Що трапилось з ідеалами українців? Це совєтська влада нав'язувала абсолютних героїв лиходіїв, де ризиковано було ставити під сумнів найдрібнішу деталь біографії, й де незручні факти просто замовчувались. Галя Койнаш, Перефарбований реалізм

Якщо проаналізувати сучасну політичну ситуацію в Україні і прирівняти її до часу перед 1991 р., то складається враження, що люди, які були здатні організувати Українську Гельсінську групу (1977), Культурологічний клуб (1987), Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції (1987), студентську Громаду (1988) та принаймні десяток інших громадських груп, які потім активно залучилися до Народного Руху України (1989), зникли зі сцени і не залишили по собі жодних нащадків. На цей час припадає активізація сил не тільки за демократію, але й за висвітлення справжньої української історії, а не історії, яку писали на замовлення імперських кремлівських диктаторів. З національною історією пов'язане і національне усвідомлення свого буття, своєї гідності, як члена світової спільноти. Імперська політика Москви не дарма забороняла не тільки історичні твори відомого історика М. Грушевського, але й саму згадку його імені. Таким чином «совєтські українці виростали без історії, без пам'яті, без традицій, без самобутньої культури, а коли щось дозволяли, то хіба фольклор, бо ж його не могли заперечити навіть царські служаки. Саме до прокинення національної свідомості можна віднести перепоховання В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого 1989 р., які загинули в комуністичних концентраційних таборах. Спрага до волі була настільки сильною, що люди втрачали страх, який панував в Україні від КПУ та її знаряддя КДБ. Ідеали свободи й справедливості, які лунали з вуст В. Чорновола, братів Б. і М. Горинів, С. Хмари, В. Мороза, Л. Лук'яненка, С. Набоки, Осадчого та десятка інших діячів, знаходили собі тисячі прихильників, про що й свідчила популярність НРУ. На жаль, ворогам національної незалежности вдалось розбити НРУ на різні партії. Завдяки активізації суспільства, яке підтримувало НРУ, був тріумфуючим результат референдуму за незалежну Україну! Здавалось, що воля припала багатьом до серця, але не була звернена увага на ворогів незалежности. Почалась не просвітянська праця щодо історичного минулого, не відновлювання українського друкованого слова, але боротьба за «керівну роль», а того, хто міг стати керівником нації вбили. Численні українські газети та різного роду «вісники» почали зникати, а на їхньому місці стали появлятися такі «українські газети, як: «Факты», «Кіевский телеграфь», «Сегодня» та десятки інших, мовляв, українською газети «не рентабельні! Результати розпаду другої єдности» патріотичних сил ми отримали на виборах першого туру президентських виборів (17 січня), де єдність» була цілковито «розпорошена». Саме результати виборів свідчать про те, що в Україні люди таки не знають історію. Коли б до всіх громадян України дійшла правда про Голодомори в Україні 1922-23, 1932-33 та 1946 рр., коли б всі довідались, скільки української людности було вивезено з України в концентраційні табори СРСР, на різноманітні примусові праці, скільки загинуло молоді у безглуздій війні в Афганістані, то Симоненко б отримав хіба свій голос та голос другої дружини (перша була б, певно, за когось іншого). Початки усвідомлення українців себе нацією припадають під кінець існування московської імперії, і саме на той час припадає зацікавленість у світі Україною. У Західній Європі та Північній Америці проходили різноманітні наукові конференції, на яких аналізували ситуацію в Україні в усіх аспектах. Отаким був і симпозіум Гласність в Радянській Україні, який відбувся в Йоркському університеті 28 січня — 1 лютого 1989 р. у м. Торонто в Канаді. В ньому взяли участь уперше на міжнародному симпозіумі колишні совєтські дисиденти Д. Шумук, Й. Тереля, В. Романюк, П. Рубан. Серед доповідачів знайдемо ще й нині активних науковців та діячів, таких як: М. Жулинський, І. Грабович. Т. Кузьо, П. Рубан, Л. Танюк та інші. 27 доповідей було поділено на Політика та Література і мистецтво. У симпозіумі взяли участь професори Гарвардського університету, університетів та інститутів Торонта, Бафало, Ленінграда, Оксфорда, Лондона, Москви, Сасексу, Шефільда, Вісконсин, Нью Йорка, Пенсильванії, Нью Джерсі та Києва. Всі доповіді були вміщені у книзі Романи M. Багрій під назвою ECHOES of GLASNOST in Soviet Ukraine (Captus University Pulications, Toronto 1989). Подібні симпозіуми, конференції відбувалися і в Німеччині, США, Франції тощо. Вершиною зацікавленості Україною був час Помаранчевої революції. На жаль, так склалося, що у світі більше знали й писали про боротьбу за незалежність України, ніж у самій Україні. Друковані видання українською, чи то про Україну в самій Україні, звужуються до накладу 500-1000 примірників на населення 50 мільйонів. За кордоном видали понад 70 томів Літопису УПА, а в Україні ще й досі т. зв. «афганці користаються більшим визнанням, ніж борці за волю України — воїни Української повстанської армії. В Україні про Шухевича, чи Бандеру можна знайти інформацію переважно комуністичну, в якій героїв за незалежність обзивають фашистами, антисемітами, бандитами. Прикладом є заява П. Симоненка 30.05.07 у ВР України, що генерал УПА Р. Шухевич два рази отримував з рук Гітлера Залізний хрест. Син Романа Шухевича оскаржив Симоненка за наклеп, а 14 січня 2010 р. Печерський районний суд м. Києва визнав інформацію «народного» депутата П. Симоненка такою, «що не відповідає правді і принижує честь і гідність» дітей генерала. Рішення суду зобов'язує Симоненка відкликати свою заяву у ВР України, де він її зробив. Оскільки ще не було чути про спростування Симоненком його брехливої інформації, то можна лише жаліти, що син Р. Шухевича не має можливости у ВР України назвати Симоненка прямим нащадком Ґебельса, оскільки методи брехні дуже нагадують цього фашистського ватажка. Часом навіть інтелігентні люди обурюються, що С. Бандеру визнано Героєм України! Обурюються саме ті, хто ні слова правди не читав про борця за волю, який навіть у далекому Мюнхені був небезпечним для імперії, бо ж він був символом для українців в боротьбі за незалежність. Він не був агресором, але оборонцем рідних земель, своєї території, яку й обороняв проти окупантів. Тому не дивно, що спадкоємці тих, що вислали до Мюнхена вбити Бандеру, зараз готують резолюцію до Європейського парламенту. Слідуючи кремлівській логіці — якщо ми дали наказ когось вбити, то його не можна визнавати героєм! Досі в Україні не сказано ясно, що УПА боролася на УКРАЇНСЬКІЙ ЕТНІЧНІЙ ТЕРИТОРІЇ за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ проти РІЗНИХ ОКУПАНТІВ! Недостатнє знання історії свого народу призводить до того, що навіть досвідчені науковці, журналісти, письменники допускаються помилок, шукаючи все винних серед своїх, а не серед окупантів. До таких жертв, вважаю, належить і пані Г. Койнаш, яка часто пише цікаві статті і порушує наболілі питання, але часом не витримує «тискові написаного антиукраїнського. У вищезгаданій статті «Перефарбований реалізм», пані Койнаш готова повірити всьому, що написав польський історик Мотика (Grzegorz Motyka: Ukrainska partyzantka 1942-1960 Warsawa, 2006), але не обізнана з відгуком-рецензією на цю книжку проф. Петра Потічного — учасника визвольних змагань. П. Потічний (рецензія опублікована в Українському журналі, Прага 2006, стор. 6) позитивно оцінює працю польського історика, який по науковому підходить до аналізу УПА, але, на жаль, не позбувся впливів деяких польських авторів, які про УПА писали різні пасквілі. Професор Потічний зазначає, що Мотика не витримав об'єктивности, коли говорить про трагічні вбивства поляків і українців — у поляків зменшує, в українців перебільшує. Пані Койнаш наводить спогади про трагічне минуле 12-річного польського хлопця, який пережив удар від українців сокирою. Я ж знаю родину Ярослава Вайди, коли він 10-річний дивом врятувався, а його маму, 3-річного братика й 5-річну сестричку, 84-річного діда та інших 24-х односельчан села Терка живцем спалили та розстріляли, а село зруйнували у липні 1946 р. солдати регулярної Польської армії. Польські історики не розслідують цю справу, незважаючи на те, що до суду подані і прізвища учасників частини цього війська. Іншим документом про дії Армії Крайової, яку можна прирівняти до УПА, є книжка Петра Потічного (Павлокома 1941-1945: Історія села. Торонто-Львів 2001 р., 604 стор.), в якій ідеться про брутально розстріляних 366 мешканців Павлокоми відділами Армії Крайової 2-3 березня 1945 р. У Павлокомі на пам'ять жертвам польський і український президенти минулого року відкрили меморіальний пам'ятник. Про інші злочини проти українців уже писав Я. Стех і не тому, щоб домагатися якогось виправдання, покаяння, а задля того, щоб вбивства між цими двома сусідами більше ніколи не повторилися. Тому нам слід знати добре свою історію і вчитися від німців і французів, як прощати один одному, а не як висувати звинувачення. Правда, слід завжди пам'ятати, що оборона не є тотожною з агресією, а українцям загарбання чужої території аж ніяк не закинеш! Вони обороняли батьківську землю. В Ізраїлі під сучасну пору проводять археологічні розкопки під арабською частиною міста Єрусалим, щоб довести, що це було місто заселене іудеями у сиву давнину, а українцям імперські політики закидають, що вони боролися за своє визволення, за свою землю на власній території! Пані Койнаш порушує багато проблем, але підхід до розгляду проблем не переконливий. Україна одинока країна у світі, де антидержавні організації на зразок «Русского блоку», «Родина» та інші вільно займаються діяльністю на розвалення країни, де безкарно спалюють державні символи, де знущаються з національних героїв, національної історії і мови, а пані Койнаш бачить небезпеку не в цих організаціях, але від організації «Свобода». Найбільша ж небезпека для всього українського суспільства приховується у потуранні антидержавних організацій, в першу чергу КПУ, яка настільки знахабніла, що хоче поставити іншому найбільшому катові України пам'ятник. Дуже дивними і не зрозумілими звучать слова пані Койнаш: «те, що Ющенко та українські дипломати повторюють цифру жертв у 10 мільйонів, яка жодної критики не витримує, аніяк не сприяє відновленню правди. А як можна домагатися кримінальної відповідальності за заперечення акту геноциду української нації, коли навіть не всі дослідники вважають, що Голодомор підпадає під Конвенцію?» (Галя Койнаш, Перефарбований реалізм). Гадаю, що тут слід покликати на допомогу експерта-юриста Рафаєля Лемкіна «Радянський геноцид в Україні, 1953 р. (Raphael Lemkin, 1900-1959), який фахово обгрунтував і науково довів, що Голодомор таки був Геноцидом українського народу. Чому б не перекласти працю Р. Лемкіна на різні мови і поширити по світі, щоб світ на основі наукового й юридичного аналізу переконався про геноцид в Україні. Під сучасну пору згадується 65-та річниця звільнення в'язнів концтабору в Аушвіц і Ізраїль нагадує світові про Голокост. Ізраїль дбає про історичну пам'ять не тільки у себе, але й у світі, бо Голокост був великою трагедією його народу. Невже ж українці не здатні повчитися, що не «сусіди» Ізраїля визначили, чи Голокост був, але самі євреї це довели, а саму назву Голокост євреї завдячують Лекмкіну, який був визнаним міжнародним авторитетом! А «науковців» кремлівського зразка згадувати лише тоді, коли треба вказати, як не слід «досліджувати». Євреї встановили число 6 мільйонів загиблих під час Голокосту і за сумніви щодо цього карають законом. А статистика щодо жертв Голодомору вже давно почала встановлюватися неукраїнцями — Дж. Мейсом та Р. Конквестом, недавно ж підтверджена на основі архівних досліджень СБУ і зараз дивно читати з-під пера українки, що «цифра 10 мільйонів критики не витримує, а що 20 мільйонів «критику» витримає!»? Тут доречно нагадати, що у США 22.01.2010 на каналі Fox TV у програмі Revolutionary Holocaust Glenn Beck Program on Holodomor була згадана цифра понад десять мільйонів загиблих від голоду, а загальна кількість жертв комуністичної диктатури оцінена на 70 мільйонів! Ведучий програми Глен Бек зазначив, що про Голокост справедливо вже знає цілий світ, український Геноцид голодом тоталітарний комуністичний режим хотів замовчати і заперечити, що йому десятками років удавалося! Український суд, який недавно визнав злочинців Голодомору, повинен стати лише початком для повного очищення України від злочинців, які за податкові гроші «трансплантують» катові України ніс. Якщо ж нема довіри до своїх суддів, то на сьогодні існує європейський суд, який здатний незалежно розглянути злочини проти людства колишніх союзників А. Гітлера. А то часом вийде так, як у справі Дем'янюка, коли тих, хто надавав накази сторожам та солдатам, суд звільнить, а перед судом поставлять сторожів складів, у яких зберігалося збіжжя, мовляв, вони винні в Голодоморі. Вищезгадана стаття Галі Койнаш дуже переймається правдою, бо, мовляв, досить було комуністичної брехні. Але ж правда є лише одна, а саме та, що українці боролися на своїх етнічних землях, що українці ніколи не зазіхали на чужу територію, на чужу історію, на чужу мову, на чуже добро, а правди ніде діти, ще й досі не мають правди щодо національного складу ВР України! Брак знань минулого перешкоджає українцям будувати майбутнє! Словаки за коротший час незалежності стали цивілізованою європейською країною, до них можна зарахувати і балтійські та азійські республіки, але головним у цих країнах було знання свого минулого, яке й допомагає їм будувати майбутнє. Сусіди України самі визначають, хто є героями їхнього минуло і сучасного, а деякі українці хочуть, щоб їхніх героїв вибирали чужинці. За 18 років був час стати дорослим, а якщо не вистачило часу, то слід записатись на додаткові курси! У світі освіти запроваджена практика складати іспити на другий і третій раз, а українці на перший раз, так виглядає, не зуміли скласти іспит, щоб стати дорослими. Може, слід пригадати ідеали, за які постраждали десятки мільйонів українців за час імперського поневолення, а в цьому допоміжним стануть знання свого минулого, без якого не побудувати майбутнього. А. Айнштайн (в Україні його пишуть Ейнштейн) казав, що «доброта, краса та правда були тими ідеалами, які освітлювали мій життєвий шлях і увесь час надавали мені нову сміливість зустрічати життя бадьоро». Можливо, перед виборами президента спогад на ідеали українців 20-річної давності допоможе зробити правильний вибір!