15 липня уряд призначив на посаду Уповноваженого із захисту державної мови Олену Івановську — професорку Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Раніше «Бабель» (https://babel.ua) писав, що конкурс викликав обурення: Кабмін не дав омбудсману Тарасу Креміню піти на другий термін, а серед кандидатів не було людей з досвідом захисту державної мови.

Чотири місяці по тому кореспондентка «Бабеля» поговорила з Оленою Івановською про головні скандали навколо мовного питання і про те, як її офіс на них реагує. Зокрема — чому київські школярі частіше говорять російською, як планують обмежити російськомовний контент на Spotify, Apple Music та Youtibe і чи може Офіс омбудсмана штрафувати українських виконавців за пісні російською.

— Який у вас зараз головний напрямок у роботі?

— Заборона російськомовного контенту — це моя мрія. Зараз алгоритми в соціальних мережах самі просувають російськомовні пропозиції. І ця снігова лавина накриває дітей, які ще не вміють добре аналізувати інформацію, не бачать причин і наслідків. Тому їм важко вибратися з-під цієї лавини самостійно. Через м’яку силу Росія зросійщує наших дітей і підлітків.

Ізолювати дітей від російського контенту повністю неможливо, але його можна обмежити — через налаштування, через батьківський контроль. Я проти примусових заборон — що більше забороняєш, то більше хочеться порушувати. Колись я сказала в інтерв’ю, що варто було б заблокувати Телеграм. Мене страшенно захейтили. А син вдома каже: «Мамо, ну ти вже теж думай, що говориш».

— А як можна, до прикладу, обмежити російську музику на Spotify, Apple Music та Youtube?

— Спершу мають втручатися батьки — налаштовувати гаджети дитини, використовувати всі інструменти батьківського контролю в соцмережах. Завдання держави — пояснити, як це робити: через соціальну рекламу, освітню мережу, інші можливі офіційні канали.

Правові механізми держава також має. Національна культура — елемент нацбезпеки, і це чітко закріплено в законодавстві. Зокрема, 15-та стаття Закону «Про культуру» встановлює, що громадяни держави-агресора та особи, які підтримують її політику, не можуть створювати чи виконувати культурні продукти для української аудиторії. На цей закон ми можемо спиратися, щоб вимагати від стримінгових платформ захищати наші національні інтереси. Я думаю, що тут можуть і мають долучитися й РНБО, і Міністерство культури, щоб працювати саме з платформами.

— Які кроки ви вже зробили для того, щоб реалізувати це?

— Офіс президента запросив нас до робочої групи, яка вивчає шляхи, як обмежити росі-йський контент. Поки що було дві зустрічі, ми надали свої рекомендації та можливі механізми взаємодії зі стримінгами.

Процес рухається, хоча й не так швидко, як хотілося б, бо це складна міжнародна кому-нікація.

— Опитування Державної служби якості освіти України у 2025 році показало, що в Києві більшість дітей у школах говорять російською на уроках і перервах. Як ви вважаєте, чому така статистика?

— Останнє дослідження лише озвучило те, що ми й так знали. Але нас вразили цифри. Це наслідок того, що ми всі, включно з інституціями, школами й міністерствами, не приділяли мові стільки уваги, скільки треба.

Розхристаність в інтернеті — теж наслідок цього. Якщо подивитися на дітей і підлітків, їхнє мовне формування припало на період COVID та онлайн-навчання. Вони сидять вдома, мало спілкуються з ровесниками, а їхнім найкращим другом стає гаджет. Це не лише українська, а глобальна проблема впливу соцмереж.

Іноді потрібно почути гірку правду, щоб почати вибудовувати стратегію.

— Якою має бути ця стратегія?

— Комплексною: кожен має взятися за свою частину роботи. Батьки не можуть просто відправити дитину до школи і чекати, чого там її навчать. До шести років саме батьки най-більше впливають на своїх дітей. Я розумію, що ми всі зайняті, у всіх проблеми побутові, робочі, але дитина — пріоритет і майбутнє не лише наше, а й держави.

Паралельно важлива робота в школах. Мовне середовище складається не лише з уроків української, а й з перерв, позакласних активностей, шкільних традицій, позашкільної освіти. Вчителі мають розуміти, що вони — і наставники, і приклад для дітей. Якщо вчитель за шість років після ухвалення мовного закону не усвідомив необхідності володіти державною мовою і вести навчальний процес українською, то він не виконує свою функцію належним чином. Тут потрібна якісна кадрова політика й чіткі вимоги. Хочу наголосити: кадрова політика в освіті — не моя пряма сфера відповідальності, але я бачу проблему і говорю про неї відкрито.

Скарг зі шкіл ми отримуємо доволі небагато, бо для розгляду потрібні докази — від батьків, учнів або вчителів. Це своєрідний замкнутий трикутник: коли ситуація стає публічною, виникає конфлікт, який одразу піднімається на рівень керівництва. У відповідь спрацьовує «корпоративна закритість» — школи або інституції намагаються не показувати проблеми, поки їх не спонукають до цього зовнішні обставини.

Але у нас зараз багато нарікань на дошкільні заклади. Це окрема й дуже болюча тема.

— Як ви працюєте зі скаргами на прикладі дошкільних закладів?

— Коли ми отримуємо скаргу, важливо мати підтвердження порушення — відео, аудіозапис, фотоматеріали або письмове свідчення, яке можна офіці-йно використати під час перевірки. Якщо ми отримали такі докази, тоді відкриваємо процедуру державного контролю. Вимагаємо пояснень. Якщо додатково виникають питання, представник уповноваженого виїжджає на місце, документує ситуацію, спілкується з керівництвом закладу, вихователями та батьками, складає протокол.

На основі протоколу я ухвалюю постанову. Якщо порушення можна швидко усунути й адміністрація демонструє готовність діяти, ми обмежуємося попередженням. Якщо ж проблема системна або серйозна — накладається штраф. Нині його розмір становить 3400 гривень, оскільки ми працюємо в межах чинної редакції Кодексу України про адміністративні правопорушення, ухваленого ще у 1986 році. Його застарілість — реальна перепона для ефективного контролю.

Ми чекаємо, коли Верховна Рада ухвалить нову редакцію цього кодексу. Коли він запрацює, зможемо контролювати не лише фізичних осіб, а й юридичних. Розміри штрафів будуть іншими, більш значними.

Після постанови ми відстежуємо, як її виконують. Заклад має усунути порушення і повідомити про це офіційно. За потреби проводимо повторну перевірку — особливо, якщо є сигнали, що адміністрація не реагує належним чином, або надходять нові звернення. Якщо порушення відбувається навмисно або повторюється, ми більше не обмежуємося попередженням: складаємо новий протокол, який тягне за собою суттєвіші санкції.

Наша мета — не штрафувати, а забезпечити мовні права дітей і створити в закладах освіти стабільне, повноцінне україномовне середовище. Тому кожну ситуацію ми намагаємося не просто зафіксувати, а й виправити.

— А були конкретні випадки, коли ви вже штрафували дошкільні заклади?

— Так, звісно. Ми штрафували керівників.

— Тобто ви спочатку попереджали, а потім, якщо порушення повторювалося, накладали штраф?

— Ми із самого спочатку їх оштрафували, оскільки вважаємо, що дошкільні заклади — дуже серйозна інституція. Працівники дошкільних закладів — фахівці з педагогічною освітою, які добре розуміють свою відповідальність. І тут недбалість у мовному питанні може мати довгострокові наслідки. Саме тому ми діємо жорсткіше: щоб усі учасники процесу чітко усвідомлювали вимоги закону і рівень відповідальності.

— Як ви розділяєте, де буде попередження, а де відразу штраф?

— Усе залежить від характеру порушення та від того, чи може його швидко усунути сама людина або установа. У протоколі ми завжди фіксуємо, що саме потрібно змінити: виправити вивіску, налаштувати українську як базову мову сайту, оновити інформаційні матеріали. Це речі, які можна перевірити й проконтролювати.

Часто люди навіть не знають, що порушують закон «Про мову». У таких випадках важливо, як вони реагують. Якщо людина одразу визнає помилку, вибачається і швидко усуває проблему, попередження може бути достатньо. У цій категорії головне не покарання, а результат — ситуація має бути виправлена. За нетривалий термін роботи я чітко бачу два типи порушників. Перший тип — відповідальні: вони реагують конструктивно, дякують за зауваження й виправляють помилки в найкоротший строк. Другий — ті, хто не збирається нічого змінювати. Для них штраф — невелика втрата, якщо порівняти з прибутком або стабільним потоком клієнтів.

Маю конкретний приклад. Одне видавництво регулярно випускає російськомовні сканворди. Воно вже тричі сплатило штрафи. Останній — 11900 гривень, це максимальний розмір за чинним КУпАП. Попри це вони продовжують робити те саме. Ми знову отримуємо скарги, знову складаємо протокол, але для них штрафи виглядають менш ризикованими, ніж відмова від продукції, яка продається.

Таких випадків небагато, але вони демонструють, чому оновлення КУпАП є критично важливим: сьогодні штрафи для частини бізнесу не виконують стримувальної функції.

— А що відбувається далі, після того як порушник сплатив штраф? Чи є якийсь ліміт цих штрафів?

— Після сплати штрафу юридично все завершено — чинне законодавство не передбачає інших інструментів впливу. Тобто порушник може отримувати штрафи стільки разів, скільки разів повторює порушення. Саме тому ми говоримо про те, що необхідно оновити нормативну базу.

Щоб навести лад у цій сфері, потрібно вносити зміни і до Кодексу України про адміністративні правопорушення, і до закону «Про забезпечення функці-онування української мови як державної». Робоча група при Комітеті з питань гуманітарної та інформаційної політики ВР вже працює над новою редакцією мовного закону, яка, щиро сподіваюся, дозволить застосовувати дієвіші санкції, зокрема й до юридичних осіб.

Наше завдання — наполягати на цих змінах, щоб механізм відповідальності справді захищав мовні права, а не перетворювався на формальність.

— Як ви ставитеся до вислову «Якщо навіть військові на фронті говорять російською, чому ми повинні говорити українською»?

— Це класична маніпуляція. Люди, які хочуть виправдати власну лінь, шукають якусь опору. Навіть морально порівнювати себе з тими, хто на передовій, неправильно. Людина в екстремальній ситуації, якщо її першою мовою була російська, природно апелюватиме до неї. Але ніхто з тих, хто ризикує своїм життям на фронті, не робить це заради того, щоб ми тут розмовляли російською. Їх вбивають російською, катують російською. Росія веде лінгвоцид на окупованих територіях — це правда.

Нещодавно, виступаючи у Відні на міжнародній конференції, я наводила приклади наших хлопців, які повернулися з полону. Їх примушували співати десятки разів «Катюшу» чи гімн Росії і за кожне українське слово жорстоко били. Люди в залі плакали. Ми настільки звикли до цієї інформації, що порівняння здаються нормальними, але це не так. Ми живемо в різних умовах і маємо створювати таку Україну, яка прийматиме наших захисників, віддаватиме їм підтримку та енергію, щоб вони мали час і натхнення вчити рідну мову, а не виправдовувати чужу. Я не відчуваю злості на ті порівняння, але хочу, щоб люди розуміли їх абсурдність.

— На початку конкурсу на вашу посаду говорили про Остапа Українця як військового представника при Офісі омбудсмана із захисту державної мови. Що ви думаєте з приводу такої посади, чи шукаєте кандидатів?

— Штатної одиниці для такого представника наразі нема. Ми звернулися до прем’єр-міністерки Юлії Свириденко з пропозицією розширити штат, щоб мати змогу покривати діяльністю всі регіони України, за винятком тимчасово окупованих. Очікуємо на офіційну відповідь.

Водночас в офісі вже є п’ятеро наших колег, які служать у Збройних силах. Через них ми отримуємо необхідну інформацію та розуміння актуальних потреб військових. Щодо співпраці з Остапом Українцем — я відкрита до цього. Це талановита людина, і якщо з’явиться така можливість та його зацікавленість, взаємодія була б корисною. Роботи в цій сфері вистачить для всіх.

— Як ви працюєте з артистами, якщо виникають скандали, наприклад, із Сердючкою, яка відмовляється перекладати свої хіти українською? Чи з Настею Каменських?

— Ми не працюємо з артистами напряму, тому що у нашого офісу нема мандату вести таку діяльність. Наша роль — реагувати на конкретні випадки, передбачені законодавством.

Наприклад, нещодавно у Дніпрі відбувся фестиваль із піснями російською мовою, присвячений музичному гурту «Пошлая Моллі». Ми попросили міську владу оголосити мораторій на використання російськомовного культурного продукту. Борис Філатов ухвалив такий мораторій. Але захід усе ж відбувся.

Такі ситуації завжди непрості. Аудиторія гуртів на кшталт «Пошлая Моллі» — переважно підліткова, а підлітки за своєю природою протестні, люблять кидати виклик дорослим і шукати межі дозволеного. Але уявіть, якби вони вирішили діяти інакше. Могли б показати, що популярність і талант не звільняють від відповідальності. Підтримка української мови, приклад чесності та громадянської позиції могли б стати справжньою школою для їхніх шанувальників. Ті ж самі підлітки, які зараз шукають скандал, могли б поважати артиста й захоплюватися ним за його принципи, а не лише за хіт у плейлисті.

Врешті-решт це питання совісті та особистого вибору. Кожен артист вирішує сам, ким він хоче бути для своєї аудиторії — просто заробітчанином на хайпі чи прикладом для покоління.

— А штрафувати артистів можливо, якщо вони продовжують виконувати пісні російською?

— Ні, ми не можемо штрафувати громадян за виконання пісень будь-якою мовою — це їхній творчий продукт. Штраф можливий лише тоді, коли вони порушують закон у частині конферансу, квитків чи афіш, які мають бути державною мовою.

— Які у вас були очікування від посади та як вони змінилися за ці чотири місяці?

— Мабуть, те, що можна дуже швидко все змінити. Я не думала, що настільки все буде складно. Механізми, законодавство, бюрократія, потреба погоджувати дії з різними органами — усе це робить процес тривалим і потребує терпіння. Ці чотири місяці стали уроком того, що зміни — це марафон, а не спринт.