Ретроспекція творчості Степана Химочки

В арт-галереї «Муза» — такому притягальному для багатьох одеських художників центрі — відбулася знакова подія для тих, хто щиро любить живопис і шанує пам’ять яскравого українського митця Степана Івановича Химочки (1936—2020). У цьому камерному просторі (Єврейська, 19) на виставці «Дорога додому» презентовано близько трьох десятків картин та етюдів, у тому числі й таких, що експонуються чи не вперше, з родинного зібрання живописця.

Зауважу, це не перша посмертна виставка вихованця одеської та київської художніх шкіл. На початку 2022-го вже представлялася ретроспекція його картин в Одеському будинку-музеї ім. М.К. Реріха, де також зберігаються роботи Степана Химочки (див. «З когорти обраних», «Чорноморські новини», 2022, №2-3).

З вітальним словом до присутніх звернулася організаторка заходу, галеристка Надія Кореневська, яка сприйняла цей проєкт як своєрідну місію, данину пам’яті дорогому художнику і другу.

Перед наступним словесним пасажем як не згадати біблейське: «Де двоє чи троє зібрались в ім’я моє — там я серед вас...». На відкриття, яке, на жаль, з огляду на різні обставини не було багатолюдним, прийшли друзі Степана Івановича, колеги-художники, музейники, а також його син Тарас Химочка з дружиною Юлією і юним онуком, який, приємно відзначити, теж мріє стати художником. Це й не дивно, адже рід Химочок династично мистецький — від уродженця Полтавщини, діда Івана Савича, вихованця художньої школи Києво-Печерської лаври (чиє ім’я вирізьблене у вівтарній частині одного з храмів поблизу Білої Церкви поряд з іменем М.К. Реріха), до батька Івана Івановича, теж іконописця і просвітянина. Нагадаю загальновідомий факт: Іван Савич приймав у себе в Старокозачому, тоді вже підрумунській Бессарабії, відому письменницю-феміністку Ольгу Кобилянську. Молодший брат Степана, Василь Химочка, також став художником-новатором і не поступався старшому талантом. Ось такі біографічні моменти згадуються в цьому контексті, які є предметом законної гордості уславленої родини.

Можливо, варто нагадати і ще деякі загальновідомі факти біографії Степана Химочки, деталізувавши його життєписну канву.

Вид на проживання в Підмосков’ї він отримав як «чорнобилець» ще наприкінці 1980-х, обравши співзвучне своєму прізвищу місто Химки. Пригадую, як одного разу я запитав Степана: чи не шкодує, що свого часу виїхав з України? «Нікуди я не виїжджав!» — випалив спересердя мій співрозмовник. Він завжди жив з Україною в серці, на московщині спрагло ловив українське слово. Слід визнати, що, попри спокійний, навіть філософсько-мрійливий характер, перш ніж щось сказати, Степан не завжди «рахував до дев’яти» — бував гонорово-викличним, колючим і вибуховим, не терпів наруги. Коли в 2010-ті, випадково потрапивши до відомої київської кав’ярні «Хрещатик» став свідком, як новий господар — продавець ґаджетів забілює водною емульсією його розкішне панно «Русь», то обурення і протести автора зупинили лише погрози новопосталого нувориша застосувати фізичну силу. Заспокою наших читачів: після зміни власника-невігласа новий господар відкрив для огляду відвідувачів знаменитий розпис.

Про ті часи відомий київський художник Володимир Рак згадував: «Щира душа була у чоловіка. Легко було вітатися з ним в Худкомбінаті на Васильківській. Стривожено питав: «Ну як? Що порадиш?» — коли розписував безоплатно стіну кафешки в цьому Комбінаті, бо скрізь же художники... Довго можна було бесідувати разом. І коли я, мало не щодня, заходив в метро станції «Мінська», то кидав оком на стелю, розписану братами Химочками, згадуючи наші легкі дружні стосунки — і тепла енергія непомітно била в скроню, і я мчав далі творити мистецьку історію, яка була спільною нашою гарячою метою!».

«Столичний» статус і масштабні замовлення Химочки на монументальні роботи нерідко породжували заздрість у колег. Багато видів «з вікна» нічного засніженого міста написано ним у химківській майстерні (на жаль, в останні роки свого життя він вже нею не користувався, вимушено віддаючи перевагу квартирній робітні).

Зазначу, що Степан Химочка відомий своїми позитивно енергетичними пленерними станковими картинами, творами в дусі етноромантизму і, в окремих випадках, праслов’янської міфології, в яких на основі етюдів створені синтетичні й емоційні полотна, написані широко, розмашисто й соковито. Інша його іпостась проявилася у монументальних творах — розписах і великоформатних картинах, у яких він постав провідником помірного модернізму.

У цьому місці зроблю одне принципове уточнення, яке стосується авторства розписів згаданої станції «Мінська». На той час Степан Химочка отримав ґрунтовний вишкіл у художньому інституті в Києві, мав досвід монументальних робіт, і йому як визнаному майстрові, довірили керувати проєктом. Як художників-виконавців він запросив молодшого брата Василя, випускника Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, та іншого члена родини, які успішно впоралися із завданнями, набувши важливого для кожного з них професійного досвіду.

Назву деякі твори, які привернули мою увагу на згаданій виставці: витончена за колоритом «Осінь. Кати-Мулта» (1965) і настроєва «Осінь в Химках» (1999), енергетично-генеруючі «Подвір’я» (2001) та «Запалав ранок» (2007), світлий і надихаючий «Світанок. Тиша» (варіант, 2001), свіжі й тонізуючі «Корови біля ставу» (2000) та «Свято на морі. Під Очаковим» (варіант, 2013), такий «нідерландський» «Ранній сніг» (1987). А також «Березовський мотив» (1965), «Інтер’єр в Старокозачому» (1974), «Натюрморт з алое» («Зимовий натюрморт», 1965) та низка інших. Деякі з них є або етюдами до відомих картин, або їх варіантами, які відтворено в альбомі «Степан Химочка. Живопис. Графіка» (2012).

Насамкінець повернуся до моменту відкриття і згаданої небагатолюдності (і це попри те, що організатори персонально сповістили багатьох членів Спілки та музейників). Ще за життя колеги не балували Степана надмірною увагою, ні в росії, ні в Україні, і він, художник національний за духом і змістом свого мистецтва, перебував у зачарованому трикутнику: москва-Київ-Одеса — «свій серед чужих, чужий серед своїх». Можливо, повторюсь, але згадаю цей красномовний епізод, що характеризує як умонастрої російських митців, так і самого Степана Івановича. Орієнтовно в 2019 році на одному із зібрань московської художньої інтелігенції під час перерви над балконом низько проревіли винищувачі і хтось у патріотичному запамороченні вигукнув: «Смотрите, мы непобедимы!». Цей мілітарний дух «побєдобєсія» викликав різке несприйняття в нашого земляка.

За два тижні до смерті Степан Іванович збирався до Одеси, але затримався через втрату пенсійного посвідчення. Після різкого погіршення загального стану переїхав до доньки в місто Реутов, де помер на 83-у році життя.

Уже четвертий рік, як нема серед нас Степана Химочки, і в турбулентності подій воєнного часу ми, гнані власними пристрастями, на жаль, забуваємо багатьох, без кого було б неможливо тепер уявити художнє життя Одеси і Києва 1990-х—2000-х. У цьому драматизм ситуації. Мені, як дослідникові творчості Михайла Жука (якого теж шанував Химочка), якось ураз стало зрозумілим, чому видатного модерніста так швидко забули в 1960-і: досить тобі «не варитися» в корпоративному котлі, стояти в культурно-мистецькому процесі дещо осібно, як тебе спершу відштовхують, а згодом забувають...

Під час відкриття я назвав цю виставку прелюдією до більш репрезентативної, про яку мріяв Степан незадовго до своєї смерті. Це, певним чином, виглядає обнадійливо з огляду на те, що представники Літературного музею, присутні на імпрезі, висловили готовність запропонувати локацію для масштабнішої персональної ретроспективи С.І. Химочки. Частина його творчої спадщини залишилася в Підмосков’ї, але більшість творів (крім тих, що у фондах трьох одеських музеїв і, найімовірніше, десь нині зберігаються упакованими) сьогодні є власністю одеської гілки родини Химочок, яка ще 2017 року покинула росію і повернулася на Батьківщину, але так і не отримала українського громадянства. У будь-який момент міграційна служба може депортувати молоду сім’ю, яка прагне знайти в Україні притулок. На жаль, за таких обставин проблематично не тільки планувати масштабну персональну виставку, а й постає питання щодо належного збереження творчого спадку митця.