Нещодавно ми святкували Міжнародний жіночий день. Представниці прекрасної половини людства нині працюють майже в усіх сферах нашого суспільства... Але особливої уваги заслуговують ті жінки, які працюють в міліції. Однією з них є полковник міліції у відставці Валентина Олександрівна ЖИГОЛІНА, яка майже все своє життя пов'язала зі службою в ОВС. Пройдений нею життєвий шлях — яскравий приклад того, як жінка, працюючи в міліції, де переважну більшість особового складу підрозділів складають чоловіки, завдяки своєму розуму і наполегливій праці може досягти висот, які не до снаги навіть деяким чоловікам. Але це справді так.

ВІЗИТНА КАРТКА: Жиголіна Валентина Олександрівна, народилася 10 березня 1948 року в селі Ковалівка Миколаївського району в сім'ї звичайних сільських трударів. Тут закінчила середню школу і в 1966 році вступила до Львівської середньої спеціальної школи міліції МВС СРСР. Скінчивши її в 1968 році та отримавши звання лейтенанта міліції, почала службу в органах внутрішніх справ на посаді старшого інспектора у справах неповнолітніх Заводського райвідділу міліції УВС міста Миколаєва. На цьому місці Валя працювала майже 8 років, причому не пасла задніх, бо вже в 1970 році була визнана кращим інспектором у справах неповнолітніх у системі МВС України.

При цьому молодий офіцер міліції Валентина Жиголіна не лише добре працювала, а й заочно навчалася в Академії МВС України, яку успішно закінчила в 1973 році. Потім, з 1977?го по 1999 рік, очолювала секретаріат УМВС України в Миколаївській області. При цьому вона стала першою жінкою в УМВС області, яка отримала високе спеціальне звання «полковник міліції і була нею протягом 15 років.

Усі ці роки Валентина Олександрівна була незапереч-ним авторитетом для всього керівного складу міліції області. А відповідала В.О. Жиголіна за своєчасне проходження документів від міліцейського керівництва до начальників служб і підрозділів УМВС, і у зворотному напрямку. Крім того, вона контролювала дотримання необхідного режиму секретності в роботі з документами. За її суворість і принципіальність щодо цих питань Жиголіну поважали (а чого гріха таїти, навіть і побоювались) деякі керівники служб і райвідділів міліції. Бо вона ніколи не йшла ні на які компроміси, коли треба було відстоювати свої вимоги в службовій сфері. І в той же час Валентина Олександрівна залишалась людиною чуйною і завжди приходила на допомогу молодим керівникам міліцейських підрозділів. З урахуванням специфіки її роботи В.О. Жиголіну часто бачили в найвіддаленіших райвідділах міліції у сільській глибинці. При цьому вона ніколи не рахувалась з особистим часом, бо у неї на першому місці стояли інтереси служби. І люди її за це поважали, віддаючи шану професіоналізму і принциповості начальника секретаріату УМВД області. Витримувати такий напружений темп і графік роботи їй допомагало те, що в молоді роки вона займалася спортом: греблею, волейболом.

При цьому тоді ще мало хто знав, що Валентина Олександрівна ростила сина і доглядала важко хворого чоловіка. Але вона ніколи і нікому не жалілася на свою долю. Бо терпіння і витримки у неї було значно більше, ніж у деяких чоловіків.

Згодом горе все ж таки підкосило цю мужню жінку. Від тяжкої, невиліковної хвороби помер її чоловік. До того ж далися взнаки роки напруженої і нервової роботи на відповідальній ділянці служби. І в 1999 році Жиголіна була вимушена піти на «заслужений відпочинок».

Здавалося, хоча б тепер їй можна пожити для себе: відпочити на курорті або на дачі. А ще краще, допомогти єдиному сину і його дружині Ользі ростити дітей.

Та недарма про таких людей кажуть, що спокій їм лише сниться. Звикнувши всі попередні роки бути серед людей, просто сидіти вдома В.О. Жиголіна не змогла. Тому, враховуючи її багаторічний досвід роботи в органах внутрішніх справ, керівництво УМВС області призначило цю ділову жінку на клопітку, зате відповідальну посаду начальника Адресного бюро. Саме на цій посаді в повній мірі проявились досвід роботи з людьми і організаторські здібності Валентини Олександрівни. Тим паче, що їй довелося тепер працювати в жіночому колективі.

З чого ж вона почала свою діяльність на новому місці? Передусім зі створення належних умов для нормальної роботи своїх підлеглих. В Адресному бюро за короткий час було здійснено ремонт службових приміщень. Нині тут є кімната для приймання їжі, душова. І все це було зроблено не лише руками найманих робітників. Свій вклад в ці заходи також внесли і жінки — працівниці бюро. У вільний від роботи час вони білили стелю, клеїли шпалери, красили вікна, шили гарні фіранки.

А вечорами після основної роботи Жиголіна... посилено вивчала посадові інструкції, які регламентують роботу бюро. Тому швидко увійшла в курс справи. І в своїй повсякденній роботі Валентина Олександрівна знайшла належну підтримку у ветеранів цього закладу. Перш за все це Галина Іванівна Шаталова, яка має стаж роботи 28 років, Тамара Григорівна Жерляк і Зінаїда Павлівна Орлова, у яких за плечима 27 років роботи, Антоніна Іванівна Скрипченко, яка пропрацювала в Адресному бюро 26 років, та інші жінки — ветерани цієї поважної установи. Нині тут працює 18 жінок. А роботи у них чимало. Так, в обліковій картотеці Адресного бюро УМВС області нараховується інформація на 2 млн. жителів Миколаївщини. Серед них ті особи, які нині перебувають у розшуку, жінки, які змінили прізвище після того, як вийшли заміж, а також громадяни, які померли. В Адресне бюро по допомогу в розшуку та встановленні місцезнаходження осіб звертаються як державні установи, громадські організації, так і цивільні особи. Найчастіше це — різноманітні комітети Червоного Хреста, ветерани Червоної і Радянської армії, які шукають своїх бойових однополчан, а також воїни-афганці, які просять допомогти у встановленні місця проживання своїх побратимів. В Адресне бюро по допомогу в розшуку близьких та рідних часто звертається і керівництво відомих телевізійних програм «Ключовий момент» і «Жди меня».

Ось лише один приклад такої допомоги працівників Адресного бюро співробітникам передачі «Жди меня». Якось сюди звернулась бабця, жителька Луганської області. Вона слізно просила встановити: куди направили трьох її малих онуків. З'ясувалося, що одна з мешканок Вознесенська померла через зловживання спиртними напоями, а трійко її малолітніх дітей віддали в школу-інтернат. Через деякий час мати цієї жінки довідалась про це і вирішила забрати сиріт зі школи-інтернату, взявши їх під свою опіку. Співробітники Адресного бюро за короткий час зробили все можливе, аби точно встановити, в якому інтернаті нині перебувають діти, про що і сповістили їхню бабцю. Через декілька днів та приїхала в Миколаїв з наміром забрати цих дітей-сиріт. А перед тим, як повертатись до Луганська, бабця зайшла в Адресне бюро, щоб подякувати його працівникам. Тоді сльози радості були не лише на очах щасливої бабці, яка забрала своїх онуків, а й на очах жінок — працівниць Адресного бюро. Бо вони наочно пересвідчились, що їхня повсякденна, часто невидима сторонньому оку робота дає такі вражаючі результати.

У повсякденних клопотах значну частину роботи працівниць Адресного бюро складає виконання прохань співробітників міліції області щодо встановлення осіб, які були ними затриманні під час скоєння злочину, або які не мають при собі документів, чи перебувають у неадекватному стані. Співробітники адресного бюро також допомагають оперативним службам міліції в розшуку осіб, які уникають слідства та суду. Завдяки чому вдається знайти їх місцезнаходження, затримати і довести справу до суду. Нерідко працівники міліції привозять в Адресне бюро безпритульних дітей, які втекли від своїх батьків і не пам'ятають навіть свого прізвища, а знають лише, як звати їхню матір чи батька. Нерідко до Адресного бюро лікарі «швидкої допомоги» привозять людей похилого віку, які страждають від провалів пам'яті і не можуть чітко сказати, хто вони такі і звідки. І в цьому випадку працівниці бюро надають лікарям «швидкої посильну допомогу зі встановлення місць проживання людей, які втратили пам'ять, а також розшукують їхніх рідних чи близьких. І ці люди завжди дякують їм за наполегливу роботу, яка так потрібна всім.

Уся ця багатогранна діяльність здійснюється під пильним оком справжнього професіонала Валентини Олександрівни Жиголіної.

Але мені не хотілося, щоб після читання цих рядків у читачів газети склалась думка, що В.О. Жиголіна вся до останку віддана лише своїй відповідальній справі. Адже вона, крім роботи, ще й знаходить розраду, допомагаючи сім'ї єдиного сина Дмитра. Той нині — підполковник МЧС, очолює навчальний пункт МЧС України в Миколаївській області і разом зі своєю дружиною Ольгою виховує двох синів-соколів — 12?річного Павла та 6-річного Андрійка. Бабуся Валя допомагає синові і невістці виростити онуків хорошими людьми. В цьому вона нині вбачає сенс свого життя. І мріє дочекатись того часу, коли онуки виростуть, закінчать ВНЗ системи МВС і продовжать справу, якій вона за ці роки віддала все свої життя.

Цими днями Валентині Олександрівні Жиголіній сповнюється 62 роки. Зазвичай жінки не люблять, коли хтось рахує прожиті ними роки. Але В.О. Жиголіна цим уже не переймається. Бо завжди залишається молодою душею і тілом.

Щасливих років і здоров'я Вам, шановна Валентино Олександрівно! Ви цього варті.