Рік, який відійшов у минуле, додав чорні сторінки до української історії. На державному рівні було відзначено 300-річчя Полтавської битви та 90-річчя Комсомолу України.

І на радість тим, хто ці дати вважає справді святковими, не було надано звання Героя України Степану Бандері, чиє століття відзначалося протягом року. Звичайно, це звання ще можна присвоїти, оскільки історична постать не відходить у небуття. Але ж не викреслити з історії і гульбища на кістках наших предків. Залишиться в історії і пам'ятник кріпосниці українського народу Катерини ІІ, встановлений в Одесі на 18-й рік незалежності (!) нашої держави та відновлений у той самий рік пам'ятник Леніну у Києві. Тому самому стольному місті, яке, за велінням намісника диявола на землі, перетворив у пекло московський ординець Муравйов. А ще, як повідомила газета «Коммунист», № 98 за 16 грудня 2009 року, у Запоріжжі планується відкрити пам'ятник засновнику голодомору 1933 року та верховному головнокомандувачу, за чиїм бажанням 22 червня 1944 року вийшов наказ про депортацію українців, підписаний Берією та Жуковим. Звичайно, у кореспонденції «В Запорожье Сталину — быть!» про це не сказано. Там наведені слова з виступу депутата від фракції комуністів Олександра Зубчевського на сесії Запорізької міської ради: «С учётом обращения ветеранов Великой Отечественной войны, участников боевых действий на имя Запорожского обкома Компартии Украины с просьбой увековечить имя Сталина фракция коммунистов в Запорожском горсовете заявляет, что в честь 130-летия со дня рождения И.В. Сталина в г. Запорожье будет установлен памятный знак. К 65-летию Великой Победы 1945 года в г. Запорожье будет открыт памятник Генералиссимусу Иосифу Виссарионовичу Сталину. Страна должна знать того, с чьим именем на устах шли в бой наши отцы и деды». Прочитавши це, я згадав рядки із статті головного редактора газети «Рідне Прибужжя» Миколи Машкіна «Дети полицаев», надрукованої 9 травня 2009 року: «Казацкие поселения зародились на Днепре и Буге. Мы их потомки! Да вспомните ж вы это!». На них я відповів рядками у статті «Антиукраїнська пропаганда у газеті з українською назвою», надрукованої в «Українському Півдні № 19 за 21 травня 2009 року: «Так, Миколо Григоровичу. Ми це пам'ятаємо. Саме тому завдяки Народному Руху України і їздять на Різдво Христове наші діти на Галичину, де збереглася українська духовність, щоб тут її відродити. А влітку діти галичан приїжджають до нас, оздоровлюючись на морі. Між дітьми міцніє дружба. А ви розпалюєте ворожнечу і сприяєте зміцненню перерозподілу між Сходом та Заходом». А от у даному випадку, коли найлютішого ката українського народу намагаються знов оголосити його «батьком», рядки М.Г. Машкіна можна використовувати, як девіз. Також від комуністів та їхніх прихильників можна нерідко почути, що Сталін зібрав докупи українські землі, приєднавши до Української РСР Галичину, Волинь, Буковину та Закарпаття. Але що вони скажуть про наказ від 22 червня 1944 року, який залишився лише на папері, тому що українців більше двадцяти мільйонів? Та, мабуть, якщо не визнають голодомор 1933 року геноцидом та сприяння комуністичного вождя вторгненню фюрера, то знайдуть і тут чим відбрехатися. А ще хочу навести факт, який не є втаємниченим, але, на жаль, залишається маловідомим. Це рядки із передової статті «Тенденція центрального комітету московської комуністичної партії, надрукованої 7 лютого 1926 року у часопису «Тризуб» (Париж), головним редактором якого був Симон Васильович Петлюра: «Останніми днями всесоюзний ЦИК вирішив обрізати кордони України, одірвавши від неї землі на південному сході. Згідно з цією постановою, до РСФСР від УРСР відходять такі території: а) райони — Хведоровський, Миколаївський з м. Таганрогом, Матвіївсько-Курганський, Совітинський, Голодаївський і східна частина Катеринославського району Таганрозької округи», б) райони — Глубокинський, Левинський, Каменський, Усть-Білокалитвенський, Володимирський, Сулинський, Шахтинський з м. Шахти та частина Сорочинського і Олексіївського районів Шахтинської округи («Украинский Экономист», ч. 18, з 24.І). Постанова всесоюзного ЦИК не викликала ніякого протесту ні з боку «офіційного представника УРСР у Москві, ні з боку компанії, що сидить у Харкові і величає себе урядом Української Совітської Республіки». Але відомо, чому за часів царювання «собіратєля українських земель» ця постанова не викликала протесту. А нині перед ким налягає страх? Цитуючи Симона Петлюру, не можна не згадати, що минулого року виповнилося 130 років не тільки від дня народження Сталіна, а ще й Симона Петлюри. Але ані пам'ятника, ані вулиці, яка б носила ім'я відроджувача української держави, немає навіть у його рідній Полтаві.