Зустріч Президента України Віктора Януковича та прем'єр-міністра Росії Владіміра Путіна у Стамбулі мала стати переконливою демонстрацією російсько-українського порозуміння. Адже до цього відбулося чимало переговорів на найвищому рівні. Новий український Президент зустрічався зі своїм російським колегою Дмітрієм Медвєдєвим не тільки в Росії чи в Україні, а й під час спільного перебування обох лідерів у Сполучених Штатах. Проте із стамбульськими переговорами все видавалось якимось непереконливим.

Спочатку російська сторона оголосила, що має відбутися зустріч прем'єр-міністрів Росії та України. А після того як росіянам повідомили, що Миколи Азарова у Стамбулі немає (і не мало бути), російська сторона оголосила: переговори з Віктором Януковичем взагалі не відбудуться. Бо, мовляв, Янукович і Путін уже все обговорили під час спільного обіду для учасників саміту. Такі пояснення були не надто логічними. Відомо, що Путін сприймає свій статус глави уряду без особливого натхнення — і користується ним тільки тоді, коли колега є першою, а не другою особою в державі, як, скажімо, канцлер Німеччини Ангела Меркель чи італійський прем'єр Сильвіо Берлусконі. В інших випадках Путін намагається проводити переговори з тим, хто ухвалює остаточне рішення. А в українському варіанті це, очевидно, Янукович. Вважати, що питання двостороннього співробітництва можна обговорити під час спільного обіду, — також річ умовна. Російській стороні потрібно було навіть не те, щоб Путін не бачився з Януковичем, — адже переговори все ж таки відбулися. Їй важливо було продемонструвати, що Путін не дуже зацікавлений у цих переговорах. І це дійсно новина. Адже під час першого московського візиту Янукович провів із Путіним набагато більше часу, ніж із Медвєдєвим... Проте за 100 днів багато що змінилося. В оточенні Путіна переконалися, що новий український Президент готовий використовувати ту відмінність у підходах до енергетичних проблем, яка є у президентській адміністрації та уряді, із власною метою. Путін неодноразово наголошував, що зацікавлений у збереженні контракту, підписаного прем'єрами в час, коли український уряд очолювала Юлія Тимошенко. Президент Медвєдєв ніколи не був гарячим прихильником цього документа — не дивно, що саме він у Харкові пішов назустріч українському колезі. Можна сказати, що із цього часу шляхи Януковича та Путіна розійшлися: в оточенні прем'єра український Президент став людиною, яка грає на боці іншої московської команди. Стамбульський саміт став, можливо, додатковим подразником для Путіна. Російський лідер і раніше знав, що український Президент проти будівництва «Південного потоку» — одного з двох амбіційних енергетичних проектів, створенням яких Путін опікується особисто. Проте у Стамбулі українська делегація почала відкрито виступати проти «Південного потоку» саме тоді, коли Путіну було потрібно домовлятися з турецьким колегою Реджепом Ердоганом про дозвіл на будівництво. Це стало найважливішим питанням для російського прем'єра після того, як візит президента Медвєдєва до Анкари закінчився фіаско. Турецька сторона так і не дала дозволу, вимагаючи значних поступок від російської сторони. Подейкують, що серед цих поступок — і зниження газової ціни до українського рівня. Очевидно, в Анкарі вирішили, що дозвіл на будівництво «Південного потоку» — не менш важлива річ, ніж базування Чорноморського флоту в Севастополі. Бо це Туреччина контролює протоки, це вона знає всю ціну базування у Криму! А от «Південний потік» — це вам не парад, це щось дуже матеріальне. Чи не так, Владіміре Владіміровичу? І от у такій украй важливій для російського прем'єра ситуації представники України говорять, що будівництво «Південного потоку» не має сенсу. Чи повинен Путін радіти українським спробам торпедувати його проект? Очевидно, що він сприйняв це як черговий недружній крок Януковича. Хоча український Президент має захищати власні енергетичні інтереси, а зовсім не путінські. Проте в Росії зовсім не цього очікують від українських президентів...