Російсько-українська війна суттєво відрізняється від воєн кінця ХХ-початку ХХІ століть, хоч і має чимало спільного з ними

Наскільки правомірно говорити про уроки російсько-української війни сьогодні, поки вона триває? Вісім місяців – достатній термін для того, щоб зробити певні висновки, щодо характеру цієї війни, її основних рис та певних особливостей.

Все пішло «не так»

Безумовно, ця стаття не претендує на всеосяжність. На війні кожен солдат чи офіцер бачить переважно доволі вузьку ділянку фронту і спостерігає лише один з сегментів операції чи бою. Тим більш, представник кожного з родів військ бачить війну по-різному.

Представлені зауваження – щось на зразок узагальнень, здійснених на основі особистого досвіду служби та участі у бойових діях. Вони дуже суб’єктивні і неповні. Це, так би мовити, роздуми вголос людини, яка не претендує на статус «військового експерта».

Почнемо з того, що російсько-українська війна суттєво відрізняється від воєн кінця ХХ-початку ХХІ століть за своєю інтенсивністю, масштабністю, застосуванням всіх видів конвенційної зброї і, головне, – рівнем залученості світових гравців та впливу на міжнародну безпекову ситуацію.

Ба більше, вона стала перевіркою низки теорій щодо характеру майбутніх війн. Одні з теоретиків вказували, що війни майбутнього матимуть переважно «гібридний» характер і поєднуватимуть конвенційні воєнні дії із активним використанням проксі-військ та інформаційно-психологічних операцій. Інші готовили про мережево-центричні війни, де перевага буде на боці тих, хто зуміє об’єднати військові об’єкти (насамперед – бойові одиниці й систему управління) у єдину інформаційну мережу. До того ж більшість сходилася на тому, що нинішні війни матимуть швидкоплинний характер і вказували на високий рівень інтеграції національних економік у глобальний простір, завдяки чому застосування різноманітних санкцій та обмежень мало б стати серйозною перешкодою для країни-агресора.

Все «пішло не так». Новітні технології та нова зброя, звісно, вплинули на характер бойових дій та їх інтенсивність, втім, як і під час першої та другої світових воєн, продовжує існувати лінія фронту. Успішність дій в обороні вирішує її міцність і ешелонованість, успішність наступу – створення переваги в живій силі і техніці. І, як і раніше, діє правило boots on the ground, тобто територія є захопленою або звільненою, коли на неї ступила нога піхотинця.

Російсько-українська війна спростувала теорію щодо швидкоплинності сучасних війн. Вона триває вже понад 250 днів і набуває рис класичної війни на виснаження.

Бої за міста відіграють важливу роль, проте внаслідок недостатнього рівня урбанізації основні бойові дії, як і колись, відбуваються у сільській місцевості, і сенсом тих чи інших операцій є зайняття умовної Іванівки чи Олександрівки з метою отримання контролю над логістичними маршрутами і комунікаціями.

Використання Starlink посилило комунікаційні можливості ЗСУ, проте так і не перетворило цю війну на мережево-центричну.

Досвід війни вже вивчають військові у різних країнах і, безперечно, робитимуть з неї висновки та вдаватимуться до конкретних кроків, спрямованих на підсилення обороноздатності. Очевидно, що зміни чекають на основні стратегічні документи, статути. Зазнає впливу також і політика країн у галузях забезпечення енергетичної, економічної та продовольчої безпеки, будуть скориговані заходи захисту цивільного населення.

Війна перехідного типу

Отже, які можна зробити попередні висновки?

Перше. Незважаючи на широке й масове застосування нових видів озброєнь, зокрема, безпілотних літальних апаратів, засобів радіоелектронної боротьби, гіперзвукових та крилатих ракет, кіберзброї, російсько-українську війну певним чином можна назвати війною перехідного типу. Більшість зразків озброєнь, які використовуються в бойових діях – танки, броньовані бойові машини, літаки, артилерія, не кажучи вже про стрілецьку зброю – створені і прийняті на озброєння у 60-70 роках ХХ-го століття. Молодші зразки часом є просто їх модернізацією тієї чи іншої глибини. Більше того, суттєві втрати техніки російською стороною змушують її розконсервовувати зразки часів Другої світової і ранніх повоєнних часів. Поступовий процес насичення ЗСУ новими західними видами озброєнь, в першу чергу, артилерією та бронетехнікою, дозволив суттєво змінити баланс на користь України. Нові зразки гармат та РСЗВ і нові типи боєприпасів продемонстрували більшу ефективність порівняно з радянськими. Проте, переважна частина західних озброєнь – це також ХХ століття. Але в цьому процесі безперечно тішить, хай і під тиском зовнішніх обставин, курс на практичну гармонізацію України з НАТО в галузі озброєнь.

Друге. Наявність далекобійної артилерії, активне використання ракет та дронів-камікадзе розмиває поняття тилу як такого. Навіть розташовані на значному віддаленні від лінії фронту військові об’єкти та об’єкти цивільної інфраструктури можуть стати жертвами точкових ракетних атак з відповідними наслідками. Це висуває нові вимоги до пунктів дислокації військових частин, пунктів управління, складів, інших військових об’єктів та їх захищеності.

Третє. Використання високоточної зброї не дозволяє уникати жертв серед цивільного населення. Навіть більше, Росія застосовує стратегію терору щодо міст та сіл, руйнуючи інфраструктуру і завдаючи жителям страждань в надії зломити їх волю до опору – достоту так само, як це робила нацистська Німеччина. Відтак в повний зріст постала проблема відродження того, що називається цивільною обороною – комплексу заходів із захисту та підготовки населення, зокрема, до використання зброї масового ураження. Це включає в себе розбудову мережі бомбосховищ та укриттів. Відповідно зростають вимоги до стійкості цивільної інфраструктури, значна частина якої також використовується військовими.

Четверте. Ефективна логістика була і залишається основою боєздатності армії. Проте своєчасне забезпечення боєприпасами, проведення ремонту техніки, речове та харчове забезпечення солдат – це тільки частина завдань, які мають вирішуватися службою тилу. Значна частина життя солдата на війні – це облаштування повсякденного побуту. Умовній роті чи батареї потрібна не лише гаряча їжа, але й достатня кількість питної води, технічної води, створення умов для миття особового складу та прання одягу.

В Україні певна частина потреб забезпечується за рахунок волонтерської допомоги. Волонтерство – це, безумовно, громадянський подвиг, але армія не може бути настільки залежною від громадян. Банальні речі – як-от наявність дизель-генератору в підрозділі – дозволяють вирішувати безліч проблем в побутовому житті солдат, від зарядки до підігріву води. І це не кажучи про плівку, мішки, пічки-«буржуйки», переносні газові плити та інше обладнання для приготування їжі. Іншими словами, велика кількість дрібниць, які створюють комфорт (наскільки можна говорити про комфорт на війні) військовослужбовця, і, відповідно, впливають на його моральний дух, має надаватись централізовано й системно.

П’яте. Зв’язок був є і залишається нервовою системою армії і, відповідно, найвразливішою її частиною. Активне використання засобів радіоелектронної боротьби давно поставило в порядок денний розвиток захищеного зв’язку.

Використання Starlink в українській армії показало очевидні переваги цієї технології. Тому розвиток цифрового захищеного зв’язку і в цілому цифрових технологій в армії – це один з перспективних напрямів. Водночас, слід усвідомлювати, що добра воля приватних іноземних донорів та підрядників завжди лишатиметься фактором ризику.

Шосте. Зростає значення розвідки для успішного виконання завдань. Використання БПЛА вже вплинуло на тактику артилерії, де акцент тепер робиться на точності та мобільності артилерійських систем. Але не лише супутникова та аеророзвідка є важливою, а й «традиційна», зокрема, агентурна. І російська, й українська сторона активно використовують власну агентуру для виявлення цілей і коригування вогню. Отже, говорити про те, що технічна розвідка «вбила» агентурну, як стверджували деякі аналітики, вочевидь, передчасно.

Сьоме. Вкотре постало питання підготовки резервістів. Україну значною мірою врятувало те, що вона мала оперативний резерв у особі громадян, які пройшли через часткову мобілізацію, брали участь в антитерористичній операції, служили за контрактом. Втім, серед добровольців, які стали на захист Батьківщини в перші дні, було чимало тих, хто взагалі не мав досвіду служби в ЗСУ чи інших військових підрозділах, не мав навичок з володіння зброєю, тактичної медицини, окопування, не кажучи вже про наявність військово-облікової спеціальності. На жаль, у попередні часи доводилося стикатися з формальним підходом до цього з боку тоді ще військкоматів, коли на збори і навчання резервістів потрапляли випадкові люди (пам’ятаю випадок, коли батько, вже літня людина, пішов замість сина, щоб той не втратив роботу). Відповідно, мають бути створені умови для роботодавців, бо ще після АТО були випадки, коли роботодавці відмовлялися брати на роботу ветеранів, тому, що їх могли знову призвати на службу.

Восьме. Створено систему територіальної оборони, яка дала можливість у перші дні війни залучити до військової служби значну кількість людей. Втім, під тиском обставин були змінені роль та призначення підрозділів ТРО. Наразі частина з них використовується як звичайні піхотні бригади. Але це, своєю чергою, вимагає зовсім інших підходів до підготовки територіалів і певних змін до організаційно-штатної структури підрозділів ТРО, насичення їх технікою та озброєннями, зокрема, артилерійським, які дозволять виконувати ширше коло завдань.

Уроки війни, звісно, не обмежуються цими вісьмома пунктами. Вони значно ширші і, гадаю, що ми матимемо чимало досліджень на цю тему, але вже є з чого починати.

Артем Филипенко

Голова ГО «Чорноморський центр досліджень безпекового середовища»

Джерело