Молода жінка з донечкою-світлячком — її золоте волоссячко, здавалось, посилає свої відблиски на найближчі ряди — роздивлялась по театральній залі, аж сусіди поруч звернули увагу. Було щось неспокійне, тривожне в її обличчі, у всій поставі, коли оберталася туди й сюди, немовби когось вишукуючи. Золотавка сиділа спокійно, час від часу про щось розпитувала маму.

…Вони домовились телефонічно: він прийде до театру, щойно лише відпустять після дотримання якихось формальностей. Можливо, запізниться до початку вистави, але то пусте: людина, котра десять місяців перебувала там… там, де війна, де смерть чигає на кожнім кроці щокожної миті, і яка дісталась, нарешті, додому, — ця людина може спізнитися хіба на побачення з коханою. Вже можна спокійно, без поспіху, пройтися містом, навіть зайти до театру, в якому його чекає кохана з донечкою. Хоч і не найкраща ідея — ця зустріч в театрі.

Здавалось би, в такий день… Але як було відмовитися, не піти, коли театр — молодіжний і квитки — даровані дружинам воїнів? І вистава — про таких самих, як він, її коханий, котрий десять місяців тому приєднався до тих, для кого Батьківщина — це і рідна матір, і віднайдена ним його «половинка», і така ось малявка — їхнє найбільше щастя. І рідне місто, яким він крокує легко, натхненно, вже без важкої амуніції, от хіба що у звичному пікселі.

Усміхнувся потайки: згадалось, як вона жахалася навіть вимовити це слово — куди він пішов. По телефону, зрідка, він бадьорим голосом запевняв, що, мовляв, «тут усе в порядку, бо де ще може бути повний порядок, як не в армії: там і дисципліна, і командири, які за нас думають…». Про все інше — ні слова. Вона відчувала: за бравурними інтонаціями ховається напруга, якесь тривожне очікування… Так, не найкраща ідея — ця зустріч в театрі. Але… Життя різнобарвне, як ті подарунки з торби святого Миколая, з якими прийшов додому на Різдво, ретельно перевдягнений, а вона всеодно впізнала вже на першій хвилині й переможно вигукнула: «Татко!».

…Колихнулась портьєра на бічних дверях. Він увійшов й одразу ж сів на вільне місце — якраз позаду такої знайомої сукні, й одразу вловив хвилюючий аромат віддавна знаних їхніх улюблених парфумів, од якого можна було здуріти.

Вистава от-от мала розпочатися, вже чулися поодинокі нетерплячі оплески. Він сів і вже збирався торкнути за плече дружину. І в цю саму мить золотокоса малявка обернулась, і… «Татко-о-о!» — радісно-здивований крик сколихнув залу. Малявка спритно полізла зі свого місця, почерез спинку крісла, просто в обійми батька. Так вони сиділи утрьох, обі-йнявши одне одного. Що в ті хвилини відбувалося з жінкою — важко описати. Але вся зала завмерла. А далі… Не певен, що все, що відбувалося далі, могло вже колись бути, бодай у вигляді реакції чи віддяки найталановитішим артистам. Якісь вигуки, оплески, жінки відверто витирали очі… Аж по третьому дзвінку все якось утихомирилося.

«Татко!» — мабуть-таки, цей найщасливіший дитячий вигук небагатьом молодим чоловікам пощастило почути. За це дитяче право сьогодні б’ються найкращі наші хлопці й дівчата.

«Татко!» — нехай частіше лунають такі вигуки на вершині дитячого щастя. Та й чи є в світі щось дорожчого?