Моє перше знайомство з Борисом Михайловичем сталося тоді, коли він працював будівельником на заводі «Океан».

Його гучний голос біля дока можна було чути здалеку. Комунікабельність, вміння з кожним, навіть незнайомим, знаходити тему розмови, підкуплювала кожного співбесідника. Його безкомпромісність у відстоюванні своєї позиції була прикладом для кожного з нас. А його читанка поезії зачаровувала навіть ідеологічних політиків. Я, бувало, запитував Бориса: «Коли ти встигаєш вивчати все нові і нові вірші?». Відповідь була одна: «Для цього треба мати бажання і праця навіть вночі. А знав Борис багато з творчості Шевченка, любив читати і Ліну Костенко. Наше знайомство з Борисом стало міцнішати з 1989 року, коли ми разом із ним готували вечір пам'яті Т.Г. Шевченка з нагоди 175-ї річниці з дня народження. Вечір відбувся в БК заводу «Океан». Особливої сторінкою нашої громадської діяльності стало святкування 500-річчя козацької слави на Запоріжжі. Ті, хто був учасником тих незабутніх днів слави нашої історії, на все життя збереже пам'ять про той всенародний порив і пробудження нашого народу. Пригадую, коли ми багатотисячною колоною йшли по найдовшому в Європі проспекту м. Запоріжжя, на узбіччі стояла вже не молода жінка і плакала. Вона нам сказала: «Я ніколи не могла подумати, що наш народ підніметься з колін». Після цих слів Борис Михайлович сказав: «Після цих слів і того, що я бачу, мені самому хочеться плакати від радості і гордості за наш народ». По-особливому ми з Борисом Михайловичем готувалися до відзначення результату референдуму 1991 року. На той час ще жива була компартійна структура, хоч дещо й паралізована, але прапор піднімати наш синьо-жовтий не дозволялося. Ось тому ми з Борисом Михайловичем, Олегом Матюком, Станіславом Богдановичем зібрались і вирішили вранці підняти синьо-жовтий прапор на адміністративному корпусі заводу «Океан». З вечора ми з Борисом підкупним шляхом дістали ключі від горища, а вранці, о 7 годині, О. Матіюк, Б. Мороз, В. Спиця вперше підняли на щоглу наш прапор. У той день ранок видався туманним, тому не всі бачили прапор. А коли стало світлішати, директору зателефонували шукачі, що над його адміністрацією майоріє «вражеский» прапор. Через 2 годині, о 9 ранку, мені зателефонував Борис Михайлович і повідомив, що прапор зняли, а його терміново викликає директор Чантурія Н.В. Хвилин через 10-15 викликають і мене до директора, а в коридорі я зустрів Бориса Михайловича, який мені сказав, що він був у директора і розмова відбулася досить неприємна. Коли я зайшов до кабінету Чантурії, він мене зустрів спокійно і повідомив, що тільки що Борис Михайлович йому погрожував за те, що за його (Чантурії) розпорядження прапор було знято. Чантурія мене запитав: «Чому мені нічого не сказали?». Я відповів: «Таке питання стояло, але ми проголосували за те, щоб цю акцію провести без Вашої участі. Ми були впевненні, що Ви нам не дозволите. А не підняти прапор ми не могли. 300 років наш народ ішов до цього, і ми не могли не відзначити референдум у такий спосіб». Це був перший піднятий прапор над офіційною державною спорудою у Миколаєві. Але був і вперше піднятий синьо-жовтий прапор на судні, яке виводили з дока. Ця подія відбулась уперше на кораблі незалежної України після піднятих синьо-жовтих прапорів на кораблях Чорноморського флоту у 1918 році. Ця акція була організована Борисом Михайловичем з працівниками цеху № 6 заводу «Океан». Пригадую нашу поїздку на ІІ з'їзд НРУ у м. Києві і ті події, що відбулися біля Софійського собору. В той день до Києва прибув патріарх Алексій з Москви і вирішив провести в Софійському соборі службу. Ми — рухівці вирішили не пустити його у «Софію». На жаль, ми стали свідками побоїща священиків КП, мирян ОМОНом. Кожного року ми з Борисом Михайловичем зустрічалися на конкурсі Шевченківської поезії «Заповіт», де Борис, як відомо, завжди був членом журі. Остання наша зустріч з Борисом Михайловичем відбулася 9 березня 2004 року на конкурсі Шевченківської поезії, де наприкінці конкурсу Борис Михайлович прочитав два вірші Т.Г. Шевченка. Це були його останні читання. Після конкурсу ми йшли з ним по вулиці Радянській, проводили його до автобуса. Раптом Борис Михайлович каже мені і моїй дружині: «Почекайте. Я мушу перепочити. Швидко я не можу йти». Після цих слів моя дружина купила в аптеці нітрогліцерин, щоб він доїхав додому. Коли Борис Михайлович сідав у автобус, я чомусь подумав, що це може бути наша остання зустріч. На жаль, так і сталося. Через кілька днів я прийшов додому, а біля телефону лежала записочка моєї доньки: «Папка, помер Борис Михайлович».