У який спосіб має відбуватися розбудова Української православної церкви
Створення незалежної (автокефальної) Української помісної православної церкви є однією з найзнаковіших подій, значення якої ще належить оцінити. Річ і в тому, що близько 70% українців, за результатами різних опитувань, вважають себе православними, тож ідеться про утворення однієї з найбільших у світі церков за кількістю вірян. І в тому, що свідомим зусиллям із набуття автокефалії близько 100 років, а нам випало бути свідками їх реалізації. І в тому, що зі створенням незалежної, визнаної вселенським православ’ям української церкви Росія втрачає один із серйозних важелів «гібридної» агресії для впливу на наше суспільство (або принаймні цей важіль суттєво послаблюється).

Об’єднавчий Собор, на якому українські єпископи проголошують заснування автокефальної церкви, і навіть вручення обраному предстоятелю томосу про автокефалію (незалежність) церкви — це завершення бурхливого підготовчого періоду. Він тривав роками, хоча видима, публічна його частина — від переговорів президента Порошенка з Вселенським Патріархом Варфоломієм до вручення томосу — відбувалася надзвичайно швидким для церковних справ темпом, уклавшись менш як у рік.

Водночас таке завершення є початком значно тривалішого процесу — становлення нової церкви. І тут уже можемо говорити відразу принаймні про три важливі виміри.

По-перше, як і у випадку з незалежністю держави, незалежність церкви мають визнати інші, рівні їй. Ідеться про 14 помісних церков, чиї предстоятелі (митрополити, архієпископи, патріархи), а також колективні органи (синоди, собори) повинні встановити з українською церквою євхаристичне спілкування. Томос Вселенського Патріарха є мінімально необхідною умовою — він вводить українську церкву в спілкування зі вселенським православ’ям. Тож найближчим часом можемо очікувати визнання іншими церквами.

Як і під час підготовки до надання автокефалії, будемо свідками змагання в церковній дипломатії. Російська православна церква і державні чиновники країни-агресора робитимуть усе, щоб завадити визнанню. Понад те, вимагатимуть від церков, на які РФ має вплив, не визнавати української церкви. Тож швидкість такого визнання залежить від того, наскільки керівництво кожної церкви буде поступливим до російських аргументів, а наскільки близьким до позиції Вселенського Патріарха Варфоломія.

У процесі підготовки до надання автокефалії було проведено підготовчу роботу. Делегація Вселенського патріархату об’їхала всі православні церкви, донесла рішення Вселенського Патріарха надати незалежність українській церкві. У ході спілкування було заслухано також позицію інших церков, яку врахували під час підготовки до надання томосу й проведення Собору в Україні.

Представники України — президент, члени його команди, дипломати, громадські діячі — також відвідали більшість помісних православних церков. Найважливіше було розвіяти міфи, нав’язувані російською пропагандою. Начебто в Україні «вже є» православна церква й українці начебто щасливі жити в церковній єдності з Москвою, поминаючи Патріарха Кірілла і корячись рішенням керівних органів РПЦ. Начебто в Україні почнеться конфлікт, навіть війна між вірянами різних церков. І начебто керівництво нової, незалежної церкви увійде в протистояння з іншими помісними церквами чи навіть із Вселенським престолом.

Нейтралізація цих страхів можлива лише через поширення правди про ситуацію в Україні: про ставлення до російського агресора, про підтримку ідеї незалежності церкви, про традиції мирного вирішення питань, що стосуються церковно-державних і міжцерковних відносин, про налаштованість українських архієреїв на діалог, цивілізоване входження в коло інших незалежних церков та реалізацію мрії українського народу про духовну незалежність.

Вселенський патріархат і на рівні заяв, і в підписаній з президентом України 3 листопада 2018 року Угоді про співпрацю та взаємодію зобов’язався підтримати визнання української церкви іншими церквами, сприяти цьому своїми методами. Українська держава, своєю чергою, теж допомагатиме дипломатичними механізмами відповідно до Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Але це завдання і новопосталої української церкви — доволі серйозний іспит із церковної дипломатії та водночас шанс одразу заявити про себе як про серйозного гравця в православному світі.

Другим виміром у процесі становлення незалежної церкви є внутрішньоукраїнський. Адже церква має не лише бути незалежною від закордонних церковних центрів, а й об’єднувати українське суспільство. Об’єднавчий Собор — це тільки початок роботи, важливий етап якої припадає саме на 2019 рік.

Чимало архієреїв УПЦ у єдності з Московським патріархатом насторожено сприйняло постання незалежної української церкви. Остерігаючись тиску з боку церковного керівництва чи просто не поспішаючи змінювати звичний для себе спосіб життя, більшість лишилася осторонь першої фази об’єднавчого процесу. Втім, ніхто не планував створювати церкву одним наскоком. Її розбудова потребує часу та відповідних умов.

Суттєвим фактором буде позиція громад, прихожан. Із постанням в Україні визнаної (а отже, канонічної) незалежної православної церкви УПЦ (МП) втрачає аргумент «виняткової канонічності». Зважаючи на те що в опитуваннях більшість українців, які вважають себе православними, не зараховували себе до МП, тиск знизу стане доволі суттєвим. Священикам і єпископам доведеться пояснювати, чому вони наполягають на єдності з московським агресором і разом із московською церквою вимагають відмовитися від спілкування зі вселенським православ’ям (фактично самим піти «в розкол»).

Такі дискусії мають і суто матеріальний компонент — храми. Українське законодавство в цій сфері ліберальне і вважає базовою одиницею в церковній організації місцеву громаду, яка, власне, і використовує культові споруди. Тож питання належності храмів залежатиме від самовизначення громад.

Цитований тут Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» налаштований на компроміс. Громади вільні змінювати конфесійну належність — відповідні зміни має лише зареєструвати місцева влада. Якщо за храм змагаються дві або більше громад, вони повинні домовитися про почергове користування (частота використання залежатиме від питомої ваги кожної з них).

НЕ ЙДЕТЬСЯ ПРО КАЛЬКУ МОСКОВСЬКОГО ПІДХОДУ, КОЛИ ЦЕРКВА ВВАЖАЄТЬСЯ ЗНАРЯДДЯМ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ, «ВІДДІЛОМ У СПРАВАХ ВІРУЮЧИХ»

Закон діє з 23 квітня 1991 року і дав змогу загалом вирішити конфлікти довкола храмів початку 1990-х. Якщо цього разу він потребуватиме уточнень (наприклад, щодо процедур ухвалення рішення громадами), Верховна Рада може внести їх на основі вже поданих пропозицій.

Зрештою, для майбутнього України велике значення має те, якою її православна церква буде за наповненням: як саме проповідуватиметься Слово Боже, наскільки відкритою вона буде для людей, чи відповідатиме потребам суспільства ХХІ століття.

Президент Порошенко, інші представники держави не раз запевняли, що не йдеться про створення «державної церкви». Не йдеться про кальку московського підходу, коли церква вважається знаряддям державної політики, «відділом у справах віруючих». Водночас вона не може віддалятися від проблем, у яких живе суспільство, не може ставити формалізм вище за Спасіння, яке проповідує.

Упродовж історії, до пріснопам’ятного 1686 року, українське православ’я вирізнялося відкритістю, здатністю до діалогу та дискусії, готовністю бути зі своїми вірянами. Зрештою, постійна дискусія з католицькою церквою, а згодом постання греко-католицької не давали церкві закостеніти, перетворитися на «обрядовірчу» організацію, де правлять зовнішня форма, дотримання ритуалів і послух. Вона була живою (тому, певно, українські церковні ієрархи наприкінці ХVII століття противилися «приєднанню» до Москви як могли).

Нині такі традиції живої церкви дуже затребувані. Бути разом із громадою, зміцнювати її — це дуже важливе завдання для церкви як суспільного інституту. Постання незалежної церкви посилює незалежність України. Позбавлення російського впливу робить її впливовим співтворцем української ідентичності (незалежно від віросповідання кожної людини), бо відкривається цілий пласт українського буття, який надихатиме мислителів і митців майбутнього.

Ростислав Павленко, директор Національного інституту стратегічних досліджень, радник президента України

Джерело