«1921 року долю чотирилітньої війни, яку Росія розв'язала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників.

Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі був напис: «Воля України або смерть». Так починається роман лауреата Шевченківської премії Василя Шкляра «Чорний Ворон». Саме в цьому своєрідному заспіві сконцентрована велична й трагічна Правда твору. Саме її — Правди Історії — не можуть вибачити письменникові нащадки російсько-більшовицьких колонізаторів. Бо «Чорний Ворон» пробуджує національну гідність українців. І це українофоби миттю завважили, зрозуміли, відчули. Російсько-українська війна насправді ніколи не припинялась. Лише форми її змінювались. Була війна між державами, а не «громадянська» міжусобиця. Був період відкритого збройного протистояння між двома націями, була боротьба повстанська, підпільна, партизанська... Будьмо відверті: російсько-українське протистояння триває і зараз. У побуті, в інформаційному просторі. Всі все дуже добре розуміють. А надто численна російська меншина, яка в Україні своєї території не має. Це колоністи, нащадки колоністів. Іммігранти. І не треба спекулювати на «братской помощі у відбудові народного господарства — досить лише згадати колонізацію українських земель після Голодомору. Нащадки російських інтервентів і запроданців упізнають своїх предків у романі «Чорний Ворон». Тому й нервують, впадають в істерику. «У меня прадед Чаленко Василий был в красноармейцах. Кавалерист. Был красный кавалерист, короче говоря», — здають нерви в журналіста Олександра Чаленка під час прямого ефіру ток-шоу «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» на телеканалі Інтер». Українофобство Олександра Чаленка коріниться і в його переконаності, що «благодаря Ленину Украина состоялась». Саме так він заявив кількома тижнями пізніше (22 квітня 2011 року) в цьому ж таки ток-шоу. Не приховує чонівського (ЧОН — «часті особого назначєнія») минулого свого діда і Дмитро Табачник... «У творі Шкляра я не знайшов ксенофобських речей, але розумію людей, яких цей твір може вразити. Бо коли внукові чи синові кажуть, що його батько або дід був убивцею, катом, а потім ще й розказують, у який спосіб за це його покарали, — то їм це неприємно слухати... Тому зрозуміло, звідки конфлікт. Україна поєднала різних людей, у нас жертви й кати живуть поруч. Звідси й агресія, бо хто захоче визнавати це?!» [Тарас Прохасько, письменник]. Чи скиглили грузини, українці, казахи, таджики, туркмени, чеченці, естонці, латиші, литовці та інші народи, що з розпадом СССР вони втратили батьківщину? Ото ж бо. Нагадаймо декому одкровення одного з персонажів «Последней книги» Євгена Габриловича, відомого в СРСР письменника, кінодраматурга: «Росіян не люблять — пора сказати це прямо... Адже все це байки й нісенітниці про братерство і дружбу! Вони ненавидять (виділено Є. Й. Габриловичем. — О.Р.) нас — я знаю це, все бачив і всюди побував. І треба бути останнім йолопом, щоб не передбачити, що все це розлетиться вдрузки, тільки-но ослабнуть віжки...». Це добре розуміли Ленін, Сталін, їхні поплічники і наступники. Либонь, не випадково Лев Троцький у праці «Терроризм и коммунизм», написаній 1920 року, акцентував, що радянська влада була влада насамперед російська: «Когда русская Советская власть разогнала Учредительное Собрание, этот факт показался руководящим западно-европейским социал-демократам если не началом светопреставления, то во всяком случае грубым и произвольным разрывом со всем предшествовавшим развитием социализма». Радянська влада в СРСР — найперш влада російська. Це визнавав навіть Йосип Сталін. Виступаючи 23 квітня 1923 року на XII з'їзді РКП(б), він закликав «принять все меры к тому, чтобы Советская власть в республиках стала понятной и родной, чтобы Советская власть была у нас не только русской, но и междунациональной. Для этого необходимо, чтобы не только школы, но и все учреждения, все органы, как партийные, так и советские, шаг за шагом национализировались, чтобы они действовали на языке, понятном для масс, чтобы они функционировали в условиях, соответствующих быту данного народа. Только при этом условии мы получим возможность Советскую власть из русской сделать междунациональной». Втілювати в життя ці гучні декларації Кремль, звісна річ, не прагнув. Радянська влада так і залишилась владою російською. Див. зокрема працю Й. Сталіна «Марксизм і національно-колоніальне питання». Тож за «утєряной родіной» — Радянським Союзом досі ностальгують насамперед росіяни та всілякі манкурти. А ще Володимир Путін не приховує своїх жалів за «вєлікой дєржавой». Роман Василя Шкляра можна розцінювати і як «віху в російсько-українській війні. Бо Україна була переможена в кривавій боротьбі з російською навалою. «Статистика свідчить, що в Україну було кинуто 1 мільйон 200 тисяч лише регулярного війська. А ще ж були «частини особливого призначення», ЧК, ГПУ, а ще ж міліція, винищувальні і каральні загони. <...> Фрунзе, який очолював «Червону армію України» у 1921 році, зазначав, що вона на 85 відсотків складається з великоросів... Були й наймані війська — китайські, монгольські, литовські полки. За документами відомо, які банки фінансували окупацію нашої країни... З перших років окупації більшовики організували в Україні репресивно-каральну систему, до якої входило 18 концентраційних таборів. Лише у 1918-20 роках було знищено понад 100 тисяч українців. Усіх, причетних до повстанського руху, винищували фізично. <...> І друге вторгнення в Україну у грудні 1918 року Росія розпочала вже без оголошення війни — віроломно, як потім напав на СРСР Гітлер. Ось оголошення: «Лекція о совєтской власті і соцобєспєчєніі в рєоккупірованной Украінє. Вони самі визнавали, що окупували Україну... А у смертних вироках на українців значиться: Імєнєм РСФСР»... Є чимало висловів червоних воєначальників. Скажімо, Троцький у 1920 році заявляв, що «Радянську владу на Україні вдалося втримати лише силою Москви, великоросійських комуністів і Червоної армії. А командир більшовицьких військ Вацетіс зазначав у телеграмі до Антонова-Овсієнка: «Завдання на Україні настільки великі, що для їхнього вирішення потрібно кілька армій. Це під силу тільки військам РРФСР» [Роман Круцик, голова київського «Меморіалу»]. Після воєнної поразки, попри відчайдушний партизанський, повстанський спротив народу, Українська Народна Республіка була колонізована. Організований Москвою штучний голод майже зламав хребет українській нації. Російська метрополія дістала можливість беззастережно порядкувати на загарбаній території, попервах заграючи з національною інтелігенцією, щоб згодом майже вщент знищити мозок нації. Залишити народ без проводу. А далі виховувати, як це робили англійці в Індії, французи в Індокитаї, слухняних виконавців-слуг. І тепер екс-метрополія, її клеврети в Україні скаженіють, коли з'являються найменші спроби донести людям, а найперш молоді, історичну правду. Нащадки колонізаторів бояться визнати, що у 1918-1920 роках в Україні була насамперед війна міжнаціональна — українці боронили рідну землю від московської навали. Україна була переможена й окупована московськими зайдами, був насаджений більшовизм. Колаборація почалася згодом. Не всі могли стати Чорними Воронами... Коли загравання з національною інтелігенцією було визнано зайвим, метрополія взялася за фізичну ліквідацію еліти нації, до нищення селянства як головної антиросійської сили. Видатний літературознавець та історик Григорій Костюк у своїх споминах «Окаянні роки: від Лук'янівської тюрми до Воркутинської трагедії (1935-1940) розповідає, як Панас Буценко, колишній генеральний секретар Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), який у 20-ті роки минулого століття відігравав роль своєрідного українського парламенту, згодом звинувачений в організації фашистського підпілля (через що й опинився в ГУЛАГу), ділився своїми думками-прозріннями. На запитання Костюка: «Де причина того, що діячі вашого рівня мусять кінчати життя або під кулями в підвалах Луб'янки, або в отаких умовах ізоляції? Чи думаєте ви, що винні насамперед отакі українчуки, що самі вмирають ні за що і на других свідчать брехливо?» — у відповідь почув: «Особисто я думаю, що причина в нас самих. Причина в тому, що ми програли бій. Ми виявилися нікудишніми політиками. Ми не зуміли гарантувати безпеки своєї і свого народу. Ми легковірно повірили на слово дружби. Фікцію держави ми сприйняли як дійсність. Ми задовольнились владою без влади... Моя трагедія (і тисяч таких, як я) в тому, що я свідомо діяв як українець, як син свого народу. Я прийшов до комуністичної партії з УСДРП, до якої належав з 1910 року. Мені видалося тоді, що моя партія зі своєю програмою, тактикою і стратегією вже застаріла й плентається в хвості історії. Я прийшов до комуністичної партії тому, що вірив, що на відтинку історії саме ця партія потрібна українському народові... Я був серед тих, хто з перших кроків її намагався надати їй українського обличчя...Ми залишились назавжди білими воронами в партії. Безкінечно це тягтися не могло. В слушний момент мене, і всіх таких, як я, оголошено українськими фашистами і знищено. Виходу нема. Ми не забезпечили собі захисту. Ми добровільно ввійшли в пащу удава. Наше життєве коло замкнулося». Чорний Ворон і його побратими, на відміну від Буценка, добре розуміли, що українцям із Росією не по дорозі. Видатний український історик Ярослав Дашкевич ще 1994 року намагався застерегти: «Необхідно остаточно усвідомити, що українського комунізму в Україні перед розвалом СРСР не було, і тим більше немає його сьогодні. Був і є лише російський комунізм з його геноцидною, різко антиукраїнською практикою. <...> Українського національного комунізму навіть у функціонерно-бюрократичному розумінні (як, наприклад, у Литві, Польщі) ніколи не було, то комуністичні та близькі до них сили виступають у ролі п'ятої колони з позицій російського комунізм у і націоналізму, практично за реставрацію панування Росії в Україні, за відродження колоніальних порядків, за відновлення терористичного режиму — і всього іншого, що від віків було пов'язане з російською окупацією України. <...> Сьогодні Україна зникає, гине, руйнується тому, що — під захистом ідей власного націоналізму — не було знищено дощенту реліктів російської комуністичної тоталітарної системи і спеціально не було опрацьовано схеми поступового переходу і взагалі будь-якого переходу від однієї суспільно-політичної системи до іншої (відомо чому: в мутній воді ловити рибу краще). Сьогодні в Україні відбувається боротьба російського націоналізму та його колаборантів за Україну. Ставкою в боротьбі є життя української нації і справжня незалежність України». 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва прийняв знакову ухвалу, яка оскарженню не підлягає: «Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим розпочав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної Української держави шляхом жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів, які обстоювали ідею української самостійності...» Суд визнав Голодомор 1932-1933 років в Україні геноцидом частини української національної групи. Звісна річ, самої ухвали недостатньо для радикальної зміни світогляду українців. Питання в іншому: чи усвідомлюють українці виняткову важливість цього документа, який, по суті, узаконив нагальну потребу викорінення тяжких наслідків російсько-більшовицької окупації? Сучасна Україна — це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснена деколонізація, декомунізація, дерадянізація, дерусифікація. Дивуватись нема чого — вихована метрополією підколоніальна еліта за суттю своєю не могла зважитись на такі радикальні кроки. Треба врешті-решт усвідомити, що Україна впродовж століть була «колонією європейського типу». Зрештою, про це давно писалося і мовилося. Чомусь згадалась Ірландія. «За всі часи взаємин Ольстеру та метрополії католицьке населення, основу якого складали ірландці, практично не знало спокою, воно не мало нормального розвитку. За офіційними підрахунками, в кожній четвертій ірландській родині є загиблі, поранені, інтерновані або ув'язнені. Масове безробіття, небувалий повсякденний тиск з боку протестантської більшості, ігнорування з боку колаборантської влади, насадженої з Лондона, і, нарешті, відверте беззаконня з боку Англії практично поставили ірландців у безвихідь — смерть з-за рогу або депортація, з одного боку, та збройний спротив з іншого. Але залишалася певна кількість тих наївних, хто ще вірив у якусь справедливість та «демократію», його величність «закон», або ж тих, хто просто, рятуючи себе, йшов на співпрацю з колонізаторами» [Олесь Хоменко]. Російсько-українське протистояння не закінчилась. Прикро лише, що за двадцять останніх років багато українців так і не усвідомили, що витоки української державності беруть початок не в серпні 1991 року, а далекого 1918-го, коли 22 січня був проголошений IV Універсал Центральної ради УНР... Замість післямови На початку двадцятого століття фінський художник Hugo Sinberg (1873-1917) намалював пророчу картину з невибагливим, здавалось би, сюжетом: двоє підлітків ідуть засніженою землею Суомі й несуть ноші, на яких сидить зажурений янгол із похиленою головою і складеними крилами. Янгол — це символ поневоленої Російською імперією Фінляндії, а хлопчаки — уособлення нації, що пробуджується. Фінляндія, як відомо, зуміла пробудитися ще 1918 року, зуміла перебороти в собі церебропатію — лінь думати й аналізувати, — й відтак досягти разючих економічних успіхів на бідній природними ресурсами землі. Чи знайдеться в Україні достатня кількість людей, здатних думати, здатних вивести державу на світові обшири? Питання не риторичне, бо й досі далеко не всі українці визначилися, де їм бути: у сяйві золотого Тризуба чи в тіні двоголового орла. Самого «Чорного Ворона» ще далеко не досить, щоб отямились українці.

З цією книгою Ви можете ознайомитись у Духовно-культурному центрі «Духовне відродження» за адресою: м. Миколаїв, вул. Велика Морська, 45.