпає.

— Наведу такий приклад. У нас багато грибників, і вони знають, що в акацієвому лісі годі шукати їстівні гриби, хіба якісь винятки, — розповідає Андрій Сагайдак. — Візьмемо наші яри, які позаростали місцевими видами. У них утворилося таке цікаве угруповування із сосни, з дуба, в’яза, берези й осики. І це одні з най-кращих і найпродуктивніших грибних місць, де можна назбирати і білих, і маслюків, і рижиків, і підберезовиків з підосичниками. А поруч — ділянка з таким самим ландшафтом, з таким самим ґрунтом, але заросла акацією. Грибів там нема. Її треба швидко пробігти і йти далі, де ростуть наші аборигенні дерева, що утворюють мікоризу з нашими грибами.

(Далі буде).