Скоро виповнюється дев'ятнадцята річниця незалежності нашої держави — України. Номінально. Бо фактично за ці, майже два десятиліття, незалежності вона так і не набула.

І вся причина в тому, що в нас майже ніколи не було державників — тієї еліти, яка в інших державах виховується століттями. Бо у нас завжди чомусь обиралися навіть гетьмани, які оглядалися на ту чи іншу державу, а не мислили Україну такою. Пригадаймо хоч би знаменитого Богдана Хмельницького, який теж жалівся польському королю на утиски шляхти. Аж поки той не сказав: у вас є така збройна потуга, як козаки, то чому ви не боронити себе? І тільки після цього виступив проти тієї шляхти та визволив Україну, але... Але тут же заклав ту Україну в нове, «найнеключиміше рабство» за словами Богуна — московське. А Москва вже постаралася не робити такої помилки, як польський король, і пильно стежила, щоб у нас не підростала еліта, якій заважало б те найнеключиміше рабство. Талановитих вона забирала та пригрівала під своїм крилом. А непокірних — винищувала або засилала в тартарари. Тому туди ж провалилась і наша незалежність в буремні роки Жовтневого перевороту. І тому, навіть при готовності основної маси (98%) населення України, в грудні 1991 року вона й досі не набула статусу повноцінної незалежності. Бо, хоч і готове було населення до набуття такої, наша еліта виявилась не готовою до самостійного керування, до самостійної праці — адже вона була тут лише виконавицею того, що командувала їй Москва. Візьміть перших осіб держави — президентів. Ось Леонід перший — Кравчук. Колишній секретар ідеологічного відділу Компартії України, досить ерудований. Навіть на фоні тих перших секретарів ЦК КПУ, яким він писав доповіді. Але, як не дивно, нічого не знав ні про масові розстріли, ні про голодомори... Хоча, як би він це знав, то там би не працював. А тому, на відміну від В'ячеслава Чорновола, який (будь він обраний!) мав би круто повернути кермо держави на європейський вибір, лише не тільки законсервував, але й продовжив оте найнеключиміше «братерство» зі своїми вчорашніми московськими сопартійцями. При цьому настільки, що чомусь подарував Росії Чорноморський флот, який мав належати і належав Україні. Та не тільки подарував, але при цьому ще й посадив його в якості троянського коня в регіоні, який та Москва оголосила вже тоді вуздечкою для заведення України в її великоімперську стайню! Щоправда, керував він не довго. Бо владу перехопив Леонід другий — Кучма. Цей вже собі уяснив, що Україна — не Росія. І тільки! Бо так, як він був вихований тією ж Росією для своєї посади парторга, а потім директора заводу — директора, який теж не жив без вказівок «згори», то хіба що забажав собі більших повноважень. Але і в них так заплутався, що кермо держави в його руках вихляло десь так, як авто в руках п'яного водія. Комусь це було дуже вигідно. Бо за його десятирічної каденції відбулась така жахлива «прихватизація» державного майна, такий розгул корупції, що він і сам зізнався: в державі організована злочинність. І це була правда. Злочинність була організована, а державне управління дезорганізоване до того, що дістало назву безпредєлу! Саме проти цього безпредєлу піднявся народ і на Майдані 2004 року довірив владу, здавалося б, великому патріоту Віктору першому — Ющенку. Але й він виявився чи не з тієї ж непідготовленої обойми, хіба що з деяким дисидентським ухилом. Бо чув і про ті голодомори, і про розстріли. А ще хотів повернення українців до витоків... Щоб вони, десь як трипільці, ліпили горщики, співали обрядових пісень та стрибали для очищення через купальський вогонь. Можливо, це вже не так і погано! Але сьогодні і мала дитина розуміє, що для того очищення недостатньо стрибати тільки через вогнище, а для розбудови незалежної держави побачити те, що «в упор» не побачив Леонід Кравчук. Цим державу не розбудуєш. Окрім того, Віктор перший ще й, як виявилось, мав неабияку амбітність та сварливість! Він умудрився вже за перші два-три місяці розсварити демократичну коаліцію, а свою основну опору — Юлію Тимошенко й зовсім вибити з-під ніг. І робив це так послідовно й надалі, що його не змогли зупинити навіть найавторитетніші світові лідери. Мало того, зробив усе можливе й неможливе, щоб Юля Тимошенко, яка, перебуваючи прем'єром під тристороннім вогнем противників та тиском політичної й фінансової реформ, зуміла вивести наш господарський корабель з найменшими втратами.., щоб вона не була обрана. І вже тим самим простелив килимну доріжку для перемоги Віктора другого — Януковича, залишивши Україну не тільки в тому «роздраї, але у великій небезпеці зовсім втратити оту бодай формальну незалежність. Бо ж, напевне, знав і про дещо затемнену біографію, і про деякі амбітні намагання нового претендента, які так уперто підтримувала і, звичайно ж, за ту підтримку чудово використає Москва. І вже використала! Бо в пожежному порядку, відразу після інавгурації, продовжила термін перебування в Криму отого свого троянського коня — Чорноморського флоту, який вона й не збиралася виводити, а лише... скористатися ним, як тією вуздечкою. Не знаю, як це може гармоніювати з тим, що президент — в даному разі Віктор Янукович — є гарантом незалежності. Коли безоглядно, наперекір положенню Конституції, підписує такий договір з державою, яка підленько розбудовує дамбу до нашого ж острівця Тузли (?!). І як буде виглядати та наша незалежність, коли, окрім цього, посилилась і економічна експансія тієї ж Москви? Вже, так звана, економічна інтеграція. Боюсь помилитися, але, на мій погляд, наша незалежність на цьому Вікторі закінчиться. Як і президентство. Хоча, можливо, десь таке, як у Чечні, й залишиться... про людське око. Дай Боже, щоб я помилився!