ОДЕСА, 14 ЖОВТНЯ 2025 РОКУ, КОНТЕКСТ-ПРИЧОРНОМОР’Я – Лідер одеських волонтерів з «Корпорації монстрів» Катерина Ножевнікова описала основні досягнення та проблеми фонду за останній час.

Як передає кореспондент ІА «Контекст-Причорномор'я», про це йдеться на Фейсбук-сторінці лідера одеської благодійної організації «Корпорація монстрів» Катерини Ножевнікової.

У повідомленні на сторінці Katherine Nozhevnikova сказано:

Нещодавно я почула уривок інтервʼю де пролунала страшна фраза

«Пощастило тим, хто загинув»

Я спочатку жахнулася- як так можно казати?а потім подумала про всіх тих, з ким я поруч була за ці роки. Кого читала чи слухала.

Хто повернувся

І дійсно. Тому хто загинув вже не треба доводити, що вони захищали всіх, не треба вислуховувати «ми вас не посилали», не треба бачити як більша частина суспільство та держава по поверненню не бачить їх та їх біль.

Їм не треба виборювати своє право на гідну пенсію, їм не треба доводити що вони були в пеклі. Їм не треба принижуватися щоб отримати ліки, памперси чи психологічну допомогу. Вони вже нічого не потребуть від нас і не потребуть пафосних «герої не вмирають»

Герої вмирають і ідуть у забуття, бо ось всі ці «ми памʼятаємо» це зазвичай на день два. А потім це залишається чорною раною в памʼяті лише у близьких та невеликої частини суспільства

Переважна ж Більшість з тих, хто повертається і їхні рідні залишаються назавжди в цьому пеклі.

Жоден цивільний не дотичний до війни не зрозуміє у повному обсязі через що вони проходять. Жоден. Ніколи. Але хочаб не відвертайтеся. Не робить вигляд що їх не існує. Тих, хто повернувся і продовжує жити у своєму особистому пеклі де

«Катя, я кожну ніч бачу

як я стою біля а там лежить його тіло. І ось зникає обличчя, потім нога, потім собака якийсь притягнув руку. Я кожен день згадую, як я збирала мозок і уламки черепа мого побратима у каску. Це все, що залишилося.

Я кожен день бачу знищені міста і села. Який сенс щось будувати мені далі, якщо це можуть забрати так само як забрали у них?»

І по колу..

Біль, який не загоїться ні численними круглими столами ні потужними діями в дії.

Банальні побутові проблеми, які вирішується тільки на паперах.

Треба змінити відношення держави та суспільства до біди, відчуттів та гідного ставлення до того, хто потребує підтримки. але як?

Мої 15 років життя на це витрачено і здається і тут програш. Мозок постійно шукає відповідь і не знаходить.

Ось два вірша, які я постійно собі проговорю подумки

людина сама нічого не може

людині завжди потрібен інший

на кого можна себе помножити

для кого варто писати вірші

з ким можна разом долати відчай

чи радість ділити не ризикуючи

хто може в будь-яку мить засвідчити

що ти – реальний що ти – існуєш

людина ж бо в себе не надто вірить

все свідка для себе шукає якогось

нема людини – спіймає звіра

не зловить звіра – віднайде бога

не знайде бога – візьме люстерко

та навіть там себе не впізнає

бо в сóбі бачить обличчя смерті

й не розуміє що смерті немає..

людина сама нічого не може –

ні народитись ні вмерти тихо

побудь же іншим мені мій боже

постій поблизу…

помовч…

подихай…

Допомагайте тим, хто на війні. Це треба робити кожен день. В решті решт кожен має це робити хочаб через егоїстичні міркування.

Якщо ви не там, то ви можете уникнути пекла які вони вже не уникнуть ніколи навіть якщо повернуться.

Кожен день в побуті памʼятайте, що поруч з вами в черзі може стояти така людина яка вийшла з пекла але назавжди залишилась там. Ми з нашими «проблемами» і тиловим «поганим настроєм» і поведінкою для них небезпечні.

Ми маємо завжди бути їм опорою, а не добивати..

Краще за всіх у Костенко:

І в житті, як на полі мінному,

я просила в цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум:

— Люди, будьте взаємно ввічливі!

І якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими

https://next.privat24.ua/env/donate/c4540f48

https://send.monobank.ua/jar/7Eyzu11b21