Політичне болото, на яке вже давно перетворилась напівмертва фракція «Наша Україна — Народна самооборона», найближчим часом може розворушитися. В рамках фракції проходять інтенсивні переговори стосовно створення нової опозиційної групи, яка своєю появою, можливо, змогла б дещо урізноманітнити досить нудний останнім часом парламентський ландшафт. Одним з активних учасників консультацій з цього приводу є двічі міністр закордонних справ, лідер Народного Руху України, голова парламентського комітету з питань європейської інтеграції Борис Тарасюк.

- Народний Рух України, який ви очолюєте, неодноразово заявляв про свою опозицію до чинної влади. Однак сьогодні опозиційність в Україні — це досить складна матерія. Формально опозиційною є напіврозкладена фракція НУНС, в межах якої ви формально дієте в парламенті, опозиційним є Блок Юлії Тимошенко, сателітом якого вас часто називають. Як ви окреслюєте місце НРУ в сучасній структурі українського політикуму? — Я б не погодився з окресленням Руху як «сателіта» відносно БЮТ. Ми є партнерами, які працювали і працюють разом упродовж багатьох років. Сьогодні Народний Рух України однозначно належить до опозиційних сил, готових до будь-якого формату їхнього об'єднання без висування будь-яких попередніх умов. Саме тому дуже дивно, з нашої точки зору, виглядають умови деяких наших партнерів, в тому числі і в межах фракції НУНС, — мовляв, ми готові увійти до об'єднання демократичних сил, але за умови, що в ньому не братиме участі Юлія Тимошенко. Така позиція видається мені абсолютно відірваною від реалій, тому що саме Юлія Тимошенко отримала найбільшу з-поміж усіх восьми кандидатів у Президенти від демократичних сил підтримку українських громадян — йдеться про 11.5 мільйонів виборців. Тому, коли будь-які партії, партійки та «гетьманчики» різного калібру висувають подібні умови, то тим самим вони виявляють політичну безвідповідальність і засвідчують, що для них не Україна понад усе, а їхні політичні амбіції. — «Главком» має інформацію про те, що найближчим часом ми можемо стати свідками нової структуризації опозиційних політсил у парламенті. Зокрема, про можливість створення нової депутатської групи, до якої нібито увійдуть представники Руху, Анатолій Гриценко, Микола Катеринчук... Наскільки відповідає дійсності ця інформація? Чи ведуться такі переговори, і наскільки вони близькі чи далекі від завершення? — Я можу підтвердити, що всередині фракції НУНС ведуться консультації, коло учасників яких є значно ширшим, ніж те, що ви назвали. Але чи завершаться ці консультації створенням нової депутатської групи — сказати з упевненістю я не можу. Депутати-рухівці готові до об'єднання ідеологічно близьких груп та окремих депутатів всередині фракції НУНС. Однак хотів би наголосити: результатом цих консультацій має бути створення такої групи депутатів, які були б об'єднані спільною метою і, бажано, спільною ідеологією. Без цього дане об'єднання буде строкатою групою, членів якої насправді нічого не склеює. Але це вже залежить не лише від нас... — Якщо процес створення цієї групи не закінчиться успішно, чи можна передбачати, що депутати-рухівці задля продуктивнішої роботи в парламенті долучаться до фракції «БЮТ-Батьківщина»? — Про це не йдеться. Власне, для того, щоб це відбулося, потрібно рішення керівних органів Народного Руху України. Особисто я не збираюсь висувати ані Політраді, ані Центральному Проводу такі пропозиції. — Якщо ваша партія має такий самий статус в ЄНП, як «Батьківщина», то чому Тимошенко поїхала на їхній самміт, а ви — ні? — Річ у тому, що на самміти ЄНП, які традиційно відбуваються напередодні саммітів ЄС, запрошуються діючі президенти, прем'єри та міністри партій-членів або спостерігачів ЄНП. Так, коли я був міністром закордонних справ, на самміти запрошували голів трьох братніх у той час українських партій — мене, Юлію Тимошенко і Віктора Ющенка. Інша справа, що Ющенко здебільшого ігнорував ці запрошення, і через це в ЄНП втратили до нього інтерес ще під час його президентської каденції... Запрошення недіючих прем'єрів є винятком, і в даному разі, думаю, ви погодитесь, що цей виняток був цілком виправданим — адже саме Юлія Тимошенко сьогодні є об'єктом атак з боку влади, саме вона найбільшою мірою уособлює в очах європейських політиків і, перш за все, ЄНП, лідера української опозиції, який має найбільшу підтримку з боку виборців... — Зараз влада говорить про те, що, якщо все буде добре, то українці зможуть їздити до Євросоюзу без віз уже наступного року. Чи можлива, на вашу думку, реалізація цього прогнозу? — Я взагалі досить критично ставлюся до того, що говорить нинішня влада. Вони вже говорили, що Угоду про асоціацію з ЄС можна було підписати ще минулого року, або що безвізовий режим з ЄС Україна може отримати ще до середини 2011 року. Це — абсолютно непрофесійні, аматорські заяви, і я про це говорив ще тоді, коли влада їх озвучувала. Що стосується запровадження безвізового режиму у 2012 році — я вважаю, що це реалістично. Але не тому, що так сказала влада. Влада у цьому відношенні взагалі зараз користується виключно нашими напрацюваннями. Адже це ми у 2005 році надали безвізовий режим для всіх громадян країн ЄС — не через альтруїзм чи велику любов до них, а через те, що ми знали, що хтось повинен почати процес, який би рано чи пізно привів до безвізового режиму для громадян України. Це ми у в 2007 році почали переговори щодо нової рамкової угоди. Це ми, а не ця влада, у 2008 році почали безвізовий діалог з Євросоюзом. І те, що він зараз перебуває саме на нинішній стадії, — це заслуга не цієї влади, а перелічених мною наших кроків. Так що нинішній владі варто було б бути скромнішою у оцінці своїх заслуг: мовляв, це вони прийшли і все швидко «порішали». Нічого вони ще не «порішали» — вони лише користуються закладеним нами фундаментом. Що стосується нинішньої ситуації, то мені здається, що українська влада в змозі подолати той шлях, який чітко й конкретно виписаний в Плані дій щодо лібералізації візового режиму для громадян України від 22 листопада минулого року. Зрештою, лише від української влади, яка сьогодні акумулювала безмежні повноваження у державі, залежить, виконає вона ці конкретні положення Плану дій чи ні. Мені здається, що це — цілком реалістичне завдання, і що опозиція повинна підтримувати всі пропозиції влади, які б стосувалися виконання цього Плану дій і врешті-решт призвели б до надання громадянам України безвізового режиму. — Чи реальне анонсоване нинішньою владою підписання Угоди про асоціацію та створення Зони вільної торгівлі з ЄС до кінця цього року? — Підписання Угоди про асоціації до кінця цього року реальне, і я говорив про це ще минулого року. Я за посадою є членом нашої делегації, і можу сказати, що, в принципі, сторони вже завершили переговори, які стосуються підписання Угоди про асоціацію. Щодо Зони вільної торгівлі — процес триває, вже відбулося 16 раундів переговорів. Власне, ще у 2005 році було зрозуміло, що це буде найскладнішою частиною переговорного процесу. Для того, щоб увійти в графік і підписати угоду в другій половині цього року, необхідно завершити весь переговорний процес до червня. Чи реально це? В принципі, так. Але для цього або українська сторона повинна здати свої позиції і національні інтереси, або конструктивнішим повинен стати підхід до переговорів з боку делегації ЄС. Адже ті вимоги, які сьогодні висуває делегація Євросоюзу в частині, наприклад, сільськогосподарської продукції, чи так званих географічних назв — тобто «коньяк», «шампанське» для продуктів, вироблених в Україні — є для нашої держави відверто неприйнятними. Особисто я в даному разі стою на позиціях української делегації, тобто що ми не повинні за будь-яку ціну якнайшвидше завершити переговорний процес і підписати цю Угоду до кінця року. Самоціллю повинно бути не отримання Угоди про асоціацію і створення Зони вільної торгівлі до кінця 2011 року, а забезпечення наших національних інтересів та інтересів українських виробників. — Ходять чутки, що переговори з ЄС сьогодні перетворилися на фактор внутрішньої політики України. Зокрема, що окремі групи впливу всередині влади (у цьому контексті називають прізвища Сергія Льовочкіна та Андрія Клюєва), одні з яких чітко орієнтуються на Кремль, а інші тяжіють до західного вектору інтеграції, просто «підставляють» одне одного у ході цих переговорів. І одній з цих груп впливу насправді було б вигідно, якби Україна завалила цю роботу. Чи могли б ви якимось чином прокоментувати цю інформацію? — Справді, у владі існують різні групи впливу. Загалом йдеться про групи, за якими стоїть великий український бізнес, а їхня позиція відносно європейської інтеграції насамперед залежить від тих цінностей, на яких будується той чи інший бізнес в Україні. Якщо цей бізнес є чесним, він не процвітає через перебування в тіні, якщо він не ухиляється від сплати податків, не зростає за рахунок «харчування» з держбюджету, то такий бізнес зацікавлений в інтеграції України в Євросоюз. Але є в Україні і досить впливовий бізнес, який воліє працювати в тіні, уникати податків — він, звичайно, не зацікавлений у європейській інтеграції нашої держави. Зрештою, цю різницю в точках зору я мав нагоду спостерігати навіть на парламентських слуханнях у Комітеті з питань європейської інтеграції, який я очолюю. В їхніх рамках представник одного міністерства говорив про те, що Україна твердо і чітко йде курсом на політичну асоціацію і економічну інтеграцію з Євросоюзом, і жодної альтернативи цьому курсові немає. А представник іншого міністерства так само безапеляційно заявляв, що його відомство вважає оптимальним для України шлях участі в ЄЕП і Митному союзі. Тому — так, ми справді можемо констатувати існування двох протилежних точок зору на це питання всередині влади. — Юлія Тимошенко у кількох своїх публікаціях виражала свою солідарність з маніфестантами Єгипту, Тунісу, Лівії. Ви б хотіли, щоб подібна революція відбулася в Україні? — Заявляю категоричне ні. Не тому, що я хочу або не хочу повторення тих подій в Україні, а тому, що, як кажуть в Одесі, Лівія і Україна — це дві великі різниці. Як би ми критично не ставилися до періоду Кучми, до нинішньої влади, але влада у нас протягом останніх 20 років передавалася у виключно демократичний спосіб. Політичний процес в Україні не можна порівняти з тим політичним процесом, точніше, авторитаризмом, який існував в країнах Північної Африки. Те, що відбувається сьогодні у Північній Африці, є закономірним результатом недемократичного розвитку тих суспільств. Стверджую, що порівнювати ситуації в Єгипті, Лівії й Тунісі з ситуацією в Україні немає жодних підстав: у нас просто різна історія, різний менталітет, різні релігійні засади, зрештою, у нас в країні немає влади, яка засіла у своєму палаці на сорок років. Багато казок розповідають про те, який прекрасний лад у Лівії побудував Муаммар Каддафі: який там високий рівень ВВП на душу населення, які там соціальні гарантії, що там мало не безкоштовний бензин... Але чому ж тоді люди протестують? Та тому, що людей вже дістала система, у якій немає демократії! Підсумовуючи, ще раз повторю: я є категоричним противником будь-яких спроб ототожнити ситуацію в Лівії, в Єгипті, в інших арабських країнах з Україною. У нас, — і ми це показали, — свої методи протесту. Наша Помаранчева революція показала, що Україна — можливо, більш європейська в сенсі протестів країна, ніж багато тих, які сьогодні накидають на себе визначення європейських демократій. У нас неможливим є те, що відбувається нині у арабських країнах. — Чекайте, тобто ви вірите в повторення мирного Майдану? — Чи може бути повторення Майдану? Ні, не може. В Україні можливим є протест, який набуде зовсім інших рамок, ніж Майдан 2004 року. Майдан 2004 року все-таки мав не економічне підґрунтя, а виключно політичне. Гіпотетичні протести, які можуть відбутися в Україні, однозначно матимуть, перш за все, економічний підтекст. — І чим вони якісно відрізнятимуться від Майдану-2004? — Боюсь, що вони будуть більш некерованими. Якщо Майдан 2004 року мав чітко визначеного лідера, структуру, самоорганізацію, то протести на економічному ґрунті можуть бути некерованими, і, власне, в цьому таїться велика небезпека...