Подвиг Шевченка, всю вибухову силу його поезії можемо збагнути, лише уявивши, серед якої мертвотної тиші вона пролунала, проти якого «чудища стозевного» підняла свій меч. Олесь Гончар

Цей епіграф я взяв із вступної статті до «Кобзаря» — 1983 року, в якій той же Олесь Терентійович написав: «Якби Шевченко нічого більше не написав, крім своєї геніальної поеми «Кавказ», він і тоді зажив би довічної шани потомків». І не тільки в Україні! І не тільки українців! І не тільки кавказців! Але й усіх тих, хто, гноблений «від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить»... Бо він, попри заборону, написав цілий «Кобзар», в якому, як справжній Прометей, засвітив у тій жорстокій, темній епосі неймовірного імперського гніту, — та ще й в державі, загальновизнаній світом, як тюрма народів! — ліхтар невгасимої боротьби, ліхтар визволення, ліхтар свободи, сказавши усім: «борітеся-поборете!». Написав і став символом не тільки своєї епохи, але й символом нації, її Прометеєм. Микола Костомаров тоді так і записав: «Тарасова муза... — це справжня поезія, її світильник горить нетлінним вогнем — вогнем Прометея». До речі, епоха відійшла, а Шевченко залишився. Хіба його «Кавказ» не звучить сьогодні актуально? Хіба в ньому можна замінити хоч одне слово? А перегорніть його «Кобзар» від першої сторінки до останньої — хіба там можна щось побачити архаїчне, таке, що можна замінити? Хіба ті вірші, ті слова його «від титли до титли» не актуальні сьогодні? Хіба вони не прекрасні, не чудові своєю простотою, своєю мелодикою, своїм смисловим наповненням і ще чимось таким, що відразу ж полюбилися і естетам, і простим, навіть малограмотним селянам? Полюбилися і стали настільною книгою, своєрідною українською Біблією. Та настільки, що й про нього можна сказати словами Пушкіна: «Я памятник воздвиг себе нерукотворный, к нему не зарастёт народная толпа». Щоправда, сказати це можна тільки з деякими застереженнями. Бо, по-перше, Шевченко не намагався той пам'ятник вибудовувати — не його розбудовою він займався все своє життя: про себе він опікувався щонайменше, всі його думи про Україну, про її волю. Та й муза його, на відміну від пушкінської, виростала не в елітному царсько-сільському ліцеї під благословенням царського любимчика Державіна, а в кріпацькій одежі у двох класах церковно-приходської школи під благословенням п'яного дяка. По-друге. Вона не тільки виростала в кріпацькій одежі, але й навіть після відомого всім викупу залишилась у кріпацькому ярмі. Бо як інакше можна назвати ту солдатчину із забороною писати й малювати? Тобто муза Шевченка пробивалася до життя без благодатного поливу і, попри заборони, зайняла на літературному Парнасі, на тій вершині місце, до якого не заросте стежка, — ба -ні! — завжди буде протоптана дорога, по якій невпинно будуть йти до нього (теж інколи й попри заборону!) люди, цілі народи й нації. Українці ж будуть йти, тому що він думав про них, писав для них, для їхнього пробудження, для їхнього визволення і тому став для них об'єднуючим символом української нації. В цьому його, до речі, відмінність від Пушкіна, який, безперечно, чудовий, неперевершений поет, величина світового масштабу і цвіт нації, але хто його назвав символом нації? Хто? Прикрасою — так! Цвітом — так! Але символом — ні! Бо навіть для сучасної Росії символом, скоріше, є той же жорстокий, цинічний «собиратель російських земель», оспіваний тим же Пушкіним, або його продовжувачі, готові і сьогодні «мочить у сортирах»... і не тільки чеченців! Шевченко ж таких не оспівував і не виправдовував в очах нащадків. А навпаки — нещадно їх розвінчував! А тому ще за життя зажив слави Прометея, який ніс вогонь визволення, вогонь свободи не тільки українцям, але й всім гнобленим народам! І закликав усіх: «борітеся — поборете!», «кайдани порвіте!». Тому його ім'я викарбуване навіки не тільки на літературному Парнасі та на мистецькому, як художника, але й на політичному Олімпі, як невгамовного борця за свободу. І знову ж таки — не тільки для українців, але й для всіх! Бо його слово вічне, слово невмируще, слово правдиве, святе слово не просто окраса поезії, але святе слово світоча української нації. А творець цих слів — Тарас Григорович Шевченко — символ цієї нації, її Прометей, який запалив вічний ліхтар свободи для українців. І не тільки, повторюю, для них! Це дуже суттєво! «Дядькам отєчества чужого» це важко зрозуміти, а тому марно їх у цьому й переконувати. Та й сам Шевченко пророче передбачував, що «в Україні родяться близнята! «Один буде, як той Гонта, катів катувати! Другий буде... Оце вже наш! Катам помагати». Тому й не дивно, що ми зараз маємо купу воронів, які старанно каркають, допомагаючи імперському двоголовому мутанту (можливо, за той же «Кавказ»!) додовбувати, якщо не печінку нашого Прометея, то його величне ім'я. Та марно стараються. До нього не заросте широка дорога народної вдячності та безмежно щирої шани. Не заросте ні-ко-ли!!!