Благословенний сонячний ранок…

До самозречення захопливі, радісні виспівування невтомного птаства в зеленому храмі Божому, що красою та світлом повниться…

Гримнув глухо вибух… Спурхнула гороб’яча зграйка, залопотіли крильми голуби. Примовкли шпаки, на коротку лиш мить – і вже далі провадять звичні свої перегуки. Нема їм коли лякатися. Шпачихи в гніздечках бережуть своє тепло для малечі, щоб не було в неї ані краплі страху. Не зупиняються ні на хвильку шпаки-татусі, без утоми вишукують у траві харч для шпичих, що висиджують потомство, бо тут, і лише тут має з’явитись воно на світ Божий та пізнати рідне їм небо, простори під його блакиттю. Як той великий білий птах з чорною ознакою, що на вцілілій будівлі неподалік стоїть. Інстинкт боронити свій терен, своє гніздо, яке вибудував разом з подругою для своїх малят, інстинкт боронити своє потомство, як усього живого на землі, навчити його запам’ятовувати ріднизну, дорогу до неї, яким би не був той шлях безмірно довгим та виснажливим – основа їхнього буття.

Дивно: цей вибух не має відлуння. Вже по хвилі відновлений спів непогамовного птаства продовжує свою осанну життю. Звідомляє всьому живому: не треба боятись, лишень стерегтися, треба продовжувати робити своє, звичне, ще з більшою охотою, ще швидше і краще. Попри чорний дим, що зловісною хмарою затуляє сонячні промені, запинає пів-неба. Не спиняються ні на мить, вишукують у траві поживу для своїх малят невтомні шпаки, вже й горобці забули про свої страхи, і голуби знову купчаться біля тих місць, де їм звикле знаходити щось поживне.

Чорний дим ще довго буде висіти у безвітрянім небі, буде нагадувати: ворог підступний, безжальний, він полює за кожним з нас. Та не страхайтеся, продовжуйте розпочаті справи, живіть надією, що наступного разу післанець смерти буде зліквідований, і що тих наступних разів буде меншати. Ніхто инший не дороблятиме розпочатих нами справ. І ніщо не загасить ясного світіння цього світу, не змусить вмовкнути його натхненний спів.

Слухаю невгаваючий величальний хор маленьких створінь. Птахи… Вони мають що сказати нам. Щоб зрозуміти їх, небагато потрібно, лишень уважно вивчити їхню мову. Це мова самого життя, яке вони славлять нею, за-кликаючи нас до цілковитого порозуміння з ним. Й тоді зрозуміло стане, чому птахи залишаються в гніздах, коли чорний дим від вибуху прагне заслонити нам зіркість наших душ.

Заходжу в дім. Треба продовжувати незавершене. Ніхто, справді, нічого не дороблятиме за нас. Не стане поряд з нами на захист країни. Страх немовби заціпив мізки задекларованих друзів. Скільки засягає думка в історію – українці самі себе захищали. Не чекаймо, допоки все вирішиться само собою – не буде цього. І не «буде так, як відьма скаже». А як буде – спитать потрібно у свого серця.