На прем’єрі вистави «Записки добровольця» у театральній лабораторії «Воля» (Садова, 13) глядачі сміялися й плакали. Сміялися, бо влучні вирази автора, одесита Олександра Закерничного, та гротескні мізансцени режисера Стасі Волошиної доводять: і на війні люди лишаються людьми, хтось женеться за примарною вигодою, приховуючи від солдата «правильний» спальник, хтось вдається до методів лікування, що скоріше нагадують тортури (отут вже має місце чорний гумор, гідний, мабуть, Ярослава Гашека). А сльози викликає фінал, що його дописало життя, чи то пак смерть Закерничного під час бойового завдання.

Родина видала книжку загиблого героя, театр відтворив деякі епізоди, вся вистава триває близько години. Сцена отримання інсайдерської інформації, що є цілковитою вигадкою, викликає гомеричний сміх у залі: генерали виструнчилися та доповідають про обстановку на фронті солдату після ранкової кави.

Виконавець головної ролі Сергій Довганич

Від першої особи глядач чує чимало іронічних порівнянь, метафор та припущень, але без жодної гіперболи сприймаються роздуми людини, яка має зробити перший в своєму житті постріл в бік іншої людини: «Але ж ми не орки, це вони такі. Нелюди. А ми з ними воюємо за свою свободу, за те, щоб у нас такого не було. Нібито така була установка. Ні?». Вперше вбити ворога Закерничного примусила думка, що той неминуче зможе увірватися до траншеї та вбити його самого, побратимів (їх грають Ілля Попов, Марк Пан та Ігор Волосовський, і не лише їх, вони перевтілюються у багатьох інших, далеко не однозначних персонажів).

Театр обрав лише деякі сторінки з книги загиблого одесита, але знайшов необхідну міру умовності, максимально наблизив до глядача воїнів з їхнім побутом, ризиками та сумнівами. Це досягнення у непростій історії опрацювання нового, жахливого для всіх досвіду.