Нещодавно у миколаївському видавництві «Можливості Кіммерії вийшла книжка поезій та поетичних перекладів Валерія Бойченка «Хай вам засяє любов». А її назвою став рядок із заклику іншого українського поета, закатованого гестапівцями ще тоді, коли автор цієї книжки робив перші кроки і промовляв перші слова.

І от тепер, коли проминуло більше ніж півстоліття з того часу, поет — «камінь з Божої пращі — заговорив вустами нашого сучасника і свого однодумця: Рідні мої українці, мій непереможний народе! Мене розтерзала ненависть, хай вам засяє любов — Любов до Вкраїни-матері, що вища за всі вигоди, Що рівна лише свободі — волі без передмов. Цими рядками завершується «Слово Олега Ольжича до юних українців на межі тисячоліть». Уперше цей вірш був надрукований дев'ять років тому у збірці поезій «Не повториться мить», за яку Валерій Петрович отримав Всеукраїнську літературну премію ім. П. Тичини. І от він з'явився знов — на сторінках книги, що вийшла у світ цього року. Року приходу нової влади, яка своїми вчинками робить усе, щоб заклик поетів лунав ще гучніше. Звісно, «Слово Олега Ольжича» — то Слово Валерія Бойченка. Колишній випускник факультету іноземних мов Львівського державного університету, Валерій Бойченко мав можливість зробити собі велику кар'єру, але вибрав інший шлях — став археологом української духовної скарбниці. А перед університетом — звичайно, була загальноосвітня школа. У Снігурівці, неподалік від хати родини Бойченків, знаходилась школа, де діти вчились російською мовою. Валерій пішов в українську школу, яка була не поряд. За ініціативою батька, за що син вдячний йому і сьогодні. І ми повинні бути вдячними Петру Боченку за те, що виховав українського поета, котрий сталить наші душі. Але «Схилом угору» (таку назву має один із віршів та розділ книги, до якого увійшло «Слово Олега Ольжича...») майбутній поет почав підійматися ще задовго до школи. Уперше Валерій побачив свого батька, коли йому було чотири роки. І тому, що незабаром після того, як він народився, «ураз снігами сорок першого волосся мамине збіліло назавжди». А посивілий солдат, котрому випало щастя розлучитися з родиною не навіки, повернувся до рідної домівки, звичайно, не лише з медалями, а ще й з гостинцями. Дитинча сприйняло їх «за крем'яхи, в які погратись можна». А то виявились цукерки «солодощі найсолодшої макухи». Цими цукерками воїна Радянської армії пригостив старий мадяр, коли ... ще Будапешт вогнем палахкотів». І вони стали оберегом. На мою думку, слід порадити читачеві добре поміркувати над поетичними рядками, не коментуючи їх: Щоб не було гірких дитячих сліз, Бив автомат гарячий безупинно, — У речмішку крізь битви батько ніс Оті цукерки... Для малого сина. Над батьком люто месери гули, Та він проповз між кулеметних точок. Його в бою від смерті вберегли Прості цукерки... Для синочка. Але не кожна людина, котрій пощастило не пізнати лихоліть, може зворушливо перейнятися змістом цієї поезії. І от тому син солдата, котрий рано став сивим, коли вже сам посивіє — за віком — скаже: На тих трудних цукерках я зростав. З них почалися всі мої науки. ... Я не собі рядки ці записав. Я їх дарую батьковим онукам. А взагалі, кожен вірш, який увійшов до цієї збірки, є наукою тим, кому розбудовувати українську державу. У деяких навіть самі назви про це свідчать. Наприклад, «Вулиця Саксаганського, якої нема», «Русифікація», «Мертва криниця». Хто добре знає позицію поета, той, ще не побачивши написане під заголовком присвячення «Пам'яті криниць — і водних, і мовних...», зрозуміє, що саме про духовність і йде мова. Так само не важко зрозуміти, яку думку висловлює Валерій Бойченко у вірші «Вулиця Потьомкінська», де перед поетичним рядками є пояснення: «За планом російського князя Потьомкіна у 1775 році імперія знищила Запорізьку Січ — останню твердиню української державності. А до вірша «Село Кам'яно-Костувате» є пояснення, що «Тут народились Панас Саксаганський та Микола Садовський — корифеї українського театру». А може, настане такий час, коли не треба буде це пояснювати? Як не треба пояснювати росіянам, хто жив у Михайлівському або мав маєток у Ясній Поляні. Є також у книзі «Хай вам засяє любов» розділ «Мальована скриня». Серед її скарбів — іноземних поезій та переспівів, перекладених українською мовою — можна відшукати і компаси для українців. Один зі них — вірш американського поета Генрі Лонгфелло «Excelsior!», що у перекладі з латинської — «Все вище й вище!». Герой цього вірша — юнак, котрий йшов уночі серед гір і ніс прапор. Його попереджали, що може зайтися буревій, обрушитися снігова лавина. А він усе йшов. Навіть дівоче зазивання не спокусило його. Його знайшли: лежав без сил Під снігом, між камінних брил, І прапора в руках стискав, І дивний написав закликав: — Excelsior! Чи не нагадує цей герой українських повстанців за волю? Чи не є цей вірш закликом до тих, кому не байдужа доля України сьогодні? А весела шотландська народна балада «Встань, двері відчини!» теж може стати наукою для будівничих української держави. Герої балади — літні чоловік та жінка, котрі посварилися через те, що жоден із них не схотів зачинити двері оселі. Домовились на тому, що хто перший мовить слово, той і зачинить. Користуючись цим, у дім увійшли злодії і почали хазяйнувати. Так само через чвари між українцями неодноразово виникали сприятливі умови для злодіїв. А розпочинається поетична збірка «Хай вам засяє любов» «Книгою Леля», яка чотири роки тому вийшла окремим виданням і за яку Валерій Бойченко минулого року отримав Всеукраїнську літературну премію ім. Олександра Олеся. Поет Олександр Кандиба, котрий обрав собі такий псевдонім — батько Олега Ольжича (Кандиби). Книга, за яку присуджена премія, що носить батькове ім'я, увійшла до поетичної збірки, чиєї назвою послужили рядки з віршу, написаного від імені поета-сина. Чим не символ спадщини таланту? Ось що пише автор у передмові до «Книги Леля»: «Сучасні міфологи визнають Леля (чи Полеля) як бога кохання та бджолярства, а також шлюбу й подружжя, брата богині весни й небесної краси Лелі. Саме Лель, вшанований нашими пращурами разом з сестрою Лілею ще з VI-I тисячоліть до Різдва Христового, пробуджує великі почуття закоханості, радості, доброти. А бджола у давніх українців була емблемою кохання, бо поєднує в собі «солод меду й гіркоту жала». Лель — один з найдавніших персонажів української (й інших слов'янських) міфології, бог з таким самим іменем є й у міфології давньоіндійській. Дехто з науковців ототожнює образ нашого Леля з шумерським богом Лелем та Енлілем... Що ж, одвічні почуття повинні мати й неперебутніх богів. У казці французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері про маленького принца приручений лис каже принцу на прощання, що найголовнішого очам не видно — добре бачить тільки серце. Саме те, до чого судилося мені доторкнутися серцем, стало моїм всесвітом, частка якого — у цій книжці. З роками авторові все дорожчі ці рядки, писані в благословенний час найвищої закоханості. Буду радий, якщо деякі з цих поезій торкнуться й твого серця, вельмишановний Читальнику». На мою думку, лейтмотивом нової поетичної збірки є не лише рядки із заклику Олега Ольжича до юних українців, які стали її назвою, а ще й інша крихітка поетового всесвіту: Моя кохана ти — сама Земля, Майбутніх поколінь праматір ніжна. Ти осяваєш росяні поля І зігріваєш гори білосніжні. Сподіваюсь, що навіть ті, хто ще не тримав у руках книжок Валерія Бойченка, вже доторкнулись серцем до його поезій.