Ще у першій половині позаминулого сторіччя наш великий Кобзар зазначив дуже просту і водночас пророчу істину — той мурує, той руйнує. Адже в наш карколомний час на початку другого тисячоліття від Різдва Христового з глибин свідомості мимоволі виринають такі думки, коли опинишся серед полотен видатного вітчизняного живописця Андрія Антонюка.

Чи у нас держава така, чи така «еліта», але факт залишається фактом — суспільні відносини щораз більше актуалізують мудрість Тараса Шевченка. І не видно тому краю... 16 квітня миколаївці знову отримали можливість заглибитися у творчість Андрія Даниловича на експозиції його мистецьких шедеврів, яка відкрилася в Муніципальному виставковому залі. Найближчі друзі Андрія, випереджаючи, так би мовити, офіційні виступи, нагадали, що до вже існуючих «титулів» художника — лауреат премій ім. Тараса Шевченка та Василя Стуса, нещодавно додався ще один. Російська академія художеств у Санкт-Петербурзі нагородила нашого митця Великою Золотою медаллю академії. Вітаючи Андрія з такою високою відзнакою, варто зазначити, що він став першим у нашій державі власником цієї нагороди і другим українцем після Тараса Шевченка, який був удостоєний її у першій половині ХІХ ст. Центр духовності Андрія Антонюка — це Богополь і Богопольщина, його батьківщина. Там, де Синюха зливає свої історичні води з не менш історичним Бугом — древнім Гіпанісом. Мабуть, недарма саме на Синюсі 1362 року українські війська під проводом Великого князя литовського розгромили золотоординців, заклавши початок визволення Русі з-під монголо-татарського іга. Про творчість Андрія можна (і варто!) писати до безкінечності. Але головне, що передусім кидається в око, це глибока народність. З його картин так і дивиться народна культура тисячоліть. Як уявляється, саме з українськості образів, створюваних художником, випливає його самобутність. Як слушно зазначив мистецтвознавець, директор музею ім. Верещагіна Сергій Росляков, на відміну від відомого прислів'я, що природа відпочиває на нащадках геніїв, Данило Антонюк у своїй творчості спростовує цю сентенцію. Тим паче, що він не наслідує батька, а знайшов свій власний шлях, для якого притаманний більший космополітизм. Цікавий спогад навів археолог Василь Нікітін. Згадуючи реекспозицію краєзнавчого музею 40-річної давнини, він зазначив, що тоді ще юний Андрій, на замовлення дирекції, написав декілька полотен. Та вони, як виявилося, не відповідали канонам так званого соціалістичного реалізму. Але, оскільки гроші художнику було вже заплачено, то картини виставили в експозиції. На цей виступ Андрій відповів реплікою: «Зараз я б їх із задоволенням викупив». Як говорять росіяни, «нет пророка в своём отечестве». Воно справді так. Адже Андрій Данилович отримав світове визнання лише тоді, коли з'явилася можливість виставлятися за кордоном, і сьогодні його твори зберігаються в зібраннях чи не всіх континентів світу. А нам, грішним, як розпорядилися Аполлонові дівчата, випала честь жити в один час і спілкуватися з генієм.