Не відзначаємо сумні дати — лише пам’ять, лише гірке каяття: не повірили, не підтримали, не розгледіли… Й цим допустили до непоправного… 25 березня — роковини вбивства В’ячеслава Чорновола.

«Я ніколи не повірю, що злодій може бути патріотом», — сказав колись В’ячеслав Чорновіл. Це було ніби давно, а насправді — вже у наш час, в епоху відродженої Незалежности. І хтозна: якби його обрали президентом, якби розгублений та ніби сп’янілий від несподіваної волі народ, котрий, як правило, обирає не тих президентів, не тих депутатів, обрав тоді В’ячеслава Чорновола, якби його не вбили — підло й боягузливо, зі страху (бо він таки міг бути обраним), то чи не пішла б наша країна правильним шляхом, а не кривулястими стежками за вказівками хижого сусіда та його емісарів у нашому державному керівництві? І чи оддали б отак бездумно, по-дурному свою ядерну зброю, позбулися літаків і всього, чим сьогодні можна було б стримати ворога ще на самім початку війни — та й чи розпочалася б вона? І чи було б захоплення наших територій? І чи?..

Так, історія не визнає умовного способу. А потішити себе думкою «якби ж то знаття!» — ментальна ознака українців. Та все ж…

Про корупцію чуємо щодня. Надійно угніздилась вона у високих кабінетах — тож і «не помічають» її звідти, знайшла притулок і серед військового керівництва, в середовищі правоохоронців — суддів та прокурорів, котрі знаходять лазівки для врятування корупціонерів від заслуженого покарання тощо. І думається: був би Чорновіл десь там, як мовиться, у вищих ешелонах, то хіба допустив би неподобства? Наживаються навіть на постачанні наших мужніх захисників. Що у них на думці? Не допускаючи ніякого припущення, все ж думається: вони, вся ця мерзота, пристосуванці до війни, лжепатріоти, злодії, котрі обкрадають державу — а отже і всіх нас — давно приготували для себе «хатинки» десь там, у заморських краях, кругленькі рахунки в банках — про всяк випадок, скажемо так.

Злодій, котрий обкрадає державу, в якій живе, обкрадає військо своє в час війни — такої важкої, жорстокої, в час, коли люди — звичайні громадяни — буквально по гривні збирають на допомогу армії, такий негідник не може бути патріотом — за визначенням. Понад те: він не має морального права бути у владних структурах. Поза будь-яким сумнівом, його можна вважати державним злочинцем і судити за зраду Батьківщини. Та от нещастя: дуже мало таких депутатів, котрі проголосували б за такі зміни в законодавстві, дуже мало таких суддів та прокурорів, котрі могли б винести такий вирок. Корупція, обкрадання держави, армії в час війни — така сама зрада Батьківщини.

То чому ж згадуємо про В’ячеслава Чорновола, про таких, як він, його побратимів та послідовників, людей честі, чиї неспокійні серця були виповнені любов’ю до Батьківщини, до свого народу, котрий зчаста не дослухався до мудрих слів, — чому згадуємо про них лише два-три рази на рік?

День смерті… День загибелі, неусвідомленої до кінця трагедії цього вбивства. День палких слів, які відлетять до наступної дати. І не відродяться в пам’яті у день наступних виборів.

Пам’ятати — замало. Недостатньо лише меморіальної пам’яті, вони заслужили на більше. Заслужили на те, щоби ми здобували ту країну, задля якої вони жили, яку творили, та не встигли все зробити. Ворог не дав, не допустив до цього. Той самий ворог, котрий сьогодні прагне знищити нашу державу. Руйнує нашу прекрасну країну, а водночас — продовжує руйнувати душі українців.

Мати на українській землі державу українського народу — такий заповіт В’ячеслава Чорновола. Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи її, щоб не довелось потім гірко любити — втративши.