Одним з об'єктів, куди спрямовує наступ п'ята колона, є свічка пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років.

Мабуть, немає такої людини, котра не чула міф про неврожай. Але ж неврожай — то природна стихія. От і вирішили комуністи (а те, що вони великі міфотворці, знає кожна освічена людина) придумати казочку, де вороги радянської влади були б показані справжніми ворогами людства, а вони — доблесними лицарями. 26 червня ц.р. Миколаївський обком Комуністичної партії України видав бойовий листок «Трудовая Николаевщина» № 59, присвячений дню Конституції України. І оскільки наклад його дуже мізерний (500 примірників), то над закликом «Пролетарии всех стран, объединяйтесь!» написано: «Прочитайте и передайте другим». Першу сторінку і півколонки другої (а сторінок лише дві) займає стаття В. Честнова «Слово и дело буржуазной Конституции». І там можна прочитати: «Оранжевые власти кричали о голодоморе 30-х годов, чтобы отвлечь от голодомора сегодняшнего. Всё валили на коммунистов, хотя организовывали тот голод отцы и деды сегодняшних «поводырей», кулаки и подкулачники, вредители и саботажники, противники колхозного строя и вообще советской власти». Але на кого розрахована ця стаття? Мабуть, вона написана на науку тієї молоді, котра бачить сенс життя лише у розвагах, у пошуках легкої наживи, і якщо читає книжки, то тільки пригодницькі історії та романи про кохання. Адже ще Солженіцин в «Архіпелазі Гулазі занотував: «Все кряду вспоминают: ведали раскулачиванием воры и пьяницы». А так звані «куркулі яким чином стали організаторами голодомору? Мабуть, тим, що чітко виконували той самий закон, проголошений ленінським «Декретом про землю», яка призначена для того, щоб на ній працювати? Не були б працьовитими, не стали б і заможними. А ще краще, коли б пиячили, як і розкуркулювачі. Тоді справді, голод не був би геноцидом. Але «куркулями вважалися не тільки заможні селяни, а ще й ті, хто мали лише одного коня та не хотіли його здавати до колгоспу і самі не бажали туди йти, бо це було відродженням кріпацтва. І все ж таки, панове комуністи, якщо, на вашу думку, винні у голоді вороги радянської влади, чому ж ви не визнаєте його геноцидом!? Коли ваші попередники розкуркулили тих винуватців, чому ж вони не нагодували жебраків? Тому що вивозилося зерно вагонами у Німеччину. І досі є живі свідки тих явищ. А ще, згадуючи ті «добрі радянські часи, В. Честнов пише: «Демократии хватало на всех, кроме небольших группок сексуальных меншинств и болтунов-диссидентов». І хто ж ті «болтуни»? Чорновіл із Стусом чи Сахаров з Висоцьким? А може, лауреат Нобелівської премії Солженіцин? Процитую його рядки з «Архіпелагу Гулагу» про той голодомор, яким, як стверджує В. Честнов, «приховується» сьогоднішній: і хай автор «Слова и дела буржуазной Конституции» та його однодумці порівняють: «На изобильной Полтавщине в деревнях, на дорогах и на полях лежали неубранные трупы. В рощицы у станций нельзя было вступить — дурно от разлагающихся трупов, среди них и младенцев. «Безбелковый отёк» записывали тем, кто добирался умереть на пороге больницы. На Кубани было едва ли не жутче. И в Белоруссии во многих местах собирали мертвецов приезжие команды, своим — уже некому было хоронить. И трубы не будят нас встрепенуться. И на перекрестках просёлочных дорог, где визжали обозы обречённых, не брошено даже камешков трёх. И лучшие наши гуманисты, так отзывчивые к сегодняшним несправедливостям, в те годы только кивали одобрительно: всё правильно! Так им и надо!». А що з приводу цього скажуть ті «гуманісти», котрі нині вимагають закон, проголошений у 1917 році: «Заводи — робітникам! Земля — селянам! Хліб — голодним! Мир — народам!» і мабуть, сьогодні, ці вимоги такі ж «щирі, якими були й тоді?