22 квітня 1838 року при ходатайстві Василя Андрійовича Жуковського — імператорського вихователя — на кошти від проданої картини, намальованої художником Брюловим, було викуплено із кріпацтва Тараса Григоровича Шевченка. Цю подію наші вчорашні ідеологи та їхні сьогоднішні продовжувачі подавали і подають, як приклад великої інтернаціональної дружби між російським та українським народами. Мовляв, дивіться, якби не Брюлов, Жуковський та інші демократично налаштовані митці російської культури, то й не бачити б вам свого Шевченка як своїх власних вух.

Звичайно, їм всім і в голову не приходило, що не закріпач вони Україну — не треба було б і розкошелюватись на той викуп. Та, попри все, вони завертали нам голови: мовляв, дивіться, навіть Шевченко це розумів і у вдячність за зроблену ласку присвятив своєму основному визволителю поему «Катерина». І дійсно, там є такий підзаголовок «Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года». Що є, то є! Але чому Шевченко, при його величезному таланті, як художник не намалював своєму визволителю якусь картину і не презентував йому? Чому? Чому Тарас Григорович, при його неперевершеному хисті, не написав йому до цієї дати якогось вдячного панегірика зі всілякими вихваляннями достоїнств того вихователя царських дітей та засновника російського романтизму? Чому Тарас Григорович зупинив свій вибір на поемі про звичайну покритку з його заспівом: «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями». І чому саме цю поему підніс Жуковському на згадку про свій день викупу? Адже покритка, та ще й в ті патріархальні часи, була не та героїня, над долею якої треба було плакати. Навпаки! Від неї відмовлялися навіть батько-ненька — і це ми бачимо в тій поемі. То чому ж Шевченко в дарунок змалював саме її долю — та ще й як змалював! Він змусив над нею заплакати декілька поколінь читачів. У чому ж тут секрет? У любові до жінки? Згоден! Це в нього було і про це свідчить кожна сторінка його знаменитого «Кобзаря» — там скрізь присутня жінка. Тому незаперечно, що її доля дуже хвилювала Тараса Григоровича. Ви тільки вдумайтесь, які слова він викохав, виносив у собі, а потім вилив на папір про матір: У нашім раї на Землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Буває, іноді дивлюся, Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу, стане жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї матері святої, Що в мир наш Бога принесла... Хто ще, крім Шевченка, міг сказати нам, що іменно мати, — свята мати! — «в мир наш Бога принесла»? А як він ставився до сестер, як тужив за їхню недолю: А сестри! Сестри! Горе вам Мої голубки молодії, Для кого в світі живете? Ви в наймах виросли чужії, У наймах коси побіліють, У наймах, сестри, й умрете! А почитайте його перший твір, яким відкривається «Кобзар» — «Причинна», — теж про долю жінки: Така її доля... О Боже мій милий! За що ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?.. Прости сироту! Чи винна голубка, що голуба любить, Чи винен той голуб, що сокіл убив?.. Господи! Якби Тарас Григорович нічого більше, окрім цих слів, які пізніше стали піснею, і не написав, то й за це його повинні б обожнювати жінки. А він пише «Катерину». І з проклятої батьками покритки підносить її своїм талантом до таких вершин людяності, до таких вершин святості, що над її долею заплакав увесь українських народ. Та ще й як заплакав! Її переписували, завчали напам'ять, передавали із вуст в уста... Її знали мало не в кожній хаті, чоловіки, жінки, діти, сивочолі й зовсім молоді. Звідки така популярність у поеми, яка, як нам завжди втокмачували в голови, битописує долю звичайної покритки, яку обманув, обезчестив звичайнісінький москаль. Тобто як нам розповідали в школах, звичайнісінький солдат з Московщини. Мовляв, «найчастіше москалями в часи Т. Шевченка називали всіх, хто служив у царській армії, незалежно від чину й національності. Тобто звичайнісіньких солдафонів. Саме таке пояснення мали всі Кобзарі, а в тому числі й випуску видавництва «Радянський письменники» 1983 року. Та це, м'яко кажучи, неправда. Бо в часи Шевченка москалями називали всю цю московську навалу. А в тому числі й передовий загін тієї окупації — армію — її солдат, які вели себе в Україні далеко не як дружні війська, а іменно — як окупанти. Почитайте, хоч би Історію русів», у якій таке хазяйнування тих москалів записано так: «Я — слуга царський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!» Тобто і худоба, і жінки. Оптом! І це знали всі! Сучасник Шевченка — Квітка-Основ'яненко зафіксував це для нас у своєму «Патреті, де той москаль хазяйнував так в Україні. В молодиці «вичистив» рушничок, а в іншої «стягнув» хустку. Далі «безспрося взяв» мішок груш з чужого воза. А коли його впіймали, ще й почав нагло лаятись, «я вот амуніцію патьор, давай на вичистку». І якщо себе так нахабно вели солдати, то уявіть собі, як вели себе в Україні ті, хто йшов за ними з тієї Московщини. Тому всіх їх, всю цю навалу в Україні, в часи Тараса Григоровича Шевченка ідентифікували зі словом «москаль». Навалу — розумієте? Ось чому Тарас Григорович свою присвяту своєму визволителю починає словами: Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Роблять лихо з вами... А лихо ось яке від тієї навали. Колись Бєлінський — сучасник Шевченка, вивчаючи походження поеми «Слова о полку Ігоревім», дійшов висновку про його малоруське (українське) походження. І записав це так: ...відчувається щось благородне і людське у взаєминах діючих осіб цієї поеми... у родинному житті, де взаємини чоловіка й жінки грунтуються на любові, де жінка користується повнотою своїх права. І все це діаметрально протилежне Північній Русі, (тобто Росії. — П.П.), де сімейні стосунки дикі й грубі, а жінка — рід домашньої скотини, і де любов при шлюбі — поняття цілком стороннє. Ось вам і оте лихо, де «гуси й кури, молодиці й жінки», а взагалі все населення України було змушено терпіти оту привнесену навалою зрівнялівку. Бо до цього часу вони такого ставлення не знали! І це прекрасно розумів Бєлінський, бо, не палаючи любов'ю до України, з гіркотою записав далі: «Порівняйте життя малоросійських селян (тобто лише українських селян! — П.П.) із життям російських селян, міщан, купців і, зокрема, інших верств, і всі ви переконаєтесь у справедливості нашого висновку»... (В.Г. Бєлінський ПЗТ, т. V, М. — 1954 р. стор. 332-333, 348). Ось так! Ось яке лихо робили «москалі — чужі люди» в Україні. Вони несли в Україну свої дикі й грубі ставлення взагалі до населення. І в тому числі й до жінки — до «тієї матері святої, що в мир наш Бога принесла»! Тобто до тієї святості, ставлення до якої взагалі визначає рівень культури, рівень розвитку суспільства!!! Бо саме ставлення до жінки й визначає цей рівень! А в Україні цей рівень був вищим!!! Якщо це розумів і розрізняв Бєлінський, тому чому б цього не знав та не відчув із середини Шевченко? А тому він і підкреслив ще раз: Кохайтеся ж, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде Згнущаються з вами. І підкреслив він це не тільки для чорнобривих дівчат, але й для всієї України і, звичайно ж, для своїх «визволителів». А в тому числі й для вихователя царських дітей — Василя Андрійовича Жуковського: Візьміть срібло-злото Та будьте багаті, А я візьму сльози — Лихо виливати. Затоплю недолю Дрібними сльозами Затопчу неволю Босими ногами Тоді я веселий Тоді я багатий Як буде серденько По волі гуляти! Тобто ця присвята з її таким змістом, з її такими словами було не що інше, як тонкий натяк самому Жуковському, а в тому числі й цілій царській Росії. Мовляв, звільніть нас від того насилля, від того гвалтування, яке ви несете в Україну. Звільніть нас від свого хамства та від навали своєї всеохоплюючої дикості та грубості. Наберіться мужності та проявіть своє справжнє, а не показне благородство! Ось чому Тарас Григорович Шевченко і присвятив саме цю поему, а не вдячний панегірик високому царському сановнику. Колись, ще тринадцятирічним, він «віддячив» за хамство та грубість дякові, відлупцювавши його різкою. З царським сановником, а тим більше з усією Росією, він так поступити не міг. А тому «відшмагав» їх делікатно своєю поемою — і в цьому весь секрет тієї присвяти. Пізніше, вже відкритим текстом, він ту імперію шмагатиме не раз і не два: «Гайдмаки», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», І мертвим, і живим...», Іржавець», «Стоїть в селі Суботові, «Якось-то йдучи уночі, «Бували війни й військові свари», «Якби-то ти, Богдане п'яний».... Шмагав, бо та імперія його натяку не зрозуміла. А тому він шмагав і її, і тих «чорнобривих», «Кочубеїв-Ногаїв», які свого часу не побачили того лиха, а сліпо закохалися у «найнеключиміше рабство», в якому навіть святу матір-жінку поставили врівень з худобою. Адже Шевченко, з його прозорливістю, не міг не бачити наслідків того єднання. Бо, мабуть, він ще тоді передбачав, що, врешті-решт, це єднання і цей «обмін культур» призведе до того, що і в Україні жінка заспіває про себе на «общепонятном»: «Я и площадь, я и бык, я и баба, и мужик». Та не тільки заспіває. Але й та частина України, яка найбільше перебуватиме в тому єднанні, врешті, нахапається того безкультур'я, що й, справді, запряже ту жінку, як «лошадь», або дасть у руки лом і кувалду. А оте хамство та нахабство сприйме, як «тверду руку». Та так, що в певний, досить відповідальний момент, довірить свою долю не тендітній та розумній жінці, а саме такій нахабній та «твердій руці. Ніби передбачаючи це, Тарас Григорович Шевченко і зробив той підпис під цією поемою. Одним — щоб виявили своє справжнє, а не похабне благородство. А іншим — щоб безоглядно не закохувались у «найнеключиміше рабство» і у відверте хамство.