До 155-річчя від дня народження Лесі Українки в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька підготували пластично-поетичний перформанс «Нехай ніхто не плаче по мені».

Цю незвичайну виставу грають у форматі «Глядач на сцені», створили її режисер і хореограф Денис Григорук, авторка текстів на основі листів та спогадів, завлітка «васильківців» Світлана Бондар, авторка реквізиту і костюмів Оксана Тарнавська, автор музичного супроводу Дмитро Бєлункін і, звісно, актори.

Образ Лесі, наче мозаїку, збирають шість актрис. Очікувано за декламацію та портретну схожість відповідає заслужена артистка України Галина Кобзар-Слободюк. Попередні перевтілення пані Галини в Лесю Українку відбувалися в різні роки, і завжди були переконливими. В чому відмінність цього разу? Така Леся дивиться на своє життя ніби збоку, їй хочеться пожаліти себе маленьку, вочевидь не перегодовану материнською любов’ю. Та навіть велику, розчаровану взаєминами з чоловіками. Певно, лише батько любив Лесю по-справжньому і піклувався про неї. Усі чоловічі образи доручені Сергію Корнейко.

Ще п’ять молоденьких актрис виявляються окремими іпостасями Лариси Косач, у заміжжі Косач-Квітки, тобто Лесі Українки. Це граційні Ольга Максимів, Катерина Полякова, Богданна Шуманська, Марія Буймович, Тамара Лукаш. На їхні тендітні плечі лягає надскладна пластична партитура, і в кожної є монолог, що розкриває певний епізод Лесиної біографії, неодмінно пов’язаний з глибокими переживаннями, закоханістю, розчаруванням та, зрештою, прийняттям. Чому на сцені валізи? А це той аксесуар, з яким поетеса приїздила до нашого міста на лікування.

— Перша зустріч Одеси й Лесі Українки відбулася в 1888 році, — каже Світлана Бондар. — І можна сміливо стверджувати, що це була доленосна зустріч.

Поетеса була ще зовсім юною — їй виповнилося лише сімнадцять. Леся вперше відвідала наше місто у супроводі батька Петра Антоновича Косача. І хоч приїхала вона до Одеси з лікувальною метою, місто полюбилося їй назавжди. Понад двадцять разів вона поверталася сюди, часто на шляху до інших країн, але завжди через наше місто. «Найбільша краса Одеси, головна її оздоба — це море. Синьо-зелене і безмежне, воно відкривається з багатьох вулиць і майданів», — писала вона, і саме море стало символом її юнацького захоплення і натхнення. Адже побачила вона його тут вперше. Щоб потім написати «море куди добріше від людей».

Зазирнути до вразливої жіночої душі перформанс допомагає кожному глядачеві, а глядачці ще й надається можливість відчути щось спільне попри часову відстань. Тож радимо слідкувати за афішами.