Історія хворобливої одержимості

Путінова хвороблива заклопотаність «українським питанням», яка набула особливо патологічних рис в останнє десятиліття й увінчалася розв’язанням повномасштабної геноцидної війни проти України, має глибоке ідеологічне коріння — як у біографії самого російського диктатора, так і в російській історії та культурі загалом, у ключових елементах російської (імперської) ідентичності.

Ця стаття досліджує еволюцію путінових поглядів на Україну, з’ясовуючи спершу історико-культурні підвалини та ідеологічні джерела цих поглядів, а тоді простежуючи їх видозміну під впливом різноманітних політичних подій і процесів. Відсутність адекватної міжнародної реакції на ці дедалі радикальніші погляди й на дедалі агресивнішу політику, мотивовану ними, сприяла їх легітимізації й перетворенню у своєрідну державну ідеологію, raison d’etre як самого режиму, так і відновлюваної ним імперії. Геноцидна війна стала логічним наслідком цих процесів, спробою «остаточно розв’язати» українське питання відповідно до історико-цивілізаційних фантазій російських еліт та їхніх хворобливих психологічних комплексів.

Міжнародні оглядачі дедалі охочіше погоджуються, що сьогоднішня заклопотаність путіна «українським питанням» багато в чому подібна до хворобливої заклопотаності Гітлера «єврейським питанням» — із досить схожими геноцидними наслідками обох id?es fixes. Однак між цими двома обсесіями існують також істотні відмінності. Якщо євреї у збоченому сприйнятті Гітлера були абсолютним злом, невиліковною патологією на тілі людства, яку слід ретельно і методично знищувати, то українці у світогляді путіна — це патологія на тілі російської нації, небезпечна мутація «російськості», яка заперечує саму себе і видає себе за щось інше (стає «анти-росією», у термінах путіна, якою маніпулюють, зрозуміло, одвічні вороги росії та їхні місцеві найманці). Українців, однак (на відміну від примордіально «невиліковних», з погляду Гітлера, євреїв), можна зцілити від їхнього розумового збочення, від хибної свідомості, званої українством, і зробити їх «нормальними», тобто російськими. Кремлівські ідеологи передбачають для них табори перевиховання, доповнені фізичною ліквідацією тих, хто перевиховуватися не хоче і тим підтверджує, що є «нацистом».

За наявними свідченнями, путін не був надто одержимий «українським питанням» на початку своєї політичної кар’єри, хоча, безумовно, плекав антизахідні образи, імперський реваншизм і постсовєтську ностальгію протягом усіх років свого врядування у Санкт-Петербурзі, а згодом у москві. У постсовєтській росії не бракувало шові-ністичної, українофобської літератури, яка включала як квазінаукові праці дореволюційних і білоемігрантських авторів, так і сучасні антиукраїнські тексти в усіх жанрах. Владімір путін як офіцер КҐБ міг бути знайомий з цією літературою ще за совєтських часів, оскільки влада мовчки толерувала її «самвидавний» обіг і часто сама поділяла її основні ідеологічні, переважно конспірологічні, постулати. З великою вірогідністю можемо припустити, що власне антизахідництво й залишковий імперіалізм, успадковані зі служби в «органах», поєднувались у путіна з глибоко закоріненими в російському суспільстві великодержавницькими поглядами на Україну і логічно провадили його від квазі-академічного заперечення України як нації до сумнівів у її політичній легітимності, а відтак і до спроб усунути цю «історичну аберацію» силою.

У першій частині цієї статті я розглядаю (можливі) ідеологічні джерела українофобії Путіна, тоді як у другій частині поетапно простежую еволюцію його риторики й політики щодо України, від 1990-х і дотепер. Моє головне припущення полягає в тому, що це ставлення значною мірою визначалося російською культурою, політичною філософією та специфічно імперським світоглядом загалом. Проте конкретні політичні кроки і рішення, хоч і засновані на цьому спотвореному світо-гляді, не конче мали набути аж таких масштабів і сягнути крайнощів геноциду, коли б патології, що лежать в їхній основі, були належним чином розпізнані та заблоковані.

1. Сумнівне «братерство»

Невдовзі після масакри в Бучі, у квітні 2022 року, президент Франції Емманюель Макрон спровокував обурення багатьох українців, застерігши журналістів від уживання терміну «геноцид», бо, мовляв, «ці два народи [росіяни та українці] є братами». Міністерство закордонних справ України висловило своє розчарування словами Макрона і назвало метафору недоречною, оскільки ці так звані «брати» вбивають українських дітей, обстрілюють мирних жителів, ґвалтують жінок і руйнують усе на українській землі. Інші коментатори без зайвої дипломатії заявили, що «братами» росіян є насправді не українці, а орди Чинґісхана. Президент Володимир Зеленський пам’ятно ви-значив російсько-українське «братерство» біб-лійною метафорою про Каїна й Авеля.

Міф про «братерство» та подібні метафори були розроблені більшовиками, які не могли вже просто так заперечувати існування української нації (як це робили їхні суперники-монархісти), особливо після виходу українців на політичну сцену в 1917—1918 роках та проголошення Української Народної Республіки. Більшовики якраз тому й виграли громадянську війну, що були гнучкішими у «національному питанні», ніж білогвардійці, які ревно відстоювали ідею «єдиної і неподільної Росії». Ленін зумів прихилити значну частину меншин на свій бік, пропонуючи їхнім лівим лідерам різні ступені автономії.

Путін, який звинувачує більшовиків у «винайденні» радянських націй, включно з Україною, та руйнуванні «єдиної і неподільної росії», явно помиляється: більшовики насправді врятували Російську імперію від остаточного розпаду, залучивши «націоналів» до свого утопічного проєкту глобальної соціалістичної федерації, — на противагу до монархістів, які наполегливо заперечували реальність (і пов’язану з нею модерність) — до-стоту як це робить тепер путін. Радянське «братерство» було лицемірним, бо ж не передбачало реальної рівності: росіянам відводилася роль «старшого брата» («старшого» не так за віком, як за місцем у ієрархії; відоме визначення Сталіним росіян як «перших серед рівних» стосувалося насамперед статусу; йшлося про встановлення чіткої ієрархії в комуністичній «родині», де росіянам приписувалась як політична, так і культурна зверхність).

(Далі буде).

Микола РЯБЧУК, письменник і публіцист, почесний президент Українського ПЕН,

лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2022 року.

Джерело: https://zbruc.eu.