А й справді, що сьогодні, вже в незалежній Україні, написав би Тарас Григорович Шевченко? Ну, звичайно, якби його, десь, як ото Василя Стуса, не замордували доблесні чекісти з вчорашньої нашої «пролетарської диктатури. Бо, напевне, що свій «Кавказ», в якому «від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить» він би написав. Написав би свої «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові, «Якби би то ти, Богдане п'яний», Іржавець», «Не гріє сонце на чужині, «Розрита могила» і, звичайно ж, свій знаменитий «Заповіт» — як умру, то поховайте й кайдани порвіте.

А це йому б не пробачили аж ніяк наші вчорашні великоімперські володарі, яких він так прекрасно описав у комедії «Сон» — та й у інших своїх творах. Хоча, — і я в цьому певен! — не жалували б його й наші сьогоднішні керманичі. Принаймні, Шевченківську премію сьогоднішні наші керманичі української культури йому б не дали — це точно! Але ж Тарас Григорович ніколи не ганявся ні за званнями, ні за тим, що зараз наші «круті називають «баблом», — серце його завжди боліло за простих людей, тих, кого «суєслови, лицеміри Господом прокляті тримали в ярмі. А тому, поглянувши на наше сьогоднішнє животіння, коли добра частка нашого населення розбігається з України — з того краю, про який колись, у порівнянні з Росією, Лермонтов написав: «толь дело Киев, что за край, валятся сами в рот галушки» — щоб він написав? Особливо, якщо б побачив, що одвічні гречкосії — українці їдуть у одвічно голодуючий Китай купувати гречку? Або коли б побачив, що наші «Катерини» вже тепер добровільно їдуть у Московщину чи й у турецькі борделі, щоб заробити на шматок хліба чи на кілограм дорогої гречки для свого Івасика? Або просто вичитав у програмі телепередач «Правила життя. Супермаркети: територія обману» (див. СТБ від 1 березня ц.р.) і, переглянувши, переконався б, що це свята правда? І вже потім, окинувши оком всю Україну, запитав би себе: а де у нас не обманюють? Якщо у нас найвищі особи, йдучи на вибори, обіцяють людям золоті гори, а потім, при явному погіршенні життя у всіх сферах, через своїх таких же нещирих прем'єрів запевняють: «Жити стало краще, жити веселіше»? Якщо у нас у найвищому законодавчому органі, де засідають такі «потрібні Україні люди, йде така безчесна гра, якій можуть позаздрити шулери з отих супермаркетів і не тільки! Якщо у нас, у знаменитої непідкупної у світах Феміди, очі не просто зав'язані, а заклеєні зеленими папірцями зі знаком $! Якщо у нас за правду шантажують, відловлюють, садять у в'язниці, або й підло убивають!... То чи не написав би Тарас Григорович нашим сьогоднішнім «власть имущим» «остались шашелі: гризуть, жеруть і тлять старого дуба...», назвавши їх «няньками, дядьками отечества чужого!»? Адже, напевне, що побачив би, що ці шашелі замість того, щоб опікуватися власним народом, уперто прогризають стежину, бодай щілину туди, де були «Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї. Десь туди, куди сьогоднішні його високопосадові землячки пнуться, зі шкіри лізуть, «щоби стати коло самих: може, вдарять, або дулю дати благоволять»? а тому й уперто цвенькають не по-нашому! А тому й уперто називають гайдамаків — «разбойниками-ворами». А тому й заглядають — ба! — ще й нав'язують вже незалежній Україні — історію, написану нам ще тією, кого Шевченко назвав вовчицею, яка доконала кріпацтвом «вдову-сиротину»! Туди, де звірства царів з лихвою перекрили творці пролетарської диктатури!.. А тому Тарас Григорович безсумнівно й сьогодні написав би все те, що й написав. Хіба що дещо поміняв би імена, додав би деякі події та назви. І саме тому його твори для українців та всіх тих, хто мешкає в Україні, актуальні й сьогодні. Читайте їх, вивчайте їх та так, як треба, — для цього він і написав своє посланіє І мертвим, і живим, і ненародженим землякам... в Україні і не в Україні. Для цього він написав і свій «Заповіт», слова якого достойні знаменитої на увесь світ «Марсельези». Написав у грудні 1845 року і, мабуть що, написав би їх у нас і сьогодні.