Виникнення незалежної України – це восьме чудо світу, яке явилося світу аж наприкінці ХХ сторіччя. Україна ще була частиною Радянського Союзу, коли вперше за всю історію Сполучених Штатів Америки її відвідав американський президент. Це був республіканець Джордж Буш-старший, який прибув до нашої столиці 1 серпня 1991-го, за кілька місяців до проголошення незалежності України. Він виступив у Верховній Раді УРСР зі знаменитою промовою, яку згодом нарекли «Chicken Kyiv speech» («куряча київська промова»). У ній Буш застеріг українців від «самовбивчого націоналізму» і закликав залишатися у складі СРСР.

Українські депутати не сприйняли серйозно це застереження і згодом проголосували за державну незалежність. Але даремно їх не насторожила ця промова. Ні, за незалежність України вони проголосували абсолютно правильно, однак не зауважили небезпеку подальших кроків США супроти нової держави.

А Сполучені Штати почали реалізацію глобальної програми підготовки реінтеграції України до колишнього Радянського Союзу. Оскільки Україна мала третій за потужністю ядерний потенціал світу, то про її повернення до складу СРСР шляхом прямої військової агресії не могло бути й мови. Спочатку Україну слід було позбавити цієї ядерної парасольки. Для цього США, Велика Британія і Російська Федерація змусили Україну підписати Будапештський меморандум (5 грудня 1994 року) про її без’ядерний статус. Цей документ надавав гарантії безпеки України в обмін на відмову від ядерної зброї. Згодом один з підписантів – РФ – напала на Україну, а два інші підписанти – США і Велика Британія – висловили глибоку стурбованість. Надалі певний час вони спостерігали за розвитком подій і коли зрозуміли, що швидка перемога РФ не світить, почали надавати військову та економічну допомогу Україні у розмірах, достатніх для затягування війни, але недостатніх для перемоги України. Стало очевидно, що нинішній стан свідомості українців не дозволить Російській Федерації, навіть у разі її швидкої військової перемоги, так само швидко ідеологічно перетравити великий українській народ. Війна, якщо не дати Україні її виграти, призведе до втрати більшості національно свідомого українського елементу, а тоді вже можна повести мову і про капітуляцію України.

Але повернімося до часів підписання Будапештського меморандуму. Коштом Сполучених Штатів 1900 ядерних боєголовок були передані Україною Російській Федерації. Це було свідченням того, що РФ зовсім не розглядалася США як загроза їх національній безпеці. Загрозу чомусь вони бачили у маленькій незалежній Україні. Але навіть попри втрату ядерних боєголовок, Україна все ще залишалася потужною військовою державою.

Вона мала 100 міжконтинентальних балістичних ракет. Якби ці ракети зараз були в України, то навіть при використанні звичайної вибухівки в разі військової агресії Російської Федерації за лічені години Москва перестала б існувати. Ці ракети коштом Сполучених Штатів були просто знищені. Підірвали і шахтні пускові установки їх базування. А це для чого? Я особисто, через свою допитливість, відвідав дві такі руїни. Враження якогось апокаліптичного безумства. Щоб Україна, не дай Боже, не відновила свій ракетний потенціал?

Україна мала 130 стратегічних бомбардувальників ТУ-160 і ТУ-95МС, які – всі – були передані Російській Федерації. Тепер ця авіаційна армада ефективно руйнує інфраструктуру України і забирає життя десятків тисяч українців. А 1000 крилатих ракет повітряного базування, переданих РФ? Їх використання у війні проти України вже забрало десятки тисяч життів українців і, на жаль, ще забере. А вони могли б служити безпеці України. Могли, але тепер служать для України фактором її колосальної небезпеки.

Саме це стратегічне роззброєння України і стало вирішальним фактором, що спровокував Російську Федерацію на збройну агресію проти України. І це роззброєння відбулося коштом Сполучених Штатів, під постійним тиском СШІ і з метою поразки України у майбутній війні з РФ. Так само, як Версальський «мирний» договір запрограмував через 20 років Другу світову війну, так і Будапештський меморандум та його послідовне й комплексне виконання запрограмували через 20 років нинішню російсько-українську війну з варіантом переростання її у Третю світову. Моральна відповідальність за цю війну повністю лежить на Сполучених Штатах Америки. А Російська Федерація? Моральні оцінки для цієї країни не застосовні. Це, за влучним висловом Рональда Рейгана, – імперія зла, я б сказав, абсолютного зла. Вона такою була завжди, такою є нині і такою завжди буде, поки світ не зрозуміє, передусім це стосується Сполучених Штатів, що він став би набагато кращим без цього планетарного джерела зла. Найбезпечніший варіант зменшити це зло – це повна дезінтеграція того, що називається Російською Федерацією.

Після 1994 року США брали активну участь не лише в ядерному роззброєнні України, а й у скороченні її звичайних озброєнь. У 1990-х було знищено понад 4000 танків, бронемашин та артилерійських систем. Демонтована величезна кількість військових баз і складів боє-припасів. Тепер ми по всьому світу вишукуємо і це озброєння, і ці боєприпаси. У ті ж роки була фактично знищена протиповітряна оборона України. За фінансування США демонтували зенітно-ракетні комплекси С-200 та М-75. Українці, коли ви десь поряд чуєте вибухи ворожих ракет, не забувайте кожного разу дякувати дядькові Сему. Він добряче попрацював, щоб ми залишились беззахисними. Цікаво, що кількість озброєння у Російській Федерації дядька Сема не хвилювала. Московити тоді нічого свого не знищували, а лише нарощували військовий потенціал, і зараз, під час війни, продовжують знімати із зберігання раніше законсервоване озброєння. То чим, усе ж таки, пояснити такий підвищений інтерес Сполучених Штатів до роззброєння України? Були знищені навіть 1,5 мільйона одиниць стрілецької зброї та мільйони одиниць мін і снарядів.

Які збройні сили мала Україна перед російським вторгненням? Сухопутні війська – 57 тисяч осіб. Танки Т-64, Т-72, Т-80 – 700 одиниць. Бронетранспортери – 200. Артилерійські системи – 1500 одиниць. Бойові літаки (переважно винищувачі) – 160. Таку армію поряд з військовим монстром – Російською Федерацією можна було б назвати хіба що оперетковою. Все це подавалося українцям як реформування української армії, і ключову роль у цьому «реформуванні» відігравали Сполучені Штати.

Так, недооцінили українські депутати у 1991 році факту приїзду до Києва американського президента. Не сприйняли його заклик до збереження Радянського Союзу як реальну загрозу українській незалежності у наступний період. Чомусь США боялись незалежної України й почали її активно роззброювати, паралельно доозброюючи РФ. Якою ж тоді була їхня справжня мета? Відповідь проста – знищення незалежної української держави.

Що сталося б з людиною, яка при зустрічі із серійним убивцею демонстративно відкинула б від себе зброю самозахисту? Якраз це ми і бачимо тепер, щодня втрачаючи сотні українців – справжніх українців, найкращих українців. Як на таке демонстративне роззброєння могли піти очільники нашої держави? Я думаю, що їм не уникнути суду українського народу, який тепер сотнями тисяч життів сплачує їхню національну зраду. Суд має відбутися навіть попри відсутність цих очільників з природних причин серед живих. Пам’ять про них має бути проклята у віках.

На момент проголошення незалежності Україна мала лише половину того населення, яке могла б мати, якби українська незалежність стала фактом новітньої історії людства ще на початку ХХ століття. Так дорого коштувало українцям зволікання із становленням власної незалежної держави. Версальська мирна конференція (1919–1920) відіграла ключову роль у післявоєнному врегулюванні після Першої світової війни, але вона вороже поставилася до створення незалежної української держави.

Перша світова війна закінчилася 11 листопада 1918 року підписанням Комп’єнського перемир’я між Німеччиною та країнами Антанти. Після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій на території України у 1918-у постали Українська Народна Республіка (УНР) і Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Уряд УНР намагався добитися свого міжнародного визнання саме на Версальській конференції. Делегацію очолював голова Директорії Симон Петлюра. Але українських представників навіть не допустили до перемовин.

Хоча Сполучені Штати Америки приєдналися до Антанти лише у 1917-у і втратили на завершальному етапі війни лише 117 тисяч солдатів із приблизно 10 мільйонів втрат воюючих сторін, їх голос у післявоєнному врегулюванні у Європі та світі вже тоді був вирішальним. Президент США – демократ Вудро Вільсон – 8 січня 1918-го запропонував свою програму із 14 пунктів як основу для мирного врегулювання. Всебічне послаблення позицій Німеччини у повоєнній Європі було не єдиною метою цієї програми. Практично ніхто не звернув увагу на те, що ще однією метою було всебічне послаблення України. Для реалізації першої ідеї за рахунок колишніх територій Німецької, Австро-Угорської й частково Російської імперій на європейському континенті утворилася низка нових незалежних держав: Польща, Чехословаччина, Австрія, Угорщина, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Югославія. Про незалежність України чомусь не йшлося. Ба більше, для ускладнення її шляху до незалежності у майбутньому її територію поділили між сусідніми з нею державами. За рішенням конференції, Східна Галичина, Волинь, Лемківщина, Надсяння і Холмщина були передані Польщі, Буковина відійшла до Румунії, Закарпаття – до Чехо-словаччини, а більша частина України – до страхітливої нової держави на європейському континенті – більшовицької Росії. Як з’ясувалося згодом, саме з моменту появи цієї оновленої імперії зла і до тепер вона стала незмінним пріоритетом зовнішньополітичної діяльності США. Так німецький народ – народ найпотужнішої до початку Першої світової війни європейської держави – й український народ, який лише мріяв про свою незалежну державу, опинилися на одному сміттєзвалищі. Ці два народи вісім місяців були союзниками під час Першої світової війни (часи гетьмана Павла Скоропадського). Цей союз міг радикально вплинути на підсумки війни на користь Німеччини й України, але вчасно спровокована дітьми диявола революція в Німеччині зруйнувала зсередини і Німеччину, і цей союз.

Але найтрагічніше в американсько-українських відносинах було попереду. Це була Друга світова війна, підготовка якої почалася вже на Версальській мирній конференції. Німеччину потрібно було змусити до реваншу, зробивши умови мирної угоди для неї максимально принизливими і нестерпними. Для того, щоб Німеччина наважилася на реванш, їй потрібно було допомогти відродити у певних межах економіку та військовий потенціал. Щоб наступна війна була ще жорстокішою і кривавішою за Першу світову, для Німеччини потрібно було підібрати противника, який прагнув би перемоги, не зважаючи на втрати. Цій війні потрібно було дати розгорітися на повну силу, а у вирішальний момент, при загальному ослабленні сторін, втрутитися на боці однієї зі сторін, не Німеччини, і завдати останній вирішальної поразки. Тобто йшлося про повторення сценарію Першої світової війни.

З підготовкою до війни Німеччини було все просто. Вона відродилася – і економічно, і військово – самостійно, за мінімального зовнішнього кредитування. З Радянським Союзом справа була складнішою. Останній не мав ні належної промислової культури, ні важкої промисловості, ні інженерних кадрів, ні сучасного менеджменту. Єдине, що він мав з надлишком, – це нестримне бажання захопити весь світ, тепер уже під гаслом світової революції. Це нестримне бажання експансії володіло дикою заліською ордою ще з часів Давньої Русі. Надалі воно підсилилося загарбницькою політикою золотоординських ханів та їх імперських нащадків. Але тепер діти диявола підкинули московитам ідею світової революції і зробили їх флагманом цієї революції. Революції, яка ніби обіцяла свободу і рівність черні всього світу, а насправді це гасло, як і всі інші гасла дітей диявола, мало прямо протилежний сенс. Цей сенс полягав у побудові світового концтабору. І Радянський Союз між двома світовими війнами ідеально відповідав саме цьому сенсу і своїм щоденням, і своїм прагненням накинути цей концтабір усьому світу.

Для перекачування колосальних ресурсів із США до СРСР, задля індустріалізації останньо-го, була штучно спричинена так звана Велика депресія. Тут

це питання ми детально не обговорюватимемо, лише зазначимо, що на американські гроші, американським обладнанням, американськими інженерами і навіть робітниками в Радянському Союзі були збудовані тисячі підприємств. З точки зору промислового і військового потенціалів Союз був цілком підготовлений до наступної війни. За законом збереження, який діє і в економіці, стрімке нарощування економічного потенціалу в одному місці планети було можливе лише при такому ж стрімкому економічному занепаді в іншому місці планети. Результати Другої світової війни цілком перекрили всі втрати Сполучених Штатів у висліді Великої депресії. Тобто остання була цілком виправдана з економічної точки зору.

Але слід було врахувати певний досвід Першої світової війни. Завдяки політичному союзу Німеччини і незалежної України тоді виникла реальна загроза країнам Антанти програти цю війну. Для запобігання цієї небезпеки вдруге українську інтелігенцію слід було деморалізувати репресіями або – ще краще – знищити. Реалізували другий варіант. Українське селянство – стихійного носія українського духу – також потрібно було, за можливості, фізично знищити, а залишки – деморалізувати. На мою думку, штучний голод в Україні 1932–1933 років служив якраз цій меті. За ці два роки українське селянство втратило 10,5 мільйона осіб. Ті, хто вижив, уже й думати не могли про якусь там незалежність. За моїми підрахунками, середня тривалість життя українських селян у передвоєнний період становила 17–20 років, і це поза трагічними 1932–1933 роками. Побоювання дітей диявола з цього приводу були не безпідставними. Навіть винищене і деморалізоване село моїх батьків на Одещині зустріло прихід німців хлібом-сіллю. А від бабусі своєї дружини, що із села на Кіровоградщині, в хаті якої була німецька комендатура, я не раз чув слова: «Не вірте нікому, що німці погані люди. Вони нікому нічого поганого не зробили».

Переполовинили московити та їхні хазяї український народ перед Другою світовою війною, щоб німці не мали реальної опори на цей народ у війні із світовим злом – більшовизмом. Але й німці виявились не на висоті. Попри мізерність свого військового потенціалу проти радянського, вони все ж таки мали шанси виграти цю війну. «Дайте селянам землю, і вони – ваші», – сказав один із радянських генералів у німецькому полоні. Не дослухалися, не дали. Через свою чесність, що межувала з дурістю, навіть не пообіцяли те, що після перемоги могли б і не виконати. Отже, у них були якісь інші плани на українську землю. І від цих планів вони не відмовлялися, навіть перебуваючи на краю прірви військової поразки. Так, старші німецькі офіцери, пам’я-таючи минуле, толерантно ставилися до українців. У перші місяці війни вони відпустили додому з полону сотні тисяч українців. Так улітку 1941 року опинилися вдома мій дід по матері і мій дядько по батькові.

У німців був шанс виграти цю війну, але їхнє політичне керівництво змарнувало його. У 1918 році родовитий аристократ – імператор Німеччини сповна скористався потенціалом України, що прагнула незалежності, а фюрер-простолюдин не зумів піднятися до стратегічної висоти мислення, щоб підтримати прагнення українців до незалежності, й програв війну, занапастивши свій народ.

Але який стосунок мали Сполучені Штати Америки до найбільшої трагедії мирного часу і в історії України, і в історії світу – штучного Голодомору 1932–1933 років? У центрі Європи, в Україні, в мирний час були знищені 10,5 мільйона осіб. Я стверджую, що без інформаці-йного супроводу на міжнародній арені геноцид такого масштабу був би неможливим. Жодна американська газета словом не прохопилася про цю національну трагедію українців. Можливо, в американців не було інформації про ці події? Таку версію можна серйозно не розглядати. Тисячі американських інженерів і десятки тисяч американських робітників працювали тоді на будовах комуні-зму. Величезний потік американських ділових людей пості-йно відвідував Радянський Союз. Жодна інша країна світу не мала такого жвавого обміну людьми із СРСР, як Сполучені Штати. Американці не могли не бачити трупи померлих на центральних вулицях великих міст. Безумовно, бачили, безумовно, чули, безумовно, розповідали про все це у себе на батьківщині. Але американська преса ніби води в рот набрала. Оце і була її справжня ціна, це і було відповіддю на запитання про свободу слова у тодішній Америці. Не свобода слова, а монопольний контроль за всіма провідними засобами масової інформації, причому з одного центру. Абсолютно очевидно, що цим центром не міг бути центральний уряд і президент-демократ Теодор Рузвельт.

Коли черговий геноцид українського народу добігав кінця і можна було підвести його попередні підсумки, 17 листопада 1933 року Сполучені Штати офіційно визнали Радянський Союз і встановили з ним дипломатичні стосунки. Відтак зробили вигляду, що з Радянським Союзом усе гаразд і його можна приймати до демократичного міжнародного співтовариства. Своє домашнє завдання він виконав на відмінно. Українському народу, як вони думали, було завдано смертельного удару. Те, що справа полягала не в американському уряді, а у значно потужніших силах, свідчить факт нагородження у 1932 році найвищою міжнародною відзнакою у царині журналістики – Пулітцерівською премією – кореспондента газети The New Your Times Волтера Дюранті за серію статей про щасливе життя у Радянському Союзі і про відсутність у ньому навіть натяку на голод.

Єдиною державою (яка страшна характеристика тогочасного світу!), що засудила Голодомор, була націонал-соці-алістична Німеччина. Про нього в своїх промовах не раз говорили Адольф Гітлер і Йозеф Геббельс, що викликало рішучі протести офіційної Москви. Так, 1935 року на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини міністр освіти та пропаганди Йозеф Геббельс виголосив відому промову «Комунізм без маски». Прочитавши її (вона є в інтернеті), кожен може пересвідчитись, що вже тоді Німеччина визнавала страшний злочин більшовицького режиму стосовно українського народу. Адольф Гітлер наказав надавати державну підтримку громадським організаціям, що збирали гроші для надання допомоги співвітчизникам, й особисто пожертвував 1000 марок до фонду допомоги німцям, які голодували в Україні. Ця допомога потрапляла і до українців, які жили поряд з німцями.

Під час Голодомору 1932–1933 років папа Пій ХІ був одним із небагатьох світових лідерів, хто відкрито говорив про цю трагедію. У своїх зверненнях він називав більшовизм «смертельною небезпекою» і висловлював співчуття постраждалим.

Українці за кордоном СРСР зверталися із протестами до Ліги Націй, до урядів різних держав. 27 вересня 1933-го представник уряду УНР в еміграції Олександр Шульгин звернувся до 14-ї Асамблеї Ліги Націй з листом, у якому приверталася увага світової спільноти до голоду в Україні. 29 вересня 1933 році у Женеві відбулося таємне засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Представник українського уряду чотири рази брав слово, намагаючись переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Однак Ліга Націй відкинула можливість допомоги голодуючим українцям через те, що СРСР не є членом Ліги Націй, а відтак, голод – це внутрішня проблема СРСР. «За» висловилися лише три держави (націонал-соціалістична Німеччина, фашистська Італія та Ірландія), «проти» – 11, серед яких були всі провідні «демократичні» країни Європи. А вже наступного року СРСР прийняли до Ліги Націй. Тепер уже Ліга Націй схвалила внутрішню і зовнішню політику Москви. Велика гра тривала, і життя мільйонів українців у цій грі нічого не важили. Це черговий раз підтверджує історичний урок: не чекай справедливості від чужинців, а будь сильним і вмій постояти за себе.

Я наполягаю на моральній відповідальності Сполучених Штатів Америки за Голодомор в Україні. Я наполягаю на тому, що важливою метою цієї трагедії була підготовка Радянського Союзу до майбутньої війни з Німеччиною.

Аналогічні профілактичні заходи (Голодомор) були застосовані і проти Донського та Кубанського козацтв. Втім, вони виявилися недостатніми, тож під час Другої світової війни на боці німців воювали такі козацькі підрозділи: 1-а Донська казача кавалерійська дивізія, 2-а Кавказька кавалерійська дивізія, 3-а Пластунська казача дивізія, 1-а Казача російська кавалерійська дивізія військ СС ФХА-СС, 1-а Донська казача піша дивізія Казачого корпусу, 2-а Кавказька казача піша дивізія Казачого корпусу, 3-а Пластунська казача дивізія.

Але чому нині США, попри свою явну симпатію до Московії (навіть не назвали її агресором), економічно і військово підтримують Україну, хоча досі їхня політика щодо України була відверто ворожою? Моя відповідь така: часи змінилися. Якщо у ХХ сторіччі американський уряд міг практично не зважати на думку американського народу щодо більшості питань зовнішньої і внутрішньої політики, то тепер це не так. Американський народ стає важливим гравцем на світовій арені, й симпатії цього народу – на нашому боці. Однак слід розуміти, що обсяги цієї допомоги завжди будуть недостатніми для виграшу у війні, але достатніми для тривалої війни на наше етнічне виснаження. Всі розмови про припинення вогню лише сприяють затягуванню війни, оскільки не вирішують жодного питання, що лежать в її основі. Досягти довготривалого миру для України можна, лише вигравши цю війну. Вигравши, попри те, що за плечима агресора стоять ті ж Сполучені Штати. Ця перемога потрібна Україні, ця перемога потрібна й оновленій Європі, яка разом з Україною отримає свій другий шанс на провідне місце у світі в царині не лише культури, а й науки, економіки та військової справи.

Валерій ШВЕЦЬ,

доктор фізико-математичних наук,

професор,

академік Академії наук Вищої школи України.