Від самоорганізації матерії до штучного розуму

Останнім часом ми дедалі частіше стикаємося з такими визначеннями, як інтелект, IQ, інтелектуальна власність, інтелектуал, штучний інтелект тощо. За кожним із цих понять приховується складний світ людського мислення, знань, творчості й здатності пізнавати реальність. Саме про це і йтиметься нижче — про шлях, який долає інформація від фізичних процесів у Всесвіті до життя, людського мозку, суспільства та штучних інтелектуальних систем.

Що робить людину людиною? Можливо, здатність не просто бачити світ, а прагнути його зрозуміти. Не просто отримувати інформацію, а надавати їй значення, знаходити зв’язки між явищами, передбачати майбутнє і на основі набутого досвіду змінювати власні дії. У цьому прагненні до розуміння особливе місце посідає інтелект.

Саме слово «інтелект» дуже давнє. Воно походить від латинського intellectus (розуміння, осягнення, здатність розуміти), пов’язаного з дієсловом intellegere (розуміти, усвідомлювати, розрізняти). Уже в самому походженні цього слова закладена така важлива ідея: інтелект як здатність бачити те, що приховане за окремими фактами, розрізняти суттєве й несуттєве, встановлювати зв’язки і створювати цілісну картину реальності, а не просто накопичувати знання.

Упродовж історії людства поняття інтелекту змінювалося. Спочатку його пов’язували передусім із розумом окремої людини. Згодом стало зрозуміло, що інтелект проявляється по-різному й у тварин, соціальних групах, мовах, культурах, науці та складних інформаційних системах. Сьогодні перед людством постає ще радикальніше питання: чи може інтелект існувати поза біологічним мозком? Поява штучного інтелекту (ШІ) змусила по-новому подивитися на саме поняття інтелектуального. Машина вже здатна аналізувати величезні масиви інформації, знаходити закономірності, навчатися, створювати тексти й зображення, прогнозувати й допомагати в ухваленні рішень. Але чи означає це, що машина мислить? Чи є обробка інформації достатньою умовою інтелекту? І якщо інтелект може виникати в різних матеріальних системах, то де проходить межа між інформаційною системою та системою, яку ми маємо право назвати інтелектуальною?

Ці питання ведуть нас ще далі, як-от від людського мозку до життя, від життя до самоорганізації матерії, від матерії до інформації, яка, можливо, є однією з фундаментальних властивостей нашого Всесвіту. Якщо складні структури здатні виникати з простих правил, якщо інформація може зберігатися у фізичних станах і взаємозв’язках, а інтелект є особливою формою роботи з інформацією, то постає фундаментальне питання: чи не є інтелект наступним етапом організації інформації? Можливо, історія інтелекту є не лише історією людського розуму. Це довша історія переходу від інформації до її організації, від організації до життя, від життя до мислення, а від мислення до цивілізації, здатної створювати нові форми інтелекту.

Саме тому розмова про інтелект сьогодні вже не може обмежуватися питанням про те, наскільки розумною є окрема людина чи машина. Вона поступово перетворюється на питання про майбутнє самої цивілізації: що відбувається з інтелектом, коли він перестає бути властивістю окремого мозку і стає властивістю цілої мережі людей, машин, знань та інформаційних систем? Відповідь на це питання може визначити не лише наше розуміння інтелекту, а й напрям подальшого розвитку людства.

ЩО таке інтелект? Здавалося б, відповідь очевидна. Інтелектом ми називаємо здатність людини мислити, навчатися, запам’ятовувати, робити висновки, розв’язувати проблеми. Але варто поставити це питання трохи ширше — і звична відповідь починає розсипатися. Якщо інтелект властивий людині, то чи є він у тварин? Якщо машина навчається на величезних масивах даних, розпізнає образи, створює тексти й знаходить закономірності, чи можна називати це інтелектом? А якщо знання, пам’ять і здатність ухвалювати рішення розподілені між мільйонами людей, комп’ютерами та інформаційними мережами, то де тоді знаходиться сам інтелект?

Можливо, для того, щоб зрозуміти природу інтелекту, треба почати не з людини і навіть не з мозку. Треба почати з інформації.

Всесвіт, який ми спостерігаємо, перебуває у безперервній зміні. Матерія утворює структури, взаємодіє, руйнується і знову організовується. Фізичний стан будь-якої системи містить таку інформацію, як розташування частинок, температура, хімічний склад, структура речовин, властивість полів. Інформація не обов’язково повинна бути записана словами, цифрами або символами, а може бути самим станом речі. Так сніжинка зберігає інформацію про умови, за яких вона утворилася, а гірська порода — про геологічне минуле. Світло далекої галактики приносить нам інформацію про джерело, від якого воно прийшло. Молекула ДНК містить інформацію, необхідну для побудови й функціонування живого організму. Але між простою фізичною інформацією та інтелектом існує величезна різниця. Камінь має стан, але не будує модель майбутнього. Книга містить знання, але сама не використовує їх для прийняття рішень. База даних може зберігати мільярди фактів, але сам обсяг даних ще не робить її інтелектуальною.

Інтелект починається там, де система не просто має інформацію, а використовує її для орі-єнтації у світі. Саме тому інтелект можна визначити як здатність системи отримувати й використовувати інформацію, формувати внутрішні моделі реальності, навчатися на досвіді, робити висновки, прогнозувати можливі зміни та обирати дії, що відповідають певним цілям або умовам існування. У цьому визначенні прихована ціла архітектура. Інтелект повинен мати можливість щось сприйняти, щось запам’ятати, щось зіставити з попереднім досвідом, побудувати певну модель, зробити висновок і на цій основі змінити поведінку. Тому інтелект є не окремою здатністю, а своєрідним циклом, як-от сприйняття — пам’ять — модель — навчання — міркування — прогноз — рішення — дія — новий досвід. Можливо, саме ця здатність перетворювати минулий досвід на майбутню пове-дінку і є однією з найглибших ознак інтелекту.

Першим відомим нам великим носієм такого інтелекту стала жива матерія. Життя навчилося робити те, чого не робить більшість неживих систем: воно стало зберігати інформацію, відтворювати її, використовувати та змінюватися під її впливом. У живій природі інформація отримала нову якість і стала функціональною. Генетична інформація вже не просто є властивістю молекули, а використовується для побудови організму. Організм, у свою чергу, отримує інформацію з навколишнього середовища, реагує на неї, навчається і змінює свою поведінку. Так поступово виникла нервова система, а разом із нею — новий рівень організації інформації.

МИ не знаємо всіх етапів, через які еволюція прийшла до людського інтелекту. Але сьогодні можемо бачити, наскільки різноманітними є форми інтелекту в живій природі. Примати використовують інструменти й демонструють складне соціальне пізнання. Воронові птахи розв’язують задачі, які потребують планування. Китоподібні мають складні форми соціальної поведінки. Восьминоги демонструють здатність навчатися та досліджувати середовище. Це змушує відмовитися від спрощеної картини, в якій існує одна вертикальна шкала — від «низького» до «високого» інтелекту. Природа створила не один інтелект, а цілу множину способів орієнтації в реальності.

Людський інтелект є лише одним із них, і його особливість полягає не тільки у властивостях людського мозку, а й у тому, що людина навчилася виносити власний інтелект за межі мозку. Спочатку це була мова, потім — писемність, потім — книга, потім — наука і, зрештою, комп’ютер та глобальна інформаці-йна мережа. Це можна розглядати як одну з найважливіших ліній людської історії: людство постійно створювало нові способи зберігати, передавати й обробляти власну інформацію.

Інтелект людини має біологічну основу, але формується і розкривається в культурі, освіті та діяльності. Генетика визначає частину передумов, однак не є вироком і не замінює навчання та особистих зусиль. Талант є специфічним проявом здібностей, який може спиратися на інтелект, але не зводиться до нього. Якщо інтелект — це широка здатність пізнавати, навчатися й розв’язувати проблеми, то талант — це особлива форма реалізації цієї здатності в певній сфері. Інтелект відкриває можливості, талант надає їм напрям, а праця перетворює потенціал на результат.

Ми створили зовнішню па-м’ять, яка стала набагато більшою за пам’ять окремої людини. Сьогодні жодна людина не володіє всією сучасною наукою. Жоден мозок не містить усієї інформації, необхідної для функціонування сучасного міста. Жоден інженер не має всіх знань, на яких ґрунтується виробництво сучасного літака. Але цивілізація має. Не тому, що існує людина, яка знає все, а тому, що знання розподілене. Воно знаходиться в людях, книгах, лабораторіях, університетах, архівах, базах даних, алгоритмах, мовах, правилах та інституціях. У цьому сенсі цивілізацію вже можна розглядати як форму колективного та розподіленого інтелекту.

На цьому етапі в історії інтелекту відбувається ще один переломний момент. Людина починає створювати системи, які самі працюють з інформацією. Спочатку вони були простими: рахували, сортували, зберігали. Потім навчилися аналізувати й знаходити закономірності. Сьогодні вони можуть навчатися на даних, прогнозувати, розпізнавати об’єкти, створювати тексти, зображення й програми, допомагати у наукових дослідженнях і приймати рішення. Так з’явився штучний інтелект.

Утім, тут необхідно провести важливу межу. Комп’ютер не обов’язково є ШІ. Інформаційна система не обов’язково є ШІ. Інформаційна система організовує роботу з інформацією, оскі-льки може її отримувати, збері-гати, передавати та обробляти. ШІ робить дещо інше: він намагається реалізувати в машині функції, які ми пов’язуємо з такою інтелектуальною діяльністю, як навчання, розпізнавання, прогнозування, міркування, генерація, планування та прийняття рішень. Тому інформаційну систему можна розглядати як інфраструктуру інтелекту. Вона є пам’яттю, каналом передачі знань, середовищем взаємодії та інструментом обчислення. А коли до неї додаються механізми навчання, моделювання та адаптивного прийняття рішень, вона набуває рис інтелектуальної системи. Саме тут стирається традиційна межа між людиною та машиною.

МОЖЛИВО, майбутнє інтелекту взагалі не надаватиме переваги одного виду інтелекту над іншим. Можливо, ми вступаємо в епоху, коли різні форми інтелекту почнуть об’є-днуватися. Людина має те,

чого не має сучасна машина: життєвий досвід, мотивацію, систему цінностей, відповідальність, тілесне існування, соціальний і культурний контекст. Машина має інші переваги: швидкість обчислення, величезну пам’ять, здатність працювати з масивами інформації, які недоступні окремій людині. Інформаційна система забезпечує зв’язок між ними. Тому майбутньою одиницею інтелектуальної діяльності може стати не людина і не машина окремо, а людино-машинна система. У цьому випадку людина ставить запитання, машина аналізує мільйони можливих варіантів. Людина оцінює їхній сенс, а машина навчається на результаті. У свою чергу, інформаційна мережа зберігає досвід. Наступне покоління систем використовує вже накопичене знання. Так виникає гібридний інтелект. І тут може відбутися зміна самого поняття інтелекту. Ми перестанемо питати, наскільки розумний окремий об’єкт, і почнемо оцінювати інтелект системи взаємодії.

Що ж буде далі, ми не знаємо. Можливо, ШІ залишиться надзвичайно потужним набором інструментів, які розширюють можливості людини. Можливо, виникнуть системи із загальною інтелектуальною компетентністю. Можливо, майбутнє належатиме не окремому ШІ, а величезній мережі взаємодії людей, машин і знань. Можливо, людський і машинний інтелект поступово настільки переплетуться, що розділити їх стане практично неможливо. А можливо, виникнуть форми інтелекту, які сьогодні ми навіть не здатні уявити. Та є одне питання, відповідь на яке залежить уже не від технології, а від самої людини: чи достатньо мудрою є цивілізація, щоб створювати дедалі потужніший інтелект? Адже здатність створити щось розумне ще не означає здатності правильно ним користуватися. Ймовірно, наступним етапом еволюції людини має стати не просто збільшення її інтелектуальних можливостей, а поява відповідальності за інтелект.

Якщо людство навчиться створювати системи, розумніші за окрему людину, воно повинно навчитися створювати й інституції, достатньо мудрі, щоб ними керувати. Тому головним викликом майбутнього може стати не створення ШІ. Різні його моделі ми вже створюємо. Справжній виклик полягає в іншому: створити цивілізацію, здатну відповідально співіснувати з інтелектом, який вона сама породила. І, можливо, саме тут проходить наступна межа людської еволюції — не між людиною і машиною, а між інтелектом, який просто може діяти, та інтелектом, який розуміє наслідки своїх дій. Тоді майбутнє інтелекту визначатиметься не лише питанням «наскільки він розумний?», а значно складнішим: «для чого він розумний?». І відповідь на це питання, можливо, буде найважливішим рішенням, яке людство коли-небудь прийматиме.

ВОДНОЧАС із розширенням інтелекту зростає і відповідальність. Поки інтелект належав переважно живим організмам, його розвиток був частиною еволюції. Людина не могла заздалегідь спроєктувати інтелект наступного покоління. Тепер ситуація змінилася. Людство вперше отримало можливість цілеспрямовано створювати нові форми інтелекту. І це ставить питання, яке може виявитися важливішим за саме питання про технологічні можливості: хто повинен контролювати розвиток інтелекту на Землі? Відповідь «людина» звучить очевидно, але насправді недостатньо. Яка людина? Один учений? Одна корпорація? Одна держава? Група держав? Міжнародна організація? Все людство?

Передати контроль над потужними інтелектуальними технологіями одному центру означало б створити ризик концентрації безпрецедентної влади. Але й повністю залишити їх розвиток стихійному ринку було б небезпечно. Тому майбутній контроль, найімовірніше, повинен бути розподіленим. Наукове співтовариство має визначати межі достовірності та безпеки. Держава — встановлювати законодавчі правила. Міжнародне співтовариство — координувати глобальні ризики. Громадянське суспільство — впливати на визначення суспільно прийнятних цілей. Розробники — відповідати за створені технології. Але жоден із цих суб’єктів не повинен мати абсолютного контролю. Можливо, людству доведеться створити щось подібне до системи стримувань і противаг, але вже не тільки для політичної влади, а й для інтелектуальної потужності.

При цьому контролювати потрібно не сам інтелект. Інтелект не є добром або злом. Небезпека виникає тоді, коли інтелект поєднується з певними цілями, автономністю та доступом до ресурсів. Розумна система без здатності діяти може бути нешкідливою. Навпаки, навіть відносно проста система, яка отримала контроль над критично важливими ресурсами, може мати величезний вплив. Тому майбутнє регулювання повинно стосуватися передусім цілей, можливостей, автономності, доступу до ресурсів та наслідків діяльності інтелектуальних систем. Інакше кажучи, людству доведеться навчитися контролювати не інтелект, а силу, яку інтелект отримує у світі.

Микола ГОЛОВЕНКО, академік НАМН України, завідувач відділу біомедицини

Фізико-хімічного інституту НАН України.