«Демократія, звісно, погана форма правління, але нічого кращого люди поки що не вигадали». Ці слова приписують Вінстону Черчиллю, хоча близькі за змістом висловлювання відомі ще з часів створення перших держав.

Купив не купив, а поторгуватися можна

Від часів доісторичних і до наших днів точаться дискусії, як удосконалити демократію. Щоб населенню жити не заважала. Толку від подібних дискусій — нуль. На зміну поганій формі правління приходить така, що Черчилль, за всього бажання, не зміг би описати. Мільйони людей існували, а подекуди існують, в умовах соціалістичної демократії. Іншої не було. Слухали — ухвалили. Рішення політ-бюро, пленумів, з’їздів — крапка. П’ятнадцять років у черзі на отримання квартири. Три роки — щоб купити «Жигулі». Ділянку на цвинтарі із встановленням пам’ятника сплатять родичі. Безкоштовно вивчені і яким вдалося вижити за безкоштовної соціалістичної медицини.

Після «ідеального» соціалістичного життя оцінити інші форми правління практично неможливо. Гірші всі. В одній країні страйкарі б’ють дзеркальні віт-рини. В іншій державі полі-цейські наступають на горло бандитові, безхатьки сплять на тротуарах, курять травку, непристойно лаються, злочинці вбивають один одного. Парадокс, однак, у тім, що подібні жахіття життєздатні й тривають віками, а соціалістичний ідеал доводиться підтримувати ріками крові та концентраційними таборами. У цьому, грубо кажучи, різниця між демократією і «хорошими» формами правління.

Та відійдімо від теорії. Повернімося до спроб покращити демократію. Вона останнім часом підносить нам сюрприз за сюрпризом. До влади цілком демократичним і цивілізованим шляхом приходять партії та лідери, здатні, як мінімум, перетворити життя своїх країн на хаос. Особливо в цьому сенсі перепало Франції, де президент Емманюель Макрон, бажаючи покращити демократію, програв парламентські вибори і до кінця правління буде у підвішеному стані. З некерованим парламентом і критично налаштованою до центру муніципальною владою.

У Великій Британії консерватори уявили, що країною можна крутити в будь-який бік. Як вони забажають. Замало виявилося «брекзиту». Почалася кадрова карусель у найвищому керівництві країни. Зі скандальними міністрами і прем’єрами «на годину». У результаті після тривалої перерви з величезною перевагою до парламенту повернулися лейбористи. І якби лейбористи були єдиними, вони могли б справді щось поліпшити у своєму розумінні. Повернутися якщо не до Гарольда Вільсона, то до Ентоні Блера і зробити владу стійкою. Але британські лейбористи розділе-ні більше, ніж голлісти у Фран-ції. Не треба бути пророком, щоб передбачити: свою перевагу партія, яка перемогла на виборах, втратить у суперечках лівих, ультралівих і тих, хто будь-якими способами чіплятиметься за владу. А жертвою суперечок стане британська економіка, яка і так ослаблена «брекзитом».

Щоб завершити тему. У Східній Європі з удосконаленням демократії справи не кращі. Надії, що після програшу на виборах у Польщі партії ПІС («Право і справедливість») країна зміниться, виправдалися лише частково. За межами великих міст влада Дональда Туска, як і раніше, безпорадна перед спротивом селянства, яке не пропускає транзитні вантажі з продовольством на захід. Віктор Орбан за гроші кремля поліпшив угорську демократію до краю. У Словаччині справа дійшла до стрілянини, але про це в іншому огляді.

Там, за океаном

Перенесемося за океан. У Сполучених Штатах Америки донедавна вважали, що на федеральному рівні нема що поліпшувати. Батьки-засновники так ґрунтовно підійшли до справи, що із 1789 року довелося лише 27 разів вносити поправки до Конституції. Це не заважало пів сотні складових держав (штатів) ухвалювати власні закони, що якось призвело до громадянської війни. Але це історія.

Сьогодні американських громадян цікавить кампанія щодо виборів наступного президента. Її сюжет радикально змінився минулої неділі, 21 липня. Про зняття своєї кандидатури заявив чинний глава держави Джо Байден. Це не було несподіванкою. Навпаки. Після провалу Байдена на телевізійних дебатах із Дональдом Трампом практично вся верхівка Демократичної партії вимагала такого кроку. Але господар Білого дому погодився на нього тільки після того, як донори, близьке оточення і навіть рідні переконали старого: шансів на перемогу нема.

Відмова Байдена від участі у виборчих перегонах створила ситуацію, коли кандидатура від демократів не відома взагалі. Чинний президент запропонував замість себе віцепрезидентку Камалу Гарріс, але ця пропозиція не є обов’язковою для загальнонаціонального з’їзду Демократичної партії, який відбудеться 19—22 серпня у Чикаго. Від вибору з’їзду залежить багато чого. Слід зазначити, що, крім виборів президента та віцепрезидента, того ж дня, 5 листопада 2024-го, має бути повністю переобрана Палата представників і половина Сенату Конгресу США.

І хоча вибори президента безпосередньо не пов’язані з виборами конгресменів, влада у Вашингтоні і влада на місцях працює у сув’язі. Зараз у Сенаті переважають демократи, а в Палаті представників — республіканці (з мінімальною перевагою). Поділ партійної влади у парламенті очевидний. Якщо ж на хвилі успіху Трампа на виборах до Конгресу переможуть республіканці, Великий Дональд отримає для управління країною інструмент, якого не мав раніше. Перевага консерваторів у Палаті представників і в Сенаті разом з перевагою у Верховному Суді здатна так покращити демократію, що від неї, як то кажуть, залишаться ріжки та ніжки.

Не маючи повної інформації, важко припустити, до чого вдасться новий президент США всередині країни задля того, щоб знову зробити її великою. А от на міжнародній арені можливі варіанти. Так, колишній прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон впевнений, що не обійдеться без демонстрації сили і закликає до цього друга Дональда. А найкращий спосіб продемонструвати силу очевидний. Закінчити силовим способом війну в Україні. Почасти Джонсон розповів, як. Змусити путіна повернути війська до розподільчих ліній 22 лютого 2022 року. Потім — переговори. Трамп у відповідь промовчав. І нам варто мовчати. Щоб собі не нашкодити.

Слава Україні!