Одеський художній музей репрезентує велику виставку Людмили Ястреб

Як і в далекі вже нині часи її життя, так і сьогодні художники називають її просто: Люда. Про творчий і жіночий феномен цієї постаті — феномен мисткині й дружини, котра дуже дочасно пішла із життя, розповів художник Віктор Маринюк. Його доповнив колега і друг ще з тих часів Валерій Басанець.

Вони всі були, як нині зазвичай говорять, з однієї команди, а якщо точніше визначити — з одного кола обдарованих мистців, людей неспокійної вдачі, постійного творчого пошуку власного місця у мистецтві, а в цьому сенсі — незгодою з панівним тоді творчим методом соцреалізму, далеким від людини з її внутрішнім світом, її правдивим життям та справжніми життєвими, а передовсім — духовними потребами.

Герої полотен тодішніх художників, відомих і не дуже, пригрітих владою — трактористи, доярки, науковці, вчительки — щасливо посміхалися на тих картинах, знали тільки свою роботу, одне слово — були активними будівниками комунізму. Авторам таких картин безвідмовно надавали виставковий простір у кращих залах, їх відзначали різними нагородами. Начебто й непогано. Але чи було все це мистецтвом, та ще бодай з найменшими національними ознаками? Хіба що за рідкісним винятком. Як-от картина Іллі Ріпина «Не чекали», де на задньому плані можна помітити, придивившись, портрет Тараса Шевченка. В умовах тієї задушливої атмосфери, відсутности будь-якої інформації про те, як працюють колеги за «залізною заві-сою», відчувалася нагальна потреба відновити розірвані традиції, зміцнювати їх.

Шануючи працю своїх колег (а були серед них не лише старші й визнані) та працю героїв їхніх парадних картин, молоді художники — ті з них, що не були згодні з такими підходами до образотворчости, — шукали інші підходи до зображення сучасної людини, прагнули зазирнути у її внутрішній світ. То був гурт молодих людей, вони швидко знайшли одне одного, міцно здружилися на все подальше життя. Хоча, звичайно, невмолимий час вносить свої корективи.

«Ми починали в шістдесяті роки, коли вступили до училища, й одразу здружилися — Валерій Басанець, Олександр Ануфрієв, Володя Стрельников…

Люда приєдналася до нас трохи пізніше, десь через п’ять років, але дуже міцно увійшла в це середовище і реалізувалась абсолютно, я б сказав, геніально. Була чудовою художницею. Дуже неординарна, дуже яскрава особистість. Чи займалася вона монументальним мистецтвом, чи малюнком, чи живописом, а чи було то просте спілкування. У нас завжди бувало дуже багато людей. Ми всі почувалися, як рідні. Це були Стрельников, Ануфрієв, Хрущ, Єгоров... Ціла плеяда чудових майстрів. Це було наше коло. Різні особистості, добре проявлені ставленням до життя і до себе, дуже уважні й дуже не-ординарні люди. Ми творили своє мистецтво, відмінне від офіційного.

У ті роки взагалі не було ніякої інформації про сучасне мистецтво. В країні все було обрізане у двадцятих роках, все, що було яскравим, новаторським явищем у мистецтві. В наступні довгі десятиліття все стало абсолютно регламентованим. Ми відчували своєрідний голод, жили немовби у вакуумі. Була потреба зв’язати перервані традиції, продовжити досягнення. Гадаю, що то сам час покликав нас тоді.

У ті роки, коли вчилася Люда, вже тривала «відлига», почала з’являтися якась інформація: книги, великі статті, в яких цитували відомих художників. Стало більше свободи. Ми підхопили тоді вірус свободи. Підхопила цей вірус і Люда, хоч приєдналася до нас пізніше. Ми доповнювали одне одного, робили одне одному середовище. Воно було природним, органічним. То не робилося, щоб протиставитися існуючому, а для того, передовсім, щоби знайти свій голос.

Хочу сказати таке: художники зазвичай проходили довгий шлях, щоби ставати дедалі кращими. А у Люди був такий талант, і вона так його відчула, просто інтуїтивно, що поки інші вдосконалювалися, шукали, вона робила все з першого разу. Коли художник прагне досконалости, це видно. А у неї все ідеально, кожен мазок. Роздивіться уважно ці роботи: тут сяє сонце. В українському мистецтві нічого подібного до Люди нема. Вона дуже міцно увійшла в це середовище і реалізувалася абсолютно, я б сказав, геніально. Погортайте представлену тут книгу статей про неї. Є там і її стаття про мистецтво. Це надзвичайно цікаво і сучасно.

Люда — постать епічна. Ці роботи виконані пів століття тому, але вони й сьогодні дуже свіжі, актуальні. Певен, що багатьом людям, небайдужим, вони дуже близькі. Вся ця виставка — її великий автопортрет».

З тих розповідей Людмила Ястреб поставала жінкою, котра точно відчувала своє жіноче призначення, всі її роботи засвідчують упевненість: будемо ми на цьому світі, чи не будемо, цей світ залишиться.

«Всі показані тут роботи — про жінку. У неї не було виставок тоді, і в нас так само. Але брала участь у виставках, які ми називали квартирними. Пригадується одна з них, яка готувалася дуже оперативно. За ніч зробили каталог… То була чудова виставка. Незважаючи на все це, ми брали активну участь у художньому житті міста, хоч можливостей для цього небагато було. Тому коли у вас нема можливостей, то це єдина можливість, коли треба щось робити».

І цю геніальну фразу — висновок і переконання — Віктор Маринюк не втомлюється повторювати на різних виставках.