Після холодної зими в Україну ніяк не прийде весна. Теплі дні чередуються з холодним ночами, а подекуди із заморозками. Прохолодна весна розтопила страхи з приводу численних підтоплень, але навіяла не менші небезпеки у зв'язку із ратифікацією харківських угод.

236 народних депутатів, незважаючи ні на що, здали українську територію під базування Чорноморського флоту до 2042 року. Серед них і так звані «тушки», що зрадили своїм політичним силам. Бліц-криг по узурпації влади в Україні і здача національних інтересів України регіоналами тривають. Попри те, що підписана харківська угода суперечить цілій низці статей Конституції, це поки що мало хвилює представників нової влади. Як зовсім не зважали вони і на формування нової коаліції «тушками» — окремими депутатами. А якщо щось не так, то можна змінити чинний закон в угоду представникам влади. Неповага до законів і Конституції в Україні може створити небезпечний прецедент, бо існувати держава без чітких норм і правил не може. Правда, новій владі скоріш за все на це начхати. Вона, не задумуючись, здала національні інтереси за дешевий газ для своїх олігархів. Ніхто із металургів чи хіміків не отримає доплат чи збільшення зарплат із здачею території України, як і більшість українців не відчують у своїх кишенях цієї знижки. Вперше нині діюча влада здала територію на «дешевий газ», віддавши частину Криму в оренду ще на 25 років. Більшість тих, хто нині проголосували в парламенті, вже не доживуть до того часу, коли російський флот піде з Криму, а можливо, і не піде, бо бачимо, як розпоряджаються нашим майбутнім представники п'ятої колони, і нині складно його прогнозувати. Сьогодні суспільство розділилось на тих, хто готовий віддати частину України та суверенітету за те, щоб олігархи Партії регіонів стали ще багатшими, і тих, хто не поділяє цієї думки. Регіонали за два місяці здали те, що надбали всі попередні президенти, намагаючись утвердити та розбудувати українську державність. Ратифікована в порушення законодавства харківська угода перекреслює сподівання багатьох українців вирватись Україні із сфери впливу старшого брата і значно зменшує шанси майбутніх поколінь на європейський розвиток. Влада в чергове, нічого не зробивши щодо енергозбереження, знову підсіла на «газову голку», закріпивши енергетичну залежність нашої країни від російських енергоносіїв. Підписання харківських угод різко поляризує українське суспільство, в якому ніколи не було єдності навколо питання Чорноморського флоту Росії. Народний Рух України протягом багатьох років різко виступав проти його перебування в Севастополі. Тим більше, що за його базування росіяни платили умовну суму, яка списувалася з боргу України. Братня угода на постачання газу мала найвищі ціни в Європі, вона, як кажуть, знімала останню сорочку з українців. Багато політиків продовжують розмірковувати про дружні стосунки двох народів, але стосунки народів та імперські амбіції московської адміністрації — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Тому змушені були платити Росії непомірно високу братню ціну за газ. Нині вони за висмоктану з пальця ціну на газ взяли з нас територією, яку радо віддали регіонали, тому що послідовні. Неприємно усвідомлювати, що обрали Президента, для якого Україна пустий звук, а думки половини країни нічого не варті. Він ухвалив рішення на догоду сусідньої держави, що лише поглиблюють розкол українського суспільства. А 236 народних обранців у Раді стали продавцями країни, яка для мільйонів українців є рідною, щоб не робили політики для її дискредитації. Вони виявилися не спроможними бачити розвиток своєї країни і тому смикаються з боку в бік, здаючи то тут, то там те, що належить не їм, а всьому українському народу. І це все стало можливим через роз'єднаність опозиції — колишньої влади, що не зуміла об'єднатись заради національних інтересів України. Лише напередодні ратифікації угоди опозиційні сили змогли мобілізувати декілька десятків тисяч українців на акції-протести, але це не допомогло. Причини поразки необхідно шукати не тільки в діяльності помаранчевих політиків, які здали владу регіоналам через свою роз'єднаність, але й у діяльності їх попередників, які так і не зуміли консолідувати українське суспільство. Відсутність державних мужів в Україні змушує її знову ставати на шлях боротьби за свої національні інтереси, хоч зовсім недавно в це було важко повірити. І нині нова влада, швидше за все, не буде церемонитись із стратегічними інтересами країни, розпродуючи їх направо і наліво, послабляючи її потенціал. Своїх опонентів вона буде намагатись послабити, залякати та дискредитувати, роблячи все, щоб зменшити опозиційний рух. Але, як свідчить українська історія, і не тільки, навіть найавторитарніші режими падають під натиском згуртованих, упевнених у своїй правоті опозиційних сил. І сумно, що на 20-му році української державності знову розпочинається етап боротьби за незалежність від іноземних баз та чужих зазіхань на стратегічні об'єкти держави. Політичні лідери опозиційних сил України мають знайти у собі сили для об'єднання та початку нового етапу боротьби за відстоювання українських національних інтересів, урахувавши всі свої попередні помилки.