ЄС прогавив момент, коли міг допомогти Україні. П'ять років тому Євросоюзу достатньо було натякнути Україні на перспективу членства, щоб дати поштовх необхідним реформам.

Однак відсутність стратегічного бачення та страх перед імміграцією завадили цьому. Українська еліта, зі свого боку, теж не надто намагалася робити практичні кроки у напрямку Європи — пише Оуен Метьюз в американському тижневику Newsweek. Чому Брюссель упустив момент Європейський Союз зазнав поразки з Україною. Через шість років після того, як у Києві стався народний вибух надії та європейського ентузіазму, президентські вибори в Україні показали, що вона як ніколи далека від вступу в ЄС. Україна наробила ще більше боргів, стала ще більш корумпованою і така сама недієздатна, як і 2004 року, коли сотні тисяч людей вийшли на вулиці Києва підтримати лідерів Помаранчевої революції. Ці лідери пропонували їм демократію, реформи та членство в ЄС на зміну дедалі більшій залежності від Росії. То був апогей європейської здатності до м'якої сили. Замість ухопитися за цей момент, Брюссель відповів байдужістю. Поринувши у внутрішні сварки через нову конституцію та боячись, що робоча сила зі сходу наводнить захід, чиновники ЄС офіційно відмовилися називати Україну європейською країною» та не стали розпочинати формальний процес її прийняття. Як наслідок, незалежно від того, хто переможе в другому турі президентських виборів в Україні, золоту нагоду для її вестернізації буде втрачено. Прохолоду ЄС до України зрозуміти складно. Аби збагнути, наскільки дієвою може бути перспектива членства, погляньте на Туреччину, претендентку, що докорінно трансформувалася за останнє десятиліття. Політичні клани та величезні борги поступилися місцем споживчим кредитам, ефективним банкам та початкам інтелектуальної економіки. З політики та економіки (майже) прибрано важку руку мілітаризму, а демократичні реформи допомагають будувати відкрите суспільство. І всього цього досягли самі турки. Європі це коштувало тільки сигналу, що перспектива можлива, та інтенсивних дипломатичних зусиль, щоб допомогти туркам змінитися (і ці зусилля тривають, навіть при тому, що симпатії ЄС до Туреччини дещо охололи). Чому такої можливості так і не дали Україні — попри те, що багато в чому, наприклад, в освіті, індустріалізації та культурі, це природніший вибір для Європи? Одне з пояснень — часове. Турки всерйоз почали переговорний процес у 2002 році. Й до 2005-го, коли Туреччину прийняли в кандидати, в ЄС поширилася «втома від розширення». Багато ключових членів, особливо Німеччина та Нідерланди, наполягали, що розширення коштує дуже дорого і зайшло вже достатньо далеко, а країни, які підтримували Туреччину, витратили весь свій політичний капітал. Україна здавалася надто далекою перспективою. Глибшим поясненням є брак бачення. У випадку України короткострокове мислення ЄС та заклопотаність конституційною реформою перемогли стратегічні амбіції. Багато давніх членів ЄС непокоїлися, що велика нова держава типу України після введення нових правил голосування розбавить їхнє слово в Союзі. Тож вони змарнували чудову нагоду стабілізувати свій східний фланг, хоча Москва, люто протестуючи проти членства України в НАТО, ніколи не опиралася розширенню ЄС. Чесно кажучи, українська еліта теж не робила кроків назустріч. Дорога минулорічна ініціатива ЄС із модернізації газотранспортної системи в Україні пішла на дно, бо Київ не схотів добиватися в цій галузі прозорості та урізати корупцію. Хай там як, а результат такий, що українські лідери хоч і досі балакають про приєднання до ЄС, реальна перспектива вступу тане в міру того, як Україна скочується до економічного краху. За останні кілька років чвари всередині помаранчевого табору призводили до нових і нових популістських видатків, фінансованих переважно за рахунок простого друку грошей. Після зростання цін на енергоносії важливі для України алюмінієва та сталева галузі стали ще менш конкурентоспроможними, й уряд вирішив не підвищувати цін на газ для споживачів і самому покривати різницю. Відповідно цьогорічний зовнішній борг до сплати сягнув 37 мільярдів доларів. Частину його може покрити МВФ, але угода 2008-го призупинена, оскільки політики не збираються йти не непопулярні кроки з урізання видатків бюджету. Отже, натомість Київ, мабуть, повернеться обличчям до Москви — якій зараз теж сутужно, але яка ласа накласти свої лапи на коронні скарби України: газотранспортну мережу та металургійні заводи. Однак угода з Росією коштуватиме Україні чималого шмата незалежності, й без того хитке сусідство стане ще менш безпечним. Прогавивши момент, Європа втратила український народ і зрадила власні інтереси та ідеали. Аж геть усе не втрачено: опитування свідчать, що понад 70% українців прагнуть у ЄС; але близьке до краху становище країни дуже ускладнює інтеграцію в Європу. Щось змінювати в цій ситуації буде дуже важко й малоприємно для Брюсселя. Та ще гіршою перспективою є країна, що не відбулася, відразу на східному кордоні ЄС.