Нове — не що інше, як забуте старе. Це стосується не лише історичних подій, а й оцінок минулого. Здебільшого людьми, які самі не брали участі у переворотах, не будували держав, не воювали за права та свободи.

В очікуванні важкого вибору

«Хорошими» революціями історики ХІХ століття вважали ті, що дали позитивні результати. Тобто виправдали ті тяжкі випробування, яких зазнали громадяни. Включаючи втрату майна і самих життів. «Хороші» революції залишили нащадкам добре виписані конституції, закони та засновані на них демократії. З поділом влади, дієвою судовою системою та здатністю змінювати владу на виборах. Прикладом «хороших» революцій більшість істориків зо двісті років тому називала боротьбу британського народу з королівською владою та американську війну за незалежність від тієї ж корони.

Прикладом «поганих» революцій такі історики вважали Французьку кінця ХVIII — початку XIX століть. Вона почалася зі спроби скинути королівське самовладдя, а закінчилася встановленням деспотії грошового мішка. «Погана» революція при цьому забрала майже стільки ж життів (а разом з часом Наполеона Бонапарта — більше), що й «хороша». Але змусила народи ще сторіччя битися у судомах. Виправдовуючи міфи про свободу, рівність та братерство. Якби не марксисти з надуманою класовою боротьбою, а з ними — радянські історики, до підручників увійшла б «Божевільна», а не «Велика» французька революція.

Утім, з ХХ століття поділ революцій на «хороші» і «погані» втратив сенс. Усі вони стали «божевільними». Разом із крахом трьох імперій до влади прийшли не будівничі цивілізації, а її руйнівники. Знову знадобилися близько ста років і низка революцій, щоб божевілля відступило. І то не скрізь. В Україні, наприклад, перетворення — саме у розпалі. Й аж ніяк не зрозуміло, до чого вони призведуть. Тут слід зазначити, що революції, «погані» і «хороші», супроводжуються тим самим — війною. Наш випадок — не виняток, а підтвердження загального правила. Щоб збудувати прекрасний новий світ, треба перемогти старий. Перемога стає спільним завданням, а будівництво як мета відсувається на периферію. Воювати і будувати одночасно вдається рідко. Якщо не брати до уваги приклад Ізраїлю, то практично ніколи.

Україні, цілком імовірно, доведеться обирати між продовженням Революції Гідності і перемогою над агресором. Це важкий вибір. Але зробити його потрібно. І що раніше, то краще. У рамках «хорошої» революції можна на якийсь час відступити від вирішення великого рівняння і сподіватися, що війна за незалежність принесе переконливу перемогу. Після чого стане можливою поступова перебудова корумпованої держави та суспільства, яке звикло до беззаконня. У рамках «поганої» революції під час перебудови, як у Франції позаминулого століття, проллються потоки крові. А перетворення закінчить гетьман-патріот із грошовим мішком як опора трону. Втім, таку модель наша країна недавно намагалася будувати. Чим ця спроба завершилася, ми з вами бачимо.

«Так» і «ні» не говорити

Перед очима українців яскравий приклад «поганої» революції з трагічним, мабуть, кінцем. Реставрація радянської імперії у виконанні бандитської зграї — не найнебезпечніше у тому, що ми зараз називаємо рашизмом. Набагато небезпечніше занурення величезної країни та її населення у вир безумства з рішучістю воювати до кінця. А насамкінець застосувати зброю масової поразки.

Гітлер не мав ядерної бомби. У Мао Цзедуна бомб було мало, а лідери держав, які зараз володіють ядерною зброєю, не готові заради надцінних ідей принести в жертву планету Земля. Не готові всі, крім московського чекіста. Але цієї готовності достатньо, щоб на долі людської цивілізації, а також революцій, «поганих» і «хороших», поставити велику крапку.

Що робити у такій ситуації — не відомо нікому. І найменше тим, хто має справу з рашистами безпосередньо. Єдиний спосіб спілкування з ними поки що — чим довше тягнути час. Не казати ядерним шантажистам «так». Не відповідати ядерним шантажистам «ні». І не провокувати агресорів на крайні, на їхню думку, кроки.

Прямий чи опосередкований обман у подібній ситуації не просто допустима, а єдино можлива реакція. А здатність ефективно реагувати на московський шантаж в Україні мала лише одна людина — п’ятий президент країни Порошенко. У складний період після Революції Гідності своєю хитрістю і, на перший погляд, безпринципністю Петро Олексійович буквально врятував Україну, державу без армії та без зброї, від негайної окупації. Він тягнув час, доки співвітчизники (а не вороги!) його не позбавили влади. Через конкурентні вибори. В усіх на очах. Мінські угоди з розподільними лініями перед частиною Донецької та Луганської областей були, мабуть, аферами. Відступи української армії від Іловайська та Лисичанська коштували великої кількості життів. Але ворог упродовж п’яти років не вдався до масштабного вторгнення на нашу територію. Це дало змогу ЗСУ підготуватися до опору. Не дало ворогові можливості переправитися через Дніпро.

Про роль шостого глави нашої держави під час війни сказати нема чого. Він справді «не втік», а тому як Верховний Головнокомандувач тримається разом із народом та ЗСУ. Робить, що треба робити. Буде перемога — його оголосять героєм. Зазнаємо поразки — Зеленському не позаздриш. Як не позаздриш його оточенню і всім, хто підтримує Володимира Олександровича в нашій країні та за кордоном. Ціна підтримки є великою для НАТО, для Європи, для США, для лідерів «глобальної Півночі». Праві, ліві, всі зробили свої ставки проти «глобального Півдня». Ні про яку втому від української війни, запевняю вас, не може йтися. Програти у протистоянні можна всім разом. І виграти можна лише всім разом. Ні президентство Трампа у США, ні «правий поворот» у європейській політиці нічого не змінять. Нічого не змінить і те, куди після перемоги піде Україна.

Слід сподіватися, що в результаті ми виберемо варіант «хорошої» революції. Залишимо нащадкам у спадок сучасну державу.

Слава Україні!