Пропонуємо увазі читачів наукову доповідь Національного інституту стратегічних досліджень «Україна після коронакризи: шлях одужання».

Повний текст аналітичної доповіді Національного інституту стратегічних досліджень: Україна після коронакризи: шлях одужання

Глобальний перебіг коронакризи підтверджує припущення про інтегральність цього феномена, у якому відбулося поєднання біологічних, суспільно-політичних та економічних вимірів. У кожному з них «пандемія» розвивається за власними, властивими цим сферам законами.

Значні розбіжності розвитку та перебігу захворюваності на COVID-19 між країнами, які мають подібні природно-кліматичні й соціальні передумови та застосовують як подібні, так і розбіжні моделі протиепідемічних заходів, зайвий раз підтверджують недостатню вивченість та слабку передбачуваність впливу коронавірусу SARS-CoV-2 на людську популяцію. Значне нарощування випадків захворювання в глобальних масштабах, яке триває півроку поспіль, неминуче посилюватиме загальні негативні очікування щодо ймовірностей наступних хвиль пандемії, до того ж за відсутності вакцини з клінічно доведеною ефективністю та усталених ефективних процедур лікування хворих. Навіть затухання пандемії на теренах Європи не знімає з порядку денного проблеми високих епідемічних ризиків, що продовжуватиме негативно впливати на споживчу та економічну поведінку населення. А глобальний наступ пандемії перешкоджатиме відновленню глобальної мобільності, що різко послаблюватиме позитивний ефект інтегральності глобальних ринків при повномасштабному збереженні ризиків глобальної взаємозалежності.

У суспільній свідомості коронавірус набув самостійного існування, диктуючи поведінку національних спільнот, у якій імперативи здоров'я та життя виразно тяжіють над непорушними цінностями, на основі яких будувалися демократичні спільноти та інституційні моделі ринкової економіки. Запроваджені заходи протидії коронавірусній хворобі у масштабах провідних національних держав дозволили запобігти усталенню таких ціннісних змін у принципово нових форматах суспільних устроїв. Проте коронакриза, навіть незважаючи на її поступове вщухання в багатьох країнах, вже зумовила значні інституційні зміни. Вони вже впливають і, зважаючи на слабко досліджені біологічні характеристики вірусу, тривалий час впливатимуть на низку ключових елементів політичного та економічного життя. Йдеться, зокрема, про провадження демократичних процедур, організацію суспільних комунікацій, пріоритети та форми міждержавних відносин, поведінку та вподобання споживачів, способи залучення й використання людського капіталу, організацію державного медичного та протиепідемічного забезпечення тощо. Оскільки такі зміни нерідко пролягали уздовж «ліній розломів», котрі окреслювали необхідність руйнування анахронічних неефективних моделей взаємодії, чимало нових інституційних форм мають усі підстави перетворитися на складники «нової нормальності», що існуватиме навіть після того, як COVID-19 стане надбанням історії. Проте сформовані в період коронакризи моделі авторитарного контролю та національної ізоляції демонструватимуть нестійкість у міру виконання ними «імуностимулюючої» ролі для національних спільнот. І надалі вони поступатимуться місцем зміцненому коронакризою «імунітету» мережевого соціального капіталу, становлення якого відбулось у рамках Глобалізації 3.0.

«Ручний режим» карантинного зупинення економік під впливом пандемічних ризиків призвів до різкого «обвалу» економічних показників. Проте так само вручну «запустити» економіки після кількамісячного простою виявилося неможливим. Колосальні фінансові «вливання», які здійснювалися провідними країнами світу для запобігання соціальним та економічним руйнаціям у період карантину та для посткарантинного відновлення динаміки, матимуть обмежену дієвість через непристосованість до утворення адекватних мотивацій у межах сформованих під час коронакризи нових інституційних моделей. Тривалість посткризової депресії значною мірою зумовлюватиметься потребою адаптації економічних «гравців» до нових можливостей та обмежень на ринках товарів, інвестицій, праці, нематеріального капіталу, побудови адекватних бізнес-стратегій. Антикризова політика держав має сягати далеко за межі фінансової підтримки економіки. Така політика повинна сприяти адаптивності бізнесу до посткризових інституційних реалій, становленню інституційних моделей, які можуть стати підставою для відновлення взаємної довіри на основі спроможності зберігати стійкість та економічну активність навіть у разі повторення пандемічних або інших, генерованих за межами економіки, криз. Тому одним із ключових напрямів анти-кризових стратегій є розбудова протиепідемічної стійкості економік та спільнот, яка має гарантувати знижені ризики поширення інфекційних захворювань під час здійснення виробничої діяльності та соціальної взаємодії, у рамках повсякденного життя.

Два місяці «жорсткого карантину» в Україні дозволили досягти поставленої мети «згладжування» кривої зростання захворюваності, зміцнення готовності системи охорони здоров'я до протидії захворюванню. Безпосередня «ціна» корона-кризи для економіки виявилася м’якшою, ніж прогнозувалося на початку карантину, виходячи з глибини карантинних обмежень. Відносно помірне зниження обігу торгівлі стало результатом незначного зниження рівня доходів працівників більшості секторів економіки та реалізації додаткових програм соціальної підтримки. Специфічна структура експорту наразі зіграла позитивну роль, зумовивши його невелику втрату в умовах глобальної депресії. Запроваджені в межах значних бюджетних обмежень компенсатори для постраждалого від карантинних обмежень бізнесу сприяли пом'якшенню шокового впливу коронакризи на найбільш потерпілі сектори економіки.

Цінова та валютно-курсова стабільність гривні, які спираються на доволі успішну адаптацію до нових ризиків банківської системи, сприяють стабілізації ділових та споживчих очікувань. Поступовий вихід із карантинних обмежень з початку та середини травня 2020 р. з визначеною календарною послідовністю послаблень відкриває для бізнесу можливості надолужування згаяного за карантинний період.

Проте неочікувано різким виявилося падіння інвестиційної діяльності, причому його фіксування вже за підсумком І кварталу дає змогу припустити, що причини інвестиційної кризи значно глибші. Коронакриза лише ускладнила проблему, що виникла раніше. Скорочення інвестицій працює як кризовий мультиплікатор, під його вплив потрапляють будівельна діяльність, виробництво інвестиційних товарів, спроможність виробничого сектору адаптуватися до вимог посткризових ринків. Посткоронавірусні інституційні зміни зумовлюють додаткові вимоги щодо структурної адекватності суб'єктів господарювання та додаткові потреби щодо інвестування в структурні зміни.

Процес виходу з карантину для економіки може містити набагато більші ризики, ніж сам карантинний період. Активізація економічних процесів, особливо в умовах вичерпання «подушок безпеки» у вигляді особистих заощаджень і страхових резервів бізнесу, може супроводжуватися: загостренням ризиків неплатоспроможності за кредитами; ускладненням бюджетної ситуації через лаги в податкових платежах і впливи наданих у період коронакризи податкових преференцій; відновленням девальваційних трендів унаслідок активізації потреби в імпорті; посиленням інфляційних ризиків через слабку реакцію внутрішньої пропозиції на зростаючий попит; зниженням зайнятості через структурну недосконалість ринку праці. Наявність низки успадкованих «депресивних пасток», які спроможні марнувати потенціал економічного зростання та блокувати економіку в пастці «стабільності спокою», дестимулює вжиття проактивних кроків державної політики. У разі наростання явищ макроекономічної або соціальної нестабільності передбачені наявною парадигмою економічної політики стабілізатори спроможні загальмувати й навіть зупинити процеси посткризової адаптації, перешкодити виходу на необхідну траєкторію економічного зростання.

Отже, «одужання» від коронакризи передбачає не лише подолання вірусних загроз, а й відбудову динамічної та адаптивної до нових ризиків економіки, яка спроможна забезпечити необхідну якість економічного зростання. Україна як мала відкрита економіка вимушена боротися «на два фронти»: з наслідками коронакризи та із впливом глобальної економічної депресії. Це вимагає посилення уваги до ендогенності чинників економічного розвитку, яка випливатиме з інклюзивності оновленої соціально-економічної моделі та повноти реалізації локальних потенціалів розвитку.

Відновлення чутливості економіки до ендогенних чинників потребуватиме вдосконалення її секторальної структури шляхом адаптації до структури внутрішнього попиту та оптимізації інтеграції до глобального поділу праці.

Потрібно передбачати розширення можливостей технологічного оновлення промисловості, розвиток промислової інфраструктури та логістики, розширення ємності ринків на основі посилення міжсекторального, міжрегіонального та міжнародного співробітництва, упровадження «розумної» спеціалізації регіонів.

Значна аграрна орієнтація української економіки в умовах ризиків коронакризи може розглядатися як певний додатковий стабілізатор, зважаючи на кращі перспективи збереження попиту на аграрну продукцію навіть в умовах глобальної кризи. В умовах очікуваного запровадження ринкового обігу сільськогосподарських земель стратегічним завданням є сприяння підвищенню капіталізації та інвестиційної привабливості агропідпри-ємств, диверсифікація на цій основі розвитку аграрного виробництва задля повноти реалізації природно-ресурсного та людського потенціалу цієї сфери.

Окремої уваги з точки зору забезпечення інклюзивності та локалізованості моделі розвитку потребує відновлення й розвиток туристичної галузі України. Врахування особливостей пост-коронавірусних обмежень та змін уподобань споживачів потребуватиме комплементарних зусиль центральної влади, регіонів та громад, міжсекторальної взаємодії та інтегрованості із системами громадського здоров'я, соціального захисту та гуманітарного розвитку.

Важливу роль щодо посилення інклюзивності моделі розвитку відіграє реінтеграція малого бізнесу в різні сектори економіки, зокрема розвиток промислового підприємництва на засадах кластерної взаємодії, поширення фермерства, сільськогосподарської та агро-логістичної кооперації, розвитку соціального підприємництва й залучення малого та мікробізнесу до публічно-приватного партнерства на рівні громад тощо.

Використання досвіду нестандартних форм зайнятості, набутого в період карантину, сприятиме гнучкості та адаптивності ринку праці до значних структурних змін. Запобігання усталенню нових структурних диспропорцій вимагає вдосконалення організації та динамічного розвитку професійної освіти. Важливу роль у створенні умов для зайнятості відіграють місцеві громади, розширення функцій яких посилює ємність місцевих ринків праці, дає змогу ефективніше планувати професійну підготовку працівників. Дієва політика на ринку праці може допомогти зменшити посилене навантаження з боку трудових мігрантів, які в умовах пандемічних ризиків залишатимуться в Україні, а в перспективі — поступово послабити масштаби трудової міграції.

Цілеспрямована реалізація «політики одужання» має передбачати відновлення функціональності основних економічних механізмів грошово-кредитної та бюджетної політики з метою досягнення їх дієвості в реалізації заходів щодо стимулювання економічного зростання й регулювання структурних зрушень. Це потребуватиме вдосконалення інституційного забезпечення цієї політики, а також налагодження міжсекторальної координації з метою послаблення інституційних ризиків для макроекономіч-ної стабільності.

Створення умов для повнішої реалізації потенціалу розвитку регіонів на основі консолідації ресурсів регіонів навколо виконання цілей структурної модернізації та прискорення економічного зростання, синергії міжрегіональної співпраці є одним із ключових напрямів побудови альтернативних рушіїв економічного розвитку в умовах глобальної економічної депресії на засадах ендогенізації та інклюзивності, «розумної» спеціалізації кожної території для підвищення її економічної та фінансової спроможності.

Результатом зазначеної стратегії має стати швидка стабілізація показників соціально-економічного розвитку регіонів і громад, створення на рівні регіонів і громад управлінських та економічних систем, які мають запобігти поширенню епідемічних загроз. Державна політика регіонального розвитку та регіональні стратегії розвитку повинні враховувати потреби формування умов для протиепідемічної стійкості, пропонувати реальні осяжні заходи щодо мінімізації ризиків.

Місцевий, регіональний та національний рівні можуть і повинні стати стратегічними партнерами у прагненні діяти швидко в подоланні епідемічних ризиків. їхня спільна робота сприятиме соціально-економічному відновленню в регіонах. Важливо невідкладно визначити ролі публічної влади на рівнях регіону, району та громади, засоби інтеграції та координації між різними рівнями, а також закріпити їх у законодавстві.

Для забезпечення протиепідемічної стійкості суспільства необхідне проведення реальної медичної реформи з ефективним та вчасним реагуванням на сучасні виклики, що уможливить вихід на новий рівень якості надання медичних послуг. При цьому з проходженням гострої фази коронакризи та до настання ймовірної другої хвилі захворювання має відбуватися перенесення загального дискурсу політики на розбудову вітчизняної системи охорони/захисту громадського здоров'я, стратегічною метою якої є зміцнення здоров'я та попередження захворювань через відповідальну поведінку влади, суспільства і людини в здоровому та безпечному середовищі життєдіяльності.

Зниження ризиків для здоров'я має відбуватися через відповідне облаштування просторів життя та процедур економічної діяльності, поліпшення екологічної ситуації, широке освоєння сучасних інструментів, управлінських та технологічних рішень, запровадження дієвого санітарно-епідемічного контролю. Значною мірою вага практичного виконання цього завдання лежить на громадах, що, своєю чергою, потребуватиме зміцнення їх організаційної спроможності.

Джерело