На знімку ви бачите героя цього нарису Валерія Чепурного. На перший погляд — звичайний юнак: молодий, гарний, з добрим поглядом. Але, якщо пильно заглянути йому у вічі, то у них можна побачити мужність. Валерій — учитель лікувально-фізичної культури, фізкультури і плавання Миколаївської школи-інтернату № 4. А могло б статися інакше. Ходив би він на милицях, коротав життя у лікарняних палатах та проклинав би увесь білий світ за свою скалічену долю. До чого досить часто вдаються люди з уродженими вадами та хворобами. Але Валерій пішов наперекір долі і ще хлопчиком почав гартувати у собі характер і волю. І, уявіть собі, у борні за життя він вийшов переможцем.

Зізнаюся, історія Валерія Чепурного мене вразила. Переді мною сидів живий герой, як би, наприклад, сам Олексій Маресьєв, або хтось інший з подібних до нього за силою духу людей. Це і спонукало зустрітися з мамою Валерія Ольгою Миколаївною Чепурною-Травянко, яка проживає у Єланці і працює завідуючою історико-краєзнавчим музеєм у місцевій школі.

- Мені болісно згадувати дитинство Валерія, — почала розповідь Ольга Василівна. — І, мабуть, не варто про це писати, бо хлопець молодий, хтось не так зрозуміє... Скажу лише, що дитинство він провів з ногою у гіпсі, часто під крапельницями, пігулками та уколами. А якось прийшов зі школи збуджений, розпашілий:

- Мамо, я сьогодні з дітьми грав у футбол...

Я аж у долоні сплеснула:

- Тобі ж не можна бігати. Лікарі найсуворіше заборонили.

- Але мені після футболу навіть краще, — заперечив він.

У душі я раділа його першому успіхові, розуміла, що рухливість, спорт, фізкультура потрібні, але ж була категорична заборона лікарів. Розумієте, ка-те-го-рич-на! Це мене лякало, але не його.

Десь у п'ятому класі з друзями Валера прийшов до місцевої ДЮСШ, попросився до секції футболу. Тренер Віктор Миколайович Бурлака, звичайно, знав про хлопця все, бо зі школярами зустрічався часто. Але не заперечив:

- Добре, — мовив, — переодягайся і приступай до тренування.

З того дня життя хлопця докорінно змінилося. Футбол його захопив. А ще ж поталанило — у відбірній грі на першість області з командою Братського району саме він забив перший гол. Потім брав участь в обласному чемпіонаті, самовіддано боровся за перемогу на регіональному рівні, де команда завоювала перше місце. Тоді вони мали можливість поїхати до Києва і змагатися за першість в Україні, але в районі не знайшли коштів на поїздку.

Паралельно з футболом Валерій захоплюється і баскетболом. Відчував себе значно здоровішим, сильнішим. Але іноді міцніші хлопці все ж таки не упускали нагоди, щоб не принизити, а то й побити його. Якось це помітив тренер з боротьби карате Олег Євгенович Хмельницький. Підійшов до ображеного:

- І як довго ти будеш терпіти таку наругу над собою? — запитав хлопця.

Валера мовчав.

- Ось що, — продовжував Олег Євгенович, — приходь сьогодні до нашого залу, я навчу тебе захищати власну гідність.

І Валера прийшов. Став наполегливо оволодівати прийомами боротьби. Виявилося, що не такий вже він і слабак. Тренер брав його і на міжшкільні, і на обласні змагання, бо впертий новачок умів показати характер. І, як правило, перемагав. Перемагав і супротивника, і свою хворобу, і невгамовний біль у нозі, яку він будь-що намагався виправити гіпсовими пов'язками та спеціально виготовленим взуттям.

Коли навчався у дев'ятому класі, під час невимушеної розмови з учителями виникло питання: куди піти вчитися? Дійшла черга і до Валерія:

- Я мрію бути вчителем фізкультури, але ж мені не так просто вступити до інституту. Фізрук Віктор Миколайович Мартишко з цікавістю поглянув на хлопця:

- А я в тебе вірю. У тебе є характер. Підійдеш до мене, розробимо спеціальні вправи, складемо розпорядок дня, допоможу літературою.

Це і стало для Валерія початком його життя по чіткій оздоровчій системі. О шостій годині ранку, коли однолітки зазвичай переглядають найсолодші сни, він уже робив фіззарядку і бігав алеями парку. Привчив себе до суворого дотримання розпорядку дня. Друзі з двору спочатку підначували хлопця, кепкували з нього, але невдовзі і самі захопилися спортом. У дворі з'явилися перекладина, гирі та штанги, підлітки власними силами у підвальному приміщенні обладнали спортивний зал. Якось непомітно вийшло так, що Валерій став для друзів спортивним наставником, до його порад прислухалися не тільки молодші, а й ті старші, що кілька років тому перед Валерієм демонстрували свою силу і зверхність.

Уперше Валерій відчув себе як ніколи впевненим у собі. Мабуть, це відчуття відіграло позитивну роль і під час складання вступних екзаменів до Миколаївського державного педагогічного університету. Він став студентом такого омріяного ним факультету фізичного виховання. Юнак і тут відзначився при здачі кросів, підтягуванні на перекладині, у спортивних іграх, наполегливо оволодівав теорією. Під час медичних оглядів лікарі, як правило, недовірливо звіряли його документи. Їх можна зрозуміти, бо записи у медичній картці свідчили про невиліковні хвороби, а перед ними стояв міцний, абсолютно здоровий хлопець.

- Хоч у космонавти записуй, — не втримався якось хтось із них.

Підтримали студента і його університетський куратор Валентин Миколайович Тимченко, з яким Валерій завжди був щирий, і викладач фізичного виховання Олександр Сергійович Козубенко. Вони відчули, що перед ними відданий справі майбутній педагог, а тому навчали саме професійним навичкам та умінню.

Згодом ті знання неабияк згодилися Валерію. Ну, бодай на випробувальних іспитах, коли влаштовувався на роботу. Йому завжди було цікаво працювати з дітьми. Того літа попросився працювати вожатим до санаторної школи-інтернату № 4. Діти відпочивали у літньому таборі «Чайка», що у с. Рибаківка.

- Якщо успішно пройдеш цей іспит, то зарахуємо тебе до нас на роботу, — пообіцяв директор інтернату О.В. Аркавенко. Про Олександра Володимировича Валерій знав багато. Знав, що він людина слова і діла, багато робить для дітей-сиріт. Вважав за честь для себе працювати під керівництвом такого визначного педагога. Тому намагався виявити всі свої здібності в роботі з дітьми. А коли термін вийшов, директор сам підійшов до хлопця, поклав руку на плече:

- Ось що, Валерію Валерійовичу, пиши заяву. Будеш працювати у нас учителем лікувально-фізичної культури.

Для Валерія ті слова звучали найбільшою нагородою і невимовним щастям. Лікувально-фізична культура, як предмет, для нього був новий. Тому найперше взявся вивчати спеціальну літературу, прислухався до порад старших колег, зокрема до наставниці Валентини Іванівни Полякової, Олександра Петровича Пашкевича, Аліни Миколаївни Дорошенко, Олександра Миколайовича Полякова. Молодий учитель і сам виявився ініціативним. За порадою О.М. Полякова він згуртував дітей, разом очистили від усякого мотлоху захаращений підвал, поштукатурили його, побілили, пофарбували. І обладнали сучасний стрілецький тир. Директор цю ініціативу підтримав і особисто придбав 4 пневматичні гвинтівки і 4 пістолети.

- От якби ще можна було з лука постріляти, — мовив хтось з хлопців.

- Можна і луки придбати, — підтримав його думку Олександр Володимирович. І незабаром приніс до тиру спортивні луки.

А через певний час на базі інтернату відбувся семінар директорів та вчителів з фізичного виховання інтернатів та дитячих будинків області. У всіх викликав захоплення новенький тир: вогневий рубіж, килимки на підлозі. Учасники семінару однозначно підтвердили, що тир є одним з кращих в області. Тому і спартакіаду серед учителів інтернатів вирішили провести на базі санаторної школи-інтернату № 4. Цікаво, що під час спартакіади саме Валерія Чепурного призначили головним суддею змагань. І ще одна приємна звістка — команда вчителів цього інтернату виборола на спартакіаді перше місце зі стрільби і з волейболу.

Побувавши у школі-інтернаті, я поцікавився у дітей, як вони ставляться до учителя лікувально-фізичної культури.

- Він уміє робити все, — майже одностайно говорили діти, — його вся школа любить.

Пізніше дізнався, що Валерій Валерійович отримує листи і від дітей з Чернівецької області. А познайомився з ними у дитячому таборі відпочинку «Чайка». Валерія Чепурного відізвали з відпустки, повідомивши про повінь у Чернівецькій області, що дітей звідти, а їх було більше ста, потрібно відігріти, відгодувати, підготувати до занять у школі. Він зробив усе можливе, щоб діти відчували себе як вдома. Коли настав час прощатися, то плакали майже всі вихованці. За ту працю В. Чепурного було нагороджено грамотою управління освіти і науки облдержадміністрації.

На прощання тисну міцну руку Валерія і відчуваю гордість за нього, за те, що у нашій освітянській родині є такі славні юнаки.