Хто ще з наших героїв може бути перепохований в Україні

Андрій Мельник, Євген Коновалець, Марія Федак — це лише початок переліку політичних і військових діячів, чиї останки Україна планує перенести в рідну землю. Серед тих, на чиє повернення ми можемо сподіватися, — Симон Петлюра і Павло Скоропадський. Влада хотіла б повернути додому всіх борців за волю України, хоча не всі вони будуть поховані в Пантеоні героїв. Перемовини про ексгумацію і перевезення останків супроводжують бюрократичні складнощі. Адже насамперед потрібна згода держави, де розташоване поховання, і нащадків видатної людини, якщо вони є.

В Інституті національної пам’яті LB.ua (https://lb.ua) розповіли, що зараз готують перепоховання двох старшин (генералів) Армії УНР. Оскільки процес триває, ані імен, ані подробиць не розголошують. Перепоховати сподіваються до кінця року.

Частина героїв знайшла спочинок у Польщі. Але не лише там. Історикиня Олеся Ісаюк, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху, називає країни, де є могили, зокрема військових армії Української Народної Республіки: «Це Чехія і Словаччина, які між двома світовими війнами були єдиною країною. А також Німеччина і Франція. Перша хвиля емігрантів, яка відступила разом з армією з України, осіла в Європі. Аби бути ближче до України, коли знов доведеться брати зброю до рук і боротися за її незалежність. Але ті, хто дожив до Другої світової і не виключав окупації совєтською армією всієї Східної Європи, рушили далі, до Америки й Канади».

У Польщі є дві групи поховань учасників українських визвольних змагань. Перша — це могили діячів УНР. З їхньою цілісністю та збереженням поки що все гаразд. Друга — поховання бійців УПА, які викликають агресію в частини поляків. У вересні колишній депутат Сейму й лідер партії «Конфедерація польської корони» Ґжеґож Браун розбив молотом гранітний обеліск на честь бійців УПА.

«Досі не було повідомлень про руйнування могил діячів УНР. Вандалізм торкається лише УПА», — зазначає Олеся Ісаюк.

Разом з нею згадуємо тих, чиїм перепохованням з польської землі могла б перейнятися українська влада.

Марко Безручко: життя легенди

Серед похованих у Польщі старшин Армії УНР – Марко Безручко. Він народився 1883 року в селі Великий Токмак Бердянського повіту Таврійської губернії. Нині це місто Токмак у Запорізькій області, окуповане із 2022-го тими ж ордами, з якими боровся Марко Данилович.

Безручко закінчив Одеську піхотну юнкерську школу й Миколаївську військову академію в Санкт-Петербурзі. Довчитися не встиг — розпочалася Перша світова війна, й офіцера відправили на фронт.

Із 1918-го – на службі в армії Української держави. Після повалення гетьмана Павла Скоропадського й відновлення Української Народної Республіки служив начальником штабу окремої Запорізької бригади Дієвої армії УНР. Пізніше командував корпусом Січових Стрільців, провідником якого був полковник Євген Коновалець — майбутній засновник і лідер УВО й ОУН.

Із лютого 1920 року Марко Безручко — командир Шостої Січової дивізії Армії УНР. Саме вона наступала з польською армією на Київ під час польсько-радянської війни. 7 травня диві-зія Безручка в авангарді польсько-українських військ зайняла Київ, вибивши більшовиків. Та невдовзі ті почали контрнаступ і вже 12 червня знов увірвались до Києва — вп’яте за визвольні змагання. Польським і українським військам довелося з боями відступати.

23 червня 1920-го поблизу села Рудня (нині Кованка Овруцького району Житомирщини) дивізія Безручка розгромила 73-ю бригаду 25-ї стрілецької дивізії Червоної армії. А 29—31 серпня союзницькі сили відстояли Замостя (зараз це місто Люблінського воєводства Польщі), змусивши відступати кінну армію Будьонного. Історики свідчать: у Безручка було 3400 бійців, 12 гармат і 40 кулеметів. У Будьонного — 13 тисяч, 72 гармати й майже 400 кулеметів.

За оборону Замостя Марка Безручка і Всеволода Змієнка (про нього йтиметься далі) 5 жовтня 1920-го підвищили до рангу генерал-хорунжих Армії УНР. Але в листопаді того ж року Шоста стрілецька дивізія зазнала тяжких втрат під час боїв на Поділлі. Українцям довелося відступити за Збруч — так Безручко опинився в Польщі. Є інформація, що 1938-го польський уряд хотів нагородити його орденом Virtuti Militari («Військова доблесть»), але генерал відмовився його прийняти. «Я воював за Україну, а не за Польщу!» — сказав він.

Утім, Безручко воював таки і за Польщу. Улітку 1920 року Червона армія стояла під стінами Варшави. «Історія «Чуда над Віслою» описана багато разів, але мало де згадано, що смертоносного удару військам Тухачевського завдала саме Шоста дивізія під командуванням генерала Безручка», — каже Олеся Ісаюк. Дивізія Безручка тримала оборону Замостя й змушувала більшовиків відволікатися на цей напрям. Червоні й справді боялися, що безручківці вдарять їм у фланг на додачу до контрудару під Варшавою. Українці допомогли врятувати польську столицю. А їхньому командиру — Маркові Безручку — не було тоді й тридцяти років.

Війська Тухачевського, як і армія Будьонного, мали чисельну перевагу. У поляків, які билися за Варшаву, було приблизно 113 тисяч солдатів (з них 14 тисяч припадало на армію УНР), у Червоної армії — до 140 тисяч. Тухачевський цю битву програв. Про це варто пам’ятати сучасним росіянам, які обіцяють узяти Варшаву — як і Київ у 2022-у — за два-три дні. Щоправда, 1920 року пліч-о-пліч з поляками стояли українці, і про це вже слід не забувати полякам.

Сальський, Змієнко, Бурківський та інші

Кого ще, крім генерала Безручка, можуть перепоховати в Україні?

Олеся Ісаюк бувала на варшавському цвинтарі «На Волі», тож поділилася знімками звідтіль. Назва цвинтаря — Cmentarz Prawos?awny na Woli — пов’язана з варшавським районом Воля на лівому березі Вісли. Крім того, що на цьому кладовищі поховали багатьох українських офіцерів і солдатів часів УНР, у центральній його частині стоїть пам’ятник жертвам Голодомору. Тут слід віддати полякам належне: вони ще у 2006-у визнали Голодомор геноцидом українського народу.

Роки визвольних змагань викинули за межі України багатьох її захисників, каже Олеся Ісаюк. Польща була союзницею України в боротьбі з більшовицькою окупацією. Багато військових і цивільних діячів УНР померло у Варшаві. «Тут під однаковими скромними хрестами спочивають вічним сном вояки й офіцери УНР. Зокрема, генерали Марко Безручко й Володимир Сальський», — зауважує історикиня.

Володимир Сальський народився в Острозі на Волині у дворянській родині. Військову освіту здобував у Віленському піхотному училищі й Миколаївській академії Генерального штабу. Перший вишкіл пройшов у царській армії. Був учасником Першої світової війни. Отримав низку нагород, зокрема Георгіївську зброю та орден Святого Володимира IV ступеня. Також відзначений французьким орденом Почесного легіону.

Боротися з більшовиками генерал-хорунжий Армії УНР Володимир Сальський почав з кінця 1917 року. Тоді він був начальником штабу Юрія Капкана, командувача Першого українського полку імені Богдана Хмельницького. У червні 1919-го очолив легендарну Запорізьку дивізію, змінивши на цій посаді не менш легендарного полковника Болбочана. (Петро Болбочан заслуговує на окрему розповідь. Його розстріляли за наказом Петлюри, проти страти категорично заперечував дипломат В’ячеслав Липинський. І Сальський також, за словами Олесі Ісаюк). У вересні 1919-го генерал уже командував усією Дієвою армією УНР, а з листопада став військовим міністром.

Володимир Сальський помер у Варшаві, як і Всеволод Змієнко. Могила останнього – поруч з місцем спочинку Марка Безручка. Змієнко і Безручко, якщо послуговуватися сучасною термінологією, були бойовими побратимами: перший керував штабом Шостої дивізії.

Всеволод Змієнко народився 1886 року в Одесі. Як і Сальський, закінчив петербурзьку Миколаївську академію. Як і Безручко, брав участь у Першій світовій. Біографії генералів УНР подібні й тісно переплетені. Як і їхня доля в Польщі: бути інтернованими, тобто примусово затриманими як солдати держави, що веде бойові дії, роззброєними й на певний час обмеженими в пересуванні.

У Польщі Змієнко очолював відділ Генерального штабу військового міністерства УНР в екзилі, допомагав адаптуватися українським військовикам, що опинилися в еміграції. Помер у 1938-у, за два роки до Сальського.

На варшавському цвинтарі є ряди безіменних могил бійців Армії УНР. «Тут спочивають вихідці, мабуть, з усіх регіонів України. Невідомі не тільки імена, а й роки життя, тому на всіх хрестах зазначені символічні 1917—1921 — роки визвольних змагань», — каже Олеся Ісаюк.

Дослідниці, однак, трапився і щасливий виняток — могила Левка Галайденка. Він народився 1895 року, а помер у Варшаві 1941-го. Його брати Нестор і Степан, як і він сам, належали до полку Чорних Запорожців. Їх ще називали чорношличниками. Це була кавалерія Армії Української Народної Республіки. Вони носили чорні шапки й чорні жупани, на лицьовому боці прапора мали тризуб, а на зворотному — череп з кістками й написом «Україна або смерть». І це був не епатаж: чорні запорожці, наголошує Олеся Ісаюк, відрізнялися надзвичайною хоробрістю. Ніколи не здавалися в полон і не брали полонених, при цьому зважувалися атакувати ворога, навіть коли він значно перевищував їх кількісно.

Ані фото, ані художнього зображення Левка Галайденка історія не зберегла. Не знайшли ми й зображення Олександра Бурківського, генерал-хорунжого Армії УНР. Він народився 1874 року, а помер 1921-го на чужині. Його могила також «На Волі», серед «незнаних козаків». Про Бурківського небагато відомо: служив у Запорізькій дивізії Дієвої Армії УНР, пізніше – в Четвертій Холмській (Сірожупанній) дивізії. Закінчив службу 1920-го командиром Першої Кулеметної дивізії та помічником командувача Правої групи Армії УНР.

Місця упокоєння військовиків Армії УНР не обмежені Варшавою. На Раковицькому цвинтарі у Кракові поховані Йосип Білевич, Іван Андрухів, Микола Авдієнків, Петро Бала, Володимир Батюк, Михайло Базар, Микола Ящишин, Іван Новосільський, Андріян Марущенко-Богдановський, Петро Тимченко, Федір Шуп та інші. Всі вони були в різних званнях, але всі полягли за волю України.

Чимало могил військовиків УНР є на цвинтарі Кулє в Ченстохові Сілезького воєводства. Там спочивають Борис Бракер, Дем’ян Даценко, Володимир Байвенко, Микола Кулак, Петро Ярчевський, Володимир Бернатович, Володимир Руднявський, Ростислав Білицький, Михайло Пікульський на інші. Усім цим полеглим «пощастило», адже польська влада має пієтет до Української Народної Республіки та її армії.

Бо, зрештою, якби не військова потуга УНР, не було б і вільної (принаймні до Другої світової) Польщі. А якби не зрада поляків і Пілсудського, які пішли на угоду з більшовиками, поруч з Польщею постала б і вільна Україна.

А от кому не пощастило, то це полеглим воякам УПА. Їхніх індивідуальних поховань на території Польщі майже нема, здебільшого братські могили і дуже приблизне уявлення, хто міг бути в них похований.

Від петлюрівців до бандерівців

Братські могили упівців на території Польщі виникали зазвичай після боїв УПА з військами НКВС. Одне з найвідоміших таких поховань — на горі Монастир біля села Верхрата в Підкарпатському воєводстві. Там спочивають 62 воїни УПА, серед яких бійці сотні «Месники». Вони полягли в цьому місці 2—3 березня 1945 року після збройної сутички з енкаведистами.

Є поховання і в селі Бялисток гміни Долгобичув Люблінського воєводства. Там лежить 41 воїн УПА — також після бою з підрозділами НКВС у лютому 1946-го. Відомий і військовий цвинтар у Пікуличах біля Перемишля, де, крім тисяч інтернованих військовиків Армії УНР, у двох братських могилах поховані бійці УПА. Усі вони загинули в 1946—1947 роках у боях у цьому регіоні.

Але, мабуть, найчастіше на слуху саме гора Монастир, де місцевий некрополь не раз атакували вандали. У січні 2020-го, тобто ще до спалаху антиукраїнської істерії, невідомі знищили меморіальну дошку, де були вказані імена похованих бійців УПА. Тоді ж президент Володимир Зеленський був з візитом у Варшаві, і саме він, а не його колега Анджей Дуда, заявив, що польська сторона відновить пошкоджену могилу. Зеленський також додав, що польська влада візьме поховання під охорону, хоча такі обіцянки було б логічно почути саме від поляків.

Зрештою, Польща подбала про це місце у своєрідний спосіб. Дошку відновили не офіційні органи, а громадська організація «Фонд «Свобода і Демократія» власним коштом. Вона протрималася п’ять років, потім хтось замінив її іншою. На новій написано: «Братська могила українців, учасників УПА, відповідальних за терор і геноцид проти беззахисного польського, українського та єврейського населення. Господи Боже, помилуй їх і не зарахуй їм тих жахливих вчинків, які вони вчинили проти своїх братів. Прощення означає не забуття, а зцілення болю».

Крім нового напису, з’явилася плита з хрестом, якою за-крили зображення українського тризуба. Місцеві правоохоронці буцімто взялися розслідувати інцидент, виїхали на виклик, «провели всі необхідні заходи, серед яких: огляд місця події та фотодокументація. Наразі проводять заходи зі встановлення причетних до внесення змін», — звітувала повітова комендатура ще півтора року тому. Але причетних так і не знайшли. І вже навряд чи знайдуть, адже тепер звинувачення українців у геноциді поляків стали частиною державної політики.

Хто з відомих бійців УПА загинув і похований у Польщі? Олеся Ісаюк називає кілька імен. Серед них – Михайло Гальо на псевдо Коник. Він загинув 1946 року в бою з Військом Польським, коли протидіяв примусовій депортації українців, які опинилися за лінією Керзона в Польській Народній Республіці. Коник-Гальо ділить братську могилу з іншими вояками УПА і навряд чи його прах повернеться на Батьківщину.

Ще одне ім’я — Володимир Щигельський, поручик УПА. Керував повстанцями, які билися з польськими військами. Відступаючи зі своїм куренем, потрапив на територію тодішньої Чехословаччини, місцева влада якої передала його полякам. На початку 1949-го в Ряшеві Щигельського засудили до страти. 7 квітня вирок виконали на подвір’ї ряшівської в’язниці. Місце поховання Щигельського невідоме.

Загинув у Польщі і Петро Федорів на псевдо Дальнич, референт служби безпеки ОУН на Закерзонні. У вересні 1947 року поляки оточили бункер, де перебували Федорів і побратими, й закидали гранатами з газом. Серед тих, хто не встиг накласти на себе руки, бо знепритомнів, був і Федорів. Далі – варшавська в’язниця, де його тримали три роки, катували. Польська поліція затримала його дружину Теофілу-Ірину, яку також катували. Жінку засудили до 10 років ув’язнення, а Федоріва — до страти. Він похований у Варшаві на Служевському цвинтарі, у братській могилі разом з іншими бійцями УПА.

Повернути додому тіла Галя, Щигельського й Федоріва навряд чи можливо. Малоймовірно, що сучасна польська влада допоможе Україні шукати їхні останки, ексгумувати й робити тести ДНК абощо. Вочевидь, вони залишаться там, де є зараз, як і тисячі воїнів УПА й Армії УНР.

«Наші могили розкидані світом, — зазначає Олеся Ісаюк. — Як то кажуть, «по горах, по долинах, по всіх українах». Це наслідок політики Росії, адже попереднє покоління борців за незалежність України мусило постійно або гинути у протистоянні з росіянами, або шукати безпечного місця поза Батьківщиною. А тому повернення їхнього праху в Україну було б частиною остаточної перемоги в цьому символічному поєдинку. Росія хоті-ла розвіяти наш попіл по всіх-усюдах, аби про нас ніхто не пам’ятав, але ми пам’ятаємо про себе і про наших героїв, ми їх шукаємо, знаходимо й повертаємо. Крім того, є така приземлена річ, як оренда. Якщо її не оплачувати, місцева влада має право знищити поховання. В окремих випадках перепоховання є порятунком цих могил».

Кого слід перепоховати в першу чергу? «Якщо ми беремо ідеальну ситуацію, коли нема перешкод для перепоховання, тобто нема заперечення родичів, підготовлені всі дозволи тощо, у пріоритеті мають бути ті, чиї могили найбільш загрожені», — додає Олеся Ісаюк. А на небезпеку, що поховання може бути сплюндроване, впливає і політична кон’юнктура. Хоча вона, на щастя, не вічна, на відміну від пам’яті про предків, які полягли в тому числі й заради нашого життя.