Як ми і обіцяли у попередньому випуску газети, знайомимо читачів із зверненням істориків до керівництва області та міста з приводу подальшої долі пам’ятника Михайлу Воронцову в центрі Одеси. Звернення опубліковано у черговому випуску альманаху «Південний Захід. Одесика».

В Україні та в Одесі, зокрема, відбуваються процеси пов’язані з деколонізацією топоніміки та монументальних символів. Процеси ці цілком закономірні та необхідні для незалежної України. Проте у зв’язку з перспективами подальшої деколонізаціії ми хотіли б звернути вашу увагу на пам’ятник генерал-губернатору Михайлу Воронцову роботи німецького (баварського) скульптора Фрідріха Бруггера (1815—1870 рр.), що від 1863 року розташований на Соборній площі Одеси і є другим за віком пам’ятником в місті (після монумента «Дюка» А.-Е. Рішельє).

Наведемо деякі факти з біографії вищезгаданого генерал-губернатора. Дитячі та юнацькі роки М. Воронцов провів у Англії, де його батько служив імперським посланником. Отримавши там освіту та виховання, М. Воронцов почав службу в російській армії. Одружився з Єлизаветою Браницькою — донькою колишнього коронного гетьмана Речі Посполитої Ксаверія Браницького. З1823-го до 1853 р. М. Воронцов обіймав посаду новоросійсько-бессарабського генерал-губернатора. Помер і був похований в Одесі у 1856 р. Слід відзначити, що майже все життя М. Воронцов провів поза межами сучасної території російської федерації, мешкаючи в Англії, Україні, Грузії, Франції тощо. М. Воронцов мав досить прогресивні погляди, підтримував ідеї А. Сміта, виступав за «вільну торгівлю» (зменшення мит та податків), був категоричним супротивником кріпацтва.

Перебуваючи 30 років на посаді новоросійсько-бессарабського губернатора, М. Воронцов керував Катеринославською, Таврійською, Херсонською губерніями та Бессарабською областю, тобто значними територіями півдня й центру України та усієї Молдови. До того вказану посаду тривалий час обіймали діячі французького походження — Рішельє та Ланжерон. Як зазначала історик Д. Атлас, «кн. Воронцов не виправдав покладених на нього [російськими шовіністами] сподівань». Він продовжив політику своїх попередників, щодо сприяння торговим зв’язкам українських земель з країнами Європи (для чого виборов більше прав для одеського порто-франко та ін.), проводив ліберальну економічну політику, усіляко захищав інтереси краю перед імперським керівництвом. Місцем свого перебування М. Воронцов обрав Одесу, яка за часів його керівництва (в кінці 1820-х років) стала найбільшим за населенням містом України. Своєю політи-кою М. Воронцов сприяв розвитку сільського господарства та торгівлі краю: скотарству, виноробству, розбудові портів тощо. Сприяв розвитку шляхів сполучення: шосейних доріг, каботажного мореплавання на Чорному та Азовському морях, дунайському судноплавству тощо. Він був одним з фундаторів чорноморського пароплавства (перший пароплав «Надежда» був побудований у власному маєтку М. Воронцова — с. Мошни на Черкащині ще 1820 р. та у 1823 р. переправлений на Чорне море), налагодивши регулярні рейси між Одесою, Херсоном, Стамбулом та іншими портами. Натомість М. Воронцов здійснив широкі роботи з ремонту чумацьких шляхів, що забезпечували зерновий експорт Одеси на початку 1840-х рр. За участю М. Воронцова формувалися козацькі війська на півдні України: Азовське козацьке військо (1828—1864 рр.) та Дунайське козацьке військо (1828—1864 рр.). Політика М. Воронцова сприяла розвитку освіти, науки та культури в південноукраїнських землях. В Одесі за часів М. Воронцова були засновані Товариство сільського господарства південної Росії (1828 р.) та Одеське товариство історії і старожитностей (1839 р.) — перші товариства такого спрямування в Україні, а також перша в Україні публічна бібліотека (1829 р.). У краї з’явилася низка нових гімназій, училище торговельного мореплавства в Херсоні (відкрите за клопотанням М. Воронцова у 1834 р.), створено Одеський навчальний округ (1830 р.) та ін. Проводилася боротьба проти епідемій чуми та холери, відкрито перший в Україні бальнеологічний курорт на Куяльницькому лимані (1834 р.). За часів М. Воронцова та завдяки його активному сприянню споруджено «морський фасад» Одеси — архітектурний комплекс Приморського бульвару (Стара біржа, пам’ятник дюку А.-Е. Рішельє, Потьомкінські сходи та ін.). Прикрасили край і власні палаци М. Воронцова в Одесі та Алупці.

Ліберальна політика керівництва сприяла розвитку української культури. За сприяння генерал-губернатора М. Воронцова в Одесі проходили дослідження запорізької історії А. Скальковського. В книгарнях вільно продавалися українські книжки (заснована за часів М. Воронцова газета «Одесский вестник» у 1840 р. активно рекламувала твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Є. Гребінки та інших українських авторів, твори яких продавалися в книгарнях Одеси). У 1831 р. в Одесі М. Венгер написав українську повість «Микола Коваль», яка наступного року вийшла друком у Миколаєві (дехто з дослідників вважає її першою повістю в українській літературі). У 1834 р. в Одесі вийшла друком перша українська книга — поема невідомого автора «Маруся. Казка».

Щодо постаті М. Воронцова, варто вказати й на негативні моменти, передусім, пов’язані з його військовою службою на благо колоніальної імперії, зокрема, на Кавказі. Проте, за чималою кількістю свідчень, він намагався полегшити долю своїх солдат (обмежував тілесні покарання, запроваджував школи для солдатів, забирав поранених вояків до себе на лікування в маєтки та ін.) й не був причетний до військових злочинів (як, наприклад, О. Суворов). У Франції (де він, керуючи окупаційним корпусом, заплатив борги російських офіцерів власним коштом) та у Грузії (де він сприяв розвитку національної грузинської культури) про нього у населення залишилися приємні враження. Слід визнати, що проросійські сили напередодні початку відкритої фази війни проти незалежної України використовували ім’я М. Воронцова в якості своєрідного регіонального символу «русскаго міра». Однак, на нашу думку, причина того полягала не у реальній діяльності М. Воронцова, а в його російському прізвищі (генерал-губернатори А.-Е. Рішельє та О. Ланжерон через своє французьке походження на вказану роль не підходили).

Виходячи з усього зазначеного, вважаємо, що ім’я М. Воронцова не варто виключати з топонімічного простору України. Звичайно, використання імені М. Воронцова не має бути надмірним й має застосовуватися лише до об’єктів, що мали безпосереднє відношення до життя та діяльності вказаного генерал-губернатора. На сьогодні, принаймні в Одесі, автентичний пам’ятник роботи Ф. Бруггера поблизу місця поховання М. Воронцова таким критеріям цілком відповідає.

Звичайно, що вказаний пам’ятник потребує заміни таблички на ньому, яка на сьогодні є не автентичною, а лише копією колишньої з надписом російською старим імперським правописом: «Светлейшему князю Михаилу Семеновичу Воронцову благодарные соотечественники 1863 год». Табличку цілком можна замінити на українську: «Михайло Воронцов (1772—1856 рр.) — оборонець економічних прав півдня України» та нижче: «скульптор Фрідріх Бруггер». Таким чином буде підкреслено, що пам’ять вказаного діяча шанується не як імперського посадовця, а як захисника прав населення Одеси та усього південноукраїнського краю.

Тарас Гончарук. Професор кафедри історії України та спеціальних історичних дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, доктор історичних наук, почесний краєзнавець України. Віктор Савченко. Професор кафедри історії України Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, доктор історичних наук, почесний краєзнавець України. Віктор Хмарський. Професор кафедри історії України та спеціальних історичних дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, доктор історичних наук