ИА «Контекст Причерноморье»
логин:
пароль:
Последнее видео
Прес-конференція «Нові терміни проведення зовнішнього незалежного оцінювання у 2020 році»
Инфографика
Курсы валют. Доллар США. Покупка:




Ціна перемоги
13:11 / 09.05.2021

Життя мого покоління, якому зараз близько сімдесяти, розпочалося після Великої Вітчизняної (ВВВ), в середовищі людей, які пережили цю страшну війну і сталінський терор. Пам’ятаю зворушливу атмосферу другої половини 50-х років, радість і духовне розкріпачення людей, які дружні і згуртовані часто збиралися за скромним святковим столом. Мій батько любив запрошувати гостей на свята. Пам’ятаю, було чимало суперечок про Сталіна, про те, що він нібито «виграв війну». Батько вже тоді був затятим антисталіністом. Доля його сім'ї, багато членів якої стали безневинними жертвами сталінського кривавого Молоха, спонукала його до цього. На все життя запам’ятав батькове «…радянський народ здобув перемогу у війні не завдяки Сталіну, а всупереч йому».

Мій батько захоплювався (як тепер кажуть, мав хобі) історією Великої Вітчизняної війни (ВВВ). Мав чимало книг-мемуарів видатних радянських полководців, які вийшли друком під час «хрущовської відлиги». Він міг годинами розповідати про цих полководців і про всі найважливіші битви війни.

Дискусії щодо ролі Сталіна у ВВВ досі не вщухають. За горбачовської перебудови з’явилося чимало публікацій, в яких роль Сталіна у війні висвітлювалась доволі критично. До таких передусім слід віднести двотомник генерал-полковника Дмитра Волкогонова «Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й. В. Сталіна», випущений українською мовою ще у 1989 році. Цю книгу я перечитав кілька разів і вважаю, що більш об’єктивного і детальнішого видання про Сталіна до цього часу ще не з’являлося.

У тому ж році мені випало бачити і чути Д. Волкогонова. На той час він очолював Інститут військової історії (ІВІ) МО СРСР, в якому я захистив кандидатську дисертацію про американсько-лівійську конфронтацію в 70-80 роках двадцятого століття. Доктор історичних і філософських наук, член-кореспондент РАН Д. Волкогонов написав близько 30 книг з історії, філософії, політики, зокрема, шеститомник «Вожді» (Ленін, Сталін, Троцький). В їх основі були закриті документи КДБ і МО СРСР, до яких ніхто із дослідників раніше не мав доступу. Під керівництвом Д. Волкогонова розпочалася робота над підготовкою 10-томного видання «Велика Вітчизняна війна радянського народу». Я дуже пишаюсь тим, що моє посвідчення кандидата історичних наук підписано Д. Волкогоновим.

Пригадується такий епізод, пов’язаний зі ставленням Д. Волкогонова до дослідження історії ВВВ. В кінці березня 1989 року я приїхав в ІВІ на передзахист. Засідання Спецради вів її голова Д. Волкогонов. Переді мною відбувся захист кандидатської дисертації Алісової Л.П. (жінка років 60-ти) «Розгром німецько-фашистських військ на північно-західних підступах до Москви (листопад – грудень 1941 р.). Не маючи військової освіти, ця жінка взялася за таку суто «чоловічу» тему. Справа в тому, що до цього вона багато років працювала в Архіві МО СРСР в Подольску, де їй вдалося зібрати багато оригінальних документів, на основі яких вона підготувала своє дисертаційне дослідження, яке повністю перекреслювало усталені сталінсько-брежнівські погляди на битву за Москву.

Над своєю дисертацією Л. Алісова почала працювати ще на початку 70-х років минулого століття і вперше представила її до захисту у 1981 році. Але тоді дисертацію відхилили, оскільки її концепція йшла в розріз з офіційною «загальноприйнятою» концепцією. І цього разу висновок відповідного відділу ІВІ був настільки негативним, що Спецрада вирішила висловити свою незгоду з ним в окремій заяві. Вирішальними на користь Алісової були виступи Д. Волкогонова і його заступника генерал-майора А. Г. Хорькова, який сказав: «Нам має бути соромно перед товаришкою Алісовою за те, що ми так довго зволікали із захистом її дисертації».

Далі виступив Д. Волкогонов, слова якого я записав: «Тов. Алісова захищається не по військовій історії, а по військовій проблематиці, тому вимагати від неї розкриття військового мистецтва немає підстав. На мою думку, вона впоралась зі своїм завданням. Ми маємо уникати непримиренності в науці, розвивати плюралізм поглядів. Слід поважати опонента, навіть якщо при цьому доведеться поступитися своїми принципами. Не можна ставити свої амбіції вище науки. Тов. Алісова виявила наукову мужність. Ми маємо по достоїнству оцінити її подвиг». В результаті обговорення Спецрада проголосувала за присвоєння Л. Алісовій ступеня кандидата історичних наук.

Але найбільш вражаючим було те, що мені розповіла сама Алісова після захисту. Виявляється підручні її опонентів, не давали можливості її чоловікові-художнику виставляти свої картини. Вона також була звільнена з роботи в Архіві МО СРСР. Її намагалися отруїти газом в її квартирі, а потім штовхнули під колеса електропоїзда, в результаті чого вона залишилася живою, але поламала ногу… Ось такими засобами апологети сталінсько-брежнівської концепції історії ВВВ захищали свої «наукові позиції».

Щодо ролі Сталіна у ВВВ, то, на мій погляд, вона була неоднозначна. Поряд із трагічними для нашого народу сталінськими прорахунками і злочинами, особливо перед війною і у перші її місяці, на завершальному її етапі після Сталінградської битви треба сказати про те, що Сталін багато чому навчився у радянських полководців, таких як Б. Шапошников, С. Тимошенко, О. Василевський, М. Ватутін, О. Антонов, К. Мерецков, Г. Жуков, і вже згодом міг більш-менш адекватно виконувати обов’язки Верховного Головнокомандувача. Та набував Сталін досвіду управління великими оперативними об’єднаннями ціною кривавих експериментів, помилок і прорахунків. До Сталінградської битви чимало рішень Сталін приймав імпульсивно, тому вони були поверховими, суперечливими, некомпетентними. У першій половині війни, після доповідей про чергову поразку на фронті, Сталін видавав не оперативні, а каральні накази, надсилав гнівні телеграми, підписував поспіхом підготовлені директиви. Та стан справ на фронті тоді щораз погіршувався.

Кажучи про підготовку СРСР до війни, слід мати на увазі, що своїми некомпетентними діями саме Сталін настільки послабив обороноздатність країни, що це вилилося у мільйони невиправданих жертв як серед військовослужбовців, так і серед цивільного населення. Передусім варто нагадати про мільйони невинних жертв розкуркулення, Голодомору 1932-33 років і сталінського терору у 1937-38 роках, багато з яких могли б піти захищати Батьківщину. За підрахунками Д. Волкогонова, в період з 1929-го по 1953-й роки жертвами цього терору стали близько 22 млн чоловік.

Перед війною знищувалися найкращі кадри Червоної Армії. Загалом було репресовано понад 40 тис. осіб командного складу, зокрема, розстріляні талановиті маршали М. Тухачевський, В. Блюхер, О. Єгоров та генерали Й. Якір, П. Дибенко, А. Корк, Б. Фельдман, І. Федько, Р. Ейдеман, М. Каширін, Я. Гамарник, І. Уборевич, Я. Алксніс, В. Примаков, В. Путна і тисячі інших. У сталінських таборах зазнали знущань і тортур майбутні славетні маршали К. Рокоссовський і Ф. Толбухін, генерал армії О. Горбатов та багато інших. Сталінські кати під час допитів вибили К. Рокоссовському 9 зубів і зламали 3 ребра, двічі виводили на розстріл і давали холостий залп. Звільнили маршала у березні 1940 року за сприяння його колишнього командира маршала С. Тимошенка.

Генерал О. Горбатов провів у сталінських катівнях три роки (з травня 1939 р. по березень 1941 р.). Згодом у своїх спогадах він писав: «Допитів з пристрастю було п'ять з проміжком дві-три доби; іноді мене заносили в камеру на ношах. Коли розпочалася третя серія допитів, мені хотілося якомога скоріше вмерти!»… Ось що написав у своїх спогадах про О. Горбатова маршал Г. Жуков: «У складі Брянського фронту найбільш енергійно наступала 3-я армія під командуванням генерала О. В. Горбатова, який протягом всієї війни чудово справлявся з роллю командувача армією. І можна казати: він цілком міг би успішно впоратися і з командуванням фронтом. Але за його прямоту, за різкість суджень він не подобався вищому керівництву. Особливо проти нього був налаштований Берія, який абсолютно безпідставно протримав його у в'язниці кілька років». І таких жахливих історій можна навести тисячі.

Протягом 1937-38 рр. були знищені всі командувачі військових округів, командири корпусів, майже усі командири дивізій і бригад, половина командирів полків! На їхнє місце призначалися молоді, недосвідчені командири. Сталінські репресії згубно позначились і на моральному стані та боєздатності Червоної Армії. Вцілілі офіцери, у своїй більшості, були вкрай залякані, їхня воля паралізована, вони повністю втратили здатність до самостійного мислення.

Слід зазначити, що зосередження всієї політичної, державної і військової влади в руках Сталіна мало як позитивне, так і негативне значення. З одного боку, його необмежена влада давала змогу з максимальною повнотою направляти зусилля народу на вирішення оборонних завдань. З іншого — абсолютне єдиновладдя придушувало самостійність, ініціативу і творчість керівників всіх рівнів. Жодне більш-менш важливе рішення не могло бути прийняте без погодження з «вождем».

Однією з найбільших і підступних сталінських «помилок» було укладення 28 вересня 1939 року Договору про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною. Побратавшись із німецьким фашизмом, Сталін фактично дезавуював усі свої минулі антифашистські ідеологічні установки. Якби на той час він встановив союзницькі відносини з Францією, Великою Британією і США, то, вочевидь, Гітлер не наважився б розв’язати Другу Світову війну.

Отримуючи повідомлення від розвідки про підготовку Гітлера до нападу на СРСР, Сталін не поспішав вживати надзвичайних заходів воєнного характеру у відповідності з планами оперативно-стратегічного розгортання. Якби завчасно, енергійно і потай були здійснені необхідні оперативні і мобілізаційні заходи, початок війни міг би бути інакшим. Як писав маршал О. Василевський, «провина Сталіна полягає в тому, що він не побачив, не вловив тієї межі, за якою така політика (умиротворення Гітлера – авт.) ставала не тільки не потрібною, а й небезпечною». Маршал Г. Жуков у своїх спогадах писав: «У період назрівання небезпечної воєнної обстановки, ми, військові, очевидно, не зробили всього, щоб переконати Й. В. Сталіна у неминучості війни з гітлерівською Німеччиною і довести необхідність втілення в життя нагальних заходів, передбачених оперативно-мобілізаційними планами».

Загальновідомо, що Червона армія зазнала жорстокої поразки в перші місяці війни тому, що через «помилки і прорахунки» Сталіна не була своєчасно приведена в бойову готовність. У першій половині дня 22 червня 1941 року німецька авіація знищила на аеродромах західних військових округів понад 1200 радянських літаків, які не встигли навіть здійнятися в повітря, бо не були заправлені пальним. До 30 вересня 1941 року ВПС Червоної Армії втратили 8166 літаків, тобто 96 % всіх літаків на початок війни. У перші ж дні війни понад 200 складів з пальним і боєприпасами опинилися в руках німецької армії. З 212 дивізій, що входили до складу діючої армії на початок війни, лише 90 були повністю укомплектовані. При цьому склад радянських військ на початку війни поступався вермахту якісно.

Наприкінці червня 1941 року основні сили Західного фронту потрапили в оточення. Із 44 дивізій фронту 24 були повністю розгромлені, а решта дивізій втратила від 30 до 90 % сил і засобів. На Південному фронті стан справ був не кращий. За три тижні війни 30 дивізій практично перестали існувати і близько 70 дивізій втратили понад 50 % особового складу. За наказом Сталіна у липні 1941 року командувача Західним фронтом генерала армії Д. Павлова було заарештовано і розстріляно. Така ж доля спіткала і десятки інших радянських генералів. Сталін, який більше за всіх був винний у катастрофічному початку війни, виявив виняткову жорстокість щодо тих, хто став жертвою його прорахунків.

У серпні 1941 року командувач Південно-Західного фронту генерал-полковник М. Кирпонос неодноразово просив дозволу Сталіна відвести війська в тил на рубіж річки Псел, щоб уникнути оточення. Але Верховний не дозволив. Як наслідок, в середині вересня в оточення потрапили 4 армії Південно-Західного фронту — близько 500 тисяч солдат і офіцерів. Сам М. Кирпонос і майже все командування фронту загинуло у нерівному бою при спробі вирватися із оточення. Втім, якби Кирпонос і прорвався, то навряд чи Сталін залишив би його живим.

У трагедії Південно-Західного фронту величезною мірою винні Ставка і її Верховний Головнокомандувач. Катастрофічний початок війни — наслідки абсолютного єдиновладдя і прорахунків «непогрішимого вождя». Успішні дії німецької армії проти Червоної армії в перші ж дні війни буквально приголомшили Сталіна. Його, і не тільки його шокувало те, що вже через тиждень після початку війни столицю Білорусії зайняли німецькі війська. За деякими даними, у липні 1941 року Сталін, Берія та Молотов обговорювали питання про можливість укладення «другого Брестського договору», тобто про капітуляцію Радянського Союзу перед Німеччиною. Вони були готові віддати Гітлеру Прибалтику, Молдавію, значні частини Білорусії і України. Виконати посередницьку роль в переговорах з Гітлером за дорученням Сталіна Молотов просив болгарського посла Івана Стаменова. Але той відмовився від цієї ганебної ролі і заспокоїв перелякане радянське керівництво: «Якщо ви відступите навіть до Уралу, то все одно переможете»… Після війни, вже після арешту Л. Берії, болгарський посол в розмові з маршалом К. Москаленко підтвердив факт звернення до нього радянського керівництва з проханням бути посередником в переговорах з гітлерівським керівництвом.

Найбільшу загрозу для Радянського Союзу становив наступ німецьких військ на Москву. Адольф Гітлер розглядав радянську столицю як одну із головних військових і політичних цілей операції «Барбаросса». Для її взяття німці сформували групу армій «Центр» під командуванням генерал-фельдмаршала Ф. фон Бока. З радянського боку на московському напрямку обороняли війська Західного, Брянського і Резервного фронтів. В результаті жовтневого наступу німецьких танкових дивізій в оточення під Брянськом і Вязьмою потрапили основні сили цих фронтів. В полоні опинилися понад 688 тис. радянських солдатів і офіцерів. Наприкінці жовтня бої розгорнулися вже за 80-100 км від Москви. Однак у листопаді завдяки відчайдушному опору радянських військ німецький наступ призупиняється, сили і моральний дух гітлерівців почали слабнути.

Наприкінці листопада — початку грудня 1941 року радянські війська дістали значне підкріплення. Відчувши перелом у ході битви, радянське командування наказує контрнаступати, хоча перевага в живій силі і військовій техніці була на боці німецьких військ. 5 грудня 1941 року війська Калінінського, Західного і Південно-Західного фронтів переходять в контрнаступ. Головним підсумком контрнаступу стала ліквідація безпосередньої загрози Москві. А німецькі війська відкидаються на 100-250 км.

На полях Підмосков'я німецька армія зазнала першої поразки у Другій світовій війні. Був розвіяний міф про її непереможність. Вирішення питання щодо володіння стратегічною ініціативою було відкладено до літньої кампанії 1942 року. Після вдалого контрнаступу Сталін дійшов висновку, що Червона армія в битві за Москву вирвала у ворога ініціативу і створила умови для переходу в загальний наступ на всіх напрямках: від Ладозького озера до Чорного моря. При цьому Сталін не раз повторював, що після битви під Москвою німці не витримають ударів Червоної армії. Проте, як відомо, наступальні операції радянських військ в літньо-осінній кампанії 1942 року успіху не мали.

У листопаді 1941 року радянські війська, якими невдало командував маршал Г. Кулик, змушені були здати Керч, чим наблизили здачу Севастополя й Криму в цілому. Сталін не хотів примиритися з цією втратою. І підтримав пропозицію Генштабу підкріпити героїчну оборону Севастополя десантною операцією в районі Керченського півострова. Наприкінці грудня 1941 року в районі Феодосії десантується до 40 тис. чоловік особового складу з танками і гарматами. Спочатку радянські війська змогли просунутися на захід більш як на 100 км, визволивши Керч і Феодосію. Однак у травні 1942 року німецьке угруповання, яке за чисельністю вдвоє поступалося радянським військам, завдало удару вздовж узбережжя Феодосійської затоки. Протягом 12 днів німецького наступу Кримський фронт, маючи значну перевагу в силах, втратив 176 тис. чоловік, 347 танків, 3476 гармат і мінометів, 400 літаків. Це була ще одна катастрофічна поразка Червоної армії…

Кілька слів про трагічну долю нашого земляка маршала Г. Кулика. У березні 1942 року Сталін його розжалував до генерал-майора і позбавив звання Героя Радянського Союзу, а у квітні 1943-го підвищив до генерал-лейтенанта і призначив командувачем 4-ої гвардійської армії, яка звільняла Полтавщину. Ще у 1940 році була заарештована і розстріляна дружина Г. Кулика. У 1945 році Г. Кулика вдруге понизили до генерал-майора за його різкі висловлювання на адресу сталінського режиму. У 1946 році, під час післявоєнної чистки командного складу, Г. Кулика зняли з посади заступника командувача Приволзького військового округу, заарештували і у серпні 1950 року

засудили до смертної кари та розстріляли. У травні 1942 року Сталін ініціював наступ на Харків військ Південного і Південно-Західного фронтів. Але німецька танкова армія Е. фон Клейста перейшла в контрнаступ і оточила дві радянські армії в районі Барвінкове. Тут втрати були ще значніші, ніж в Криму — близько 230 тис. чоловік загиблих і полонених, втрачено 775 танків, понад 500 гармат і мінометів. Вищезгадані поразки значною мірою пояснюються некомпетентністю Верховного Головнокомандувача, невисоким професійним рівнем командирів, які замінили знищених «вождем» перед війною попередників.

Чи не найбільшою людською трагедією в роки ВВВ була блокада Ленінграда, що тривала 872 дні — з 8 вересня 1941 р. до 27 січня 1944 р. Під час блокади населення міста потерпало від голоду, артилерійських обстрілів та бомбардування. Маршал К. Ворошилов не зміг організувати оборону Ленінграда, відмовився очолити і Волховський фронт. До кінця війни К. Ворошилов перебував у тилу, готуючи резерви. В заблокованому Ленінграді від голоду померло понад 640 тис. мирних жителів. У місті траплялися випадки канібалізму. Чисельність таких випадків сягала 600 на місяць. Викритих людожерів негайно страчували. Десятки тисяч померли вже після того, як їх вивезли на «велику землю». Льодова дорога

через озеро Ладога була єдиним зв'язком Ленінграда з країною. Протягом 1942 року робилося 5 спроб прориву блокади Ленінграда, але всі вони були невдалі. І тільки 18 січня 1943 року блокадне кільце було розірване.Неймовірно великою була сила духу радянського народу. Після катастрофічних поразок 1941-42 рр. він знайшов у собі сили вистояти і перемогти, заплативши за це мільйонами людських жертв. У 1943 році у німецько-радянській війні стався перелом: німецький наступ вичерпав свою навальну силу і радянські війська розпочали широкомасштабний контрнаступ. Сталінградська та Курська битви стали вирішальними у ході Другої світової війни. Протягом кінця літа й осені 1943 року радянські війська зайняли Лівобережжя і Донбас. У вересні-жовтні 1943 року Червона армія прорвала лінію німецької оборони на Дніпрі і вже 6 листопада увійшла до Києва. У січні 1944 року Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя і Криму. 28 жовтня 1944 року Україна була повністю звільнена від загарбників.

Радянський народ вів героїчну боротьбу не лише на фронті, а й в тилу. Неймовірними зусиллями сотні заводів були переміщені за тисячі кілометрів на схід і швидко почали випускати озброєння, військову техніку та боєприпаси. До січня 1942 року на схід було перевезено і введено до ладу 1523 промислові підприємства, у тому числі 1360 оборонних. Вже у 1941 році оборонна промисловість випустила 12 тисяч бойових літаків, 6,5 тисяч танків, близько 16 тисяч гармат і мінометів.

Велику роль в організації виробництва військової продукції на Уралі в роки війни відіграв видатний економіст, академік, голова Держплану при Раді міністрів СРСР, член Державного комітету оборони М. Вознесенський. Під його керівництвом був розроблений «Військово-господарський план забезпечення оборони країни». Щоправда, це не врятувало Вознесенського від безжального сталінського терору. Згодом, у жовтні 1949 року він заарештовується, а у вересні 1950 року засуджується за сфабрикованою «Ленінградською справою». Незабаром він був страчений. Тоді йому виповнилось всього 46 років…

Велику допомогу Радянському Союзу надали США і Великобританія. З осені 1941 року розпочалися британські поставки танків, літаків, алюмінію та інших матеріалів. Особливе значення мали поставки за ленд-лізом, що здійснювалися в основному через зайнятий союзниками Іран (23,8 %), Тихий океан (47,1 %) і Північний морський шлях (22,7 %). За часів війни СРСР отримав від союзників за ленд-лізом 22,2 тис. літаків; 12,2 тис. танків і самохідних установок; 344 тис. т. вибухівки; 1860 потягів; 70 електродизельних локомотивів; близько 1 тис. вагонів; 10 тис. залізничних платформ; 100 тис. км телефонного дроту; 2,5 млн телефонів; 15 млн пар чобіт; 50 тис. тонн шкіри для пошиття взуття; 54 тис. тонн шерсті. Союзники поставили близько 2 млн тонн нафтопродуктів; 2,5 млн тонн спеціальної сталі для броні; 400 тис. тонн міді та бронзи; 250 тис. тонн алюмінію. Радянський Союз отримав 480 тис. вантажівок (студебекерів). Крім того, було поставлено велику кількість суден. Особливе місце відводилося постачанню продовольства: 250 тис. тонн тушонки; 300 тис. тонн жиру; 65 тис. тонн коров'ячого масла; 700 тис. тонн цукру.

Великою трагедією для червоноармійців був полон, оскільки переважна більшість радянських військовополонених у німецьких концтаборах загинула. Значною мірою це сталося тому, що Радянський Союз не ратифікував Женевську конвенцію 1929 року з проблем військовополонених і тому німці не мали зобов’язання її дотримуватись. Протягом всієї війни до німецького полону потрапило до 5 млн радянських солдат і офіцерів. Щонайменше 7 млн цивільних радянських громадян («остарбайтерів») були вивезені до Німеччини на роботу. Більше половини з них були українцями. До речі, під час війни НКВС створювало спеціальні табори для перевірки червоноармійців, яким вдалося втекти з полону. Частина з них залишалася в цих таборах, частина була знищена, а решта пішла на фронт у складі штрафних рот та батальйонів.

Людей, які відчули жах німецького полону, сталінська влада вважала зрадниками чи дезертирами. Наприклад, показовою є доля командувача 12-ою армією Київського особливого військового округу генерал-майора П. Понєдєліна. На початку серпня 1941 року, при спробі виходу з оточення в районі села Підвисоке під Уманню, П. Понєдєліна дістав поранення і в непритомному стані потрапив у полон. Німці використовували факт полону радянських генералів в пропагандистських цілях. Вони фотографували їх поруч з німецькими офіцерами і розпускали плітки про їхній перехід на сторону вермахту.

Мій батько, який у 1943 році був членом підпільної організації ім. К. Ворошилова у м. Кіровограді, розповідав, що якось підпільникам вдалося організувати втечу з німецького концтабору льотчика Хорікова. Його переправили в Чорний ліс до партизан, де він воював до січня 1944 року, коли Кіровоградщину звільнили радянські війська. Хорікова відразу доправили до авіаційного полку, де він, воюючи, збив два німецькі літаки. І був заарештований енкеведистами, щойно вони дізнались про його перебування у німецькому полоні. У підсумку Хоріков відсидів у сталінському таборі 10 років — аж до 1954-го. Зустрічаючись з батьком у 1985 році, Хоріков розповідав, як над ним постійно глузували колишні німецькі поліцаї, які відбували покарання в таборі: «Ну що, сталінський сокіл, віддячив тобі твій Сталін?»…

Згодом і батькові довелося потрапити до німецького концтабору. 10 грудня 1943 року при підході Радянської Армії до міста Кіровограда, він разом з іншими робітниками місцевої електростанції був схоплений німцями і відправлений до концтабору поблизу Кенігсбергу. Там і перебував з січня 1944 до січня 1945 року. Коли радянські війська наблизилися до міста, батькові з групою товаришів вдалося втекти з-під конвою. Після звільнення він був направлений польовим військкоматом у стройову частину на території Польщі. Демобілізували батька у листопаді 1945 року за станом здоров’я. Після війни батько прожив ще 61 рік і написав свої спогади про перебування у німецькому концтаборі. За законами військового часу чоловіки, які потрапили під окупацію, автоматично діставали клеймо зрадників, яке мали спокутувати власною кров'ю, доводячи свою відданість Батьківщині.

Ще одним прикладом нелюдяної жорстокості сталінського режиму була мобілізація всіх чоловіків від 15 до 60 років, які могли тримати зброю, в загони так званих «чорносвитників». Їх кидали у бій перед наступаючими регулярними частинами Червоної армії без зброї і без переодягнення у однострої. Військової підготовки з мобілізованими не проводили. Найбільш масово «чорносвитники» використовувались у 1943-44 роках в Україні. Як і штрафні батальйони, «чорносвитників» вважали за «гарматне м'ясо», кидаючи їх на найгарячіші фронтові ділянки при наступі Червоної армії. Майже всі вони гинули. Розраховували на те, що «чорна піхота» змусить німців вистріляти боєзапас, полегшуючи тим самим регулярним частинам атаки на німецькі позиції. Таке ставлення радянської держави до своїх громадян дивувало навіть німців, які називали «чорносвитників» «Beutesoldaten» («трофейні солдати»).

О. Довженко записав у своєму щоденнику 28 листопада 1943 року: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях гине більшість мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, «чорно-свитками». Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав».У такий спосіб знищувалися сотні тисяч або й мільйони українців. Лише в одній Кіровоградській області таких «чорносвитників» з жовтня 1943 року і до кінця війни було мобілізовано близько 130 тис. чоловік.

У своїх мемуарах М. С. Хрущов також писав про жорстоке ставлення радянського військового командування до мобілізованих чоловіків зі щойно визволених територій України. Зокрема, він згадував про епізод, коли під час наради перед форсуванням Дніпра восени 1943 року один із генералів поцікавився у представника Ставки Верховного Головнокомандуючого на 1-му Українському фронті маршала Г. Жукова, як обмундирувати і озброїти щойно мобілізованих новобранців, які фактично ще не є червоноармійцями? На що той відрізав: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они — предатели! Чем больше их в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать» …

До кінця війни Сталін не зупинявся перед невиправданими жертвами. У підсумку СРСР втратив близько 30 млн військовослужбовців, партизанів, підпільників і мирного населення, в той час як Німеччина — 10 млн. Сталіну було байдуже до незліченних трагедій війни, як до жертв Голодомору 1932-33рр. та в 1937-38 роки кривавого масового терору. Сталін особливо не замислювався — якою ціною буде виконане те чи інше його розпорядження. Мільйони загиблих для нього були лише сухою статистикою. Він продокував багато наказів, виконання яких

потребувало невиправданих багатотисячних жертв. Вражає своєю цинічністю наказ № 0428 від 17 листопада 1941 р.:

«Ставка Верховного Головнокомандування наказує:

1. Руйнувати і спалювати дощенту всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40-60 км у глибину від переднього краю і на 20-30 км вправо і вліво від доріг. Для знищення населених пунктів в указаному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, споряджених пляшками із запалювальною сумішшю…».

Отже, при виконанні цього наказу сотні тисяч радянських людей були приречені на смерть або, в кращому випадку, на втрату своїх домівок напередодні зими. Нерідко солдати і партизани були змушені спалювати села і містечка, де мешкали їхні сім’ї.

Після вигнання німецьких військ за межі Радянського Союзу бойові дії розгорнулися на територіях рейху та його союзників. В середині січня 1945р. розпочався загальний наступ радянських військ. Були успішно завершені Вісло-Одерська, Східно-Прусська і Західно-Карпатська операції. 16 квітня 1945р. розпочалася Берлінська операція, під час якої були розгромлені 93 піхотних, танкових і моторизованих німецьких дивізій. З 16 квітня по 7 травня радянські війська полонили 480 тис. солдатів і офіцерів, захопили 1550 танків, 8600 гармат, 4510 літаків. Всього цього було досягнуто ціною життя понад 100 тис. радянських воїнів. 8 травня 1945р. Німеччина підписала Акт про беззастережну капітуляцію. З війною в Європі було покінчено. 9 травня оголосили всенародним святом Перемоги. Втім, мало хто сьогодні знає, що у 1948 році, беручи до уваги жахливі воєнні наслідки, зокрема, наявність на той момент мільйонів калік та інвалідів, свято Перемоги скасували. Статус державного свята 9 травня знову дістало лише 1965 року.

Україна разом з Білоруссю були центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. Український народ зазнав величезних втрат у ВВВ і зробив свій вагомий внесок у розгром німецького фашизму. Народ України дав Збройним силам СРСР 7 млн бійців, що становило 23 відсотки особового складу Червоної армії. Кожен другий загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які боролися з фашистами на території

України, 59 % були українського походження. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, подавши приклад ратного героїзму. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, понад половина очолювалася маршалами і генералами українського походження — С. Тимошенко, А. Гречко, А. Єременко, К. Москаленко, П. Жмаченко, Р. Малиновський, І. Черняхівський, П. Рибалко, Г. Кулик, Д. Лелюшенко, М. Кирпонос, Ф. Костенко та багато інших. Генерал-лейтенант Ф. Костенко застрелився разом із сином капітаном-артилеристом 26 травня 1942 року під час оточення під Харковом. За участь у Великій Вітчизняній війні близько 2,5 млн українців нагороджено орденами і медалями, із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому, 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі.

Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ. Вже наприкінці 1941 р. Україна була окупована. Наприкінці листопада 1942 р. гітлерівці загарбали до 2 млн кв. км території СРСР, яку населяло до війни 85 млн людей. Понад 41 млн з них були українці. З чотирьох років ВВВ бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. На окупованій території України було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42 % від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. У 1945 р. в Україні залишилося лише 27,4 млн осіб із 41,7 млн, що проживали у 1941 р. Возз'єднання всіх українських земель, як і вступ України до ООН, стали важливим кроком на шляху втілення в життя споконвічної мрії українського народу про відродження своєї незалежної соборної держави. Як відомо, В. Путін заявив, що Росія могла б перемогти у ВВВ навіть без України. Хай сказане буде на його совісті. Адже така путінська заява є наругою над пам’яттю мільйонів полеглих українських воїнів і образою для ще живих ветеранів.

Спливають роки, але назавжди на скрижалях історії залишаться імена тих, хто в грізний час встав на захист рідної землі, хто в нелегкому двобої ціною власного життя відстояв споконвічне право людини на свободу. З кожним днем все менше залишається серед нас ветеранів Великої Вітчизняної війни. Посивілі і знесилені ранами минулих боїв, недостатньо забезпечені в нинішніх кризових умовах економіки, вони прагнуть передати сучасній молоді дух оптимізму, життєстійкий характер, знання, досвід і любов до нашої матері — України. Наш святий обов'язок перед світлою пам'яттю загиблих за волю рідної Вітчизни полягає в тому, щоб зберегти пам'ять про безсмертний подвиг нашого народу в роки Великої Вітчизняної війни.

Сьогодні Україна змушена вести Другу Вітчизняну війну за свою свободу і незалежність проти російських загарбників. І наші 90-річні немічні і хворі ветерани, споглядаючи це, плачуть, бо вони не забули про бойову дружбу українців і росіян, які винесли основний тягар Великої Вітчизняної війни. Наші ветерани не можуть зрозуміти — чому через 70 років після Великої Перемоги українці і росіяни замість того, щоб приятелювати, ворогують між собою і вбивають один одного. Проте так звана «гібридна війна» не має етнічного характеру, оскільки в лавах протиборчих сторін є і етнічні українці, і етнічні росіяни. Ця війна є конфронтацією двох цивілізацій — європейської і євразійської. Нам хочуть силою нав’язати так званий «русский мир», в той час коли у нас є свій «Український світ» з його історією, культурою і мовою.

Звісно, ВВВ для молодого покоління вже стала історією. І сьогодні наші душі обпікає біль, коли ми бачимо сльози матерів, які хоронять своїх синів, які віддали свої молоді життя за свободу і незалежність нашої України.

Незабаром Росія гучно відзначатиме 70-ліття «Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945рр.». При цьому Москва всіляко замовчує, що зворотною стороною визволення Європи від нацизму стали нав’язування комуністичних режимів частині країн, масові репресії та депортації. Внесок союзників у спільну перемогу над Гітлером применшується, а про співпрацю з Третім Рейхом у 1939–1941 рр., таємні протоколи Молотова-Ріббентропа 1939 р., військові злочини Червоної армії під час війни намагаються вже й не згадувати.

Сьогодні в суспільній думці Росії активно просувається ідея реабілітації Сталіна, якого називають не інакше як «талановитим менеджером», забуваючи при цьому додати епітет «кривавий». Як не прикро, але цю ідею підтримує більшість російських громадян. За останніми опитуваннями «Левада-центру», 45 % росіян виправдовують злочини Сталіна, 57 % не вважають його злочинцем. У 2012 році таких було майже вдвічі менше. Немає сумніву, що на цих настроях позначилась псевдопатріотична істерія, викликана російською окупацією Криму і частини Донбасу.

У лютому ц. р. фракція КПРФ внесла до Держдуми проект постанови про повернення Волгограду назви Сталінград. В документі є пропозиція назвати одну з площ чи вулиць у Москві ім'ям Сталіна і встановити йому пам'ятник з написом: «Верховному головнокомандувачу генералісимусу Йосипу Сталіну в ознаменування 70-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні». У червні 2014р. президент Росії В. Путін заявляв, що він не проти перейменування Волгограда на Сталінград, але, на його думку, таке рішення мають ухвалювати місцеві жителі на референдумі.

Втім, іноді чуються поодинокі протести проти реабілітації Сталіна. Так, професор Микола Сванідзе, дід якого (родич першої дружини Сталіна) був розстріляний в 1937 р. за вказівкою Сталіна, у своєму виступі на засіданні президентської Ради з прав людини заявив, що моральна реабілітація Сталіна означатиме особисту образу для мільйонів людей і може призвести до розколу російської громадськості. Онук Сталіна Євген Джугашвілі в інтерв'ю британському виданню Daily Mail розкритикував політику нинішнього президента Росії В. Путіна і засудив війну проти України та анексію Криму, назвавши політичну еліту в Кремлі «крадіями», які цинічно обдурюють росіян.

Риторику «Великої Вітчизняної війни» Москва використовує не лише для обґрунтування своїх геополітичних зазіхань на суверенітет і незалежність України, а як і спробу відволікти увагу росіян від відставання Росії у сфері соціально-економічного розвитку. Але чому б росіянам не замислитись над тим, що сьогодні ВВП переможеної у 1945 році Німеччини (3,227 трлн дол.) значно вищий за ВВП Росії (2,553 трлн дол.), територія якої майже в 50 разів більша за німецьку територію, не кажучи вже про величезні російські природні поклади? Чому б росіянам не замислитись над тим, що бюджет Німеччини (1,626 трлн. дол.) майже вчетверо більший за бюджет Росії (439 млрд дол.)? Наприклад, за даними ЦРУ США, експорт Німеччини у 2013 році становив 1,493 трлн дол., тоді як експорт велетенської Росії всього лише 515 млрд дол. У тому ж році імпорт Німеччини склав 1,233 трлн дол., а Росії — лише 341 млрд. І таких порівнянь можна навести чимало. Хто бажає, може з ними ознайомитись — (http://www.indexmundi.com/factbook/compare/germany.russia/economy)

Чи все до ладу в самій Росії, що Путін кидає свою армію «рятувати» російськомовне населення в Україні від «бандерівців» і «київської хунти»? На жаль, в Росії народ бідує не менше, якщо не більше у порівнянні з українським народом. Щоб переконатися в цьому, достатньо ознайомитися з доповіддю російської Агенції РиФ (http://www.rf-agency.ru/acn/stat_ru.htm). Наведу лише деякі цифри з цієї доповіді:

З 1991 року донині населення Росії зменшилося зі 148,5 млн. до 128 млн. Щорічно корінне населення зменшується на 0,7 відсотка, тобто приблизно на 1 мільйон. Якщо така тенденція до зменшення населення залишиться, то до середини нинішнього століття воно наблизиться до 100 млн., а через 80 років російський етнос переступить поріг, після чого його відтворення стане неможливим. У Росії налічується понад 9 млн. безробітних і понад 4 млн безхатченків. Кількість безпритульних дітей становить близько 4 млн, бездоглядних — 8-10 млн. Щонайменше 2 млн. підлітків — неграмотні, понад 2 млн. — сироти. Видатки на одну людину на охорону здоров'я в Росії становлять в середньому 40 дол. США, тоді як у США ця сума становить 2400 дол. США. З причин кримінального характеру щорічно гине понад 150 000 чоловік. До 40 000 чоловік щорічно вмирає від вживання неякісного алкоголю, а від вживання героїну — близько 30 000 чоловік. Щорічно без вісті щезає близько 50 000 чоловік. Крім того, в Росії близько 12 млн. інвалідів (майже 10 % населення!), більше 5 млн. алкоголіків (реально до 15 млн.), близько 3 млн. наркоманів, 1 млн. психічно хворих, 1 млн. хворих на туберкульоз, 2,5 млн. ВІЛ інфікованих — перше місце у світі.

Виникає питання: чому б російському керівництву замість спекуляцій навколо перемоги над Німеччиною у 1945 році, не подбати про перемогу над викликами і проблемами, які постали перед російським суспільством сьогодні? Замість того, щоб витрачати десятки мільйонів доларів на озброєння і війну проти України, чи не краще було б спрямувати ці ресурси на поліпшення рівня життя російських громадян і дати українському народові спокій?

Більшість російських громадян, напевно, тішиться з того, що Росія загарбала Крим і частину Донбасу. Та вони не замислюються над тим, що назавжди втратили Україну як дружню та братерську державу. Якщо вони вважають, що незабаром Україну можна буде приєднати до Росії у якості південно-західного федерального округу, то ці сподівання марні. Після трьох Майданів український народ вже ніколи не відмовиться від свободи і права на свою власну суверенну державу. 23 роки ми сприймали незалежність як дар Божий, але це не так. Сьогодні за нашу незалежність і нашу перемогу ми сплачуємо надмірну ціну, втрачаючи майже щодня дорогоцінні життя наших кращих синів. І ми не маємо права погоджуватись на мир ціною втрати нашого державного суверенітету.

Слава Україні! Героям слава!

Олексій Волович

Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «Борисфен Інтел»

http://bintel.com.ua/uk/article/cena-peremogi/

7 травня 2015

Поиск:
расширенный

Сергей Гриневецкий
РОЗДУМИ ДО ЗАУВАЖЕННЯ: КОНСЕНСУС ЧИ КОНФЛІКТ?
Нещодавно Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь зауважив на необхідності привести у відповідність до мовного закону гімн Одеси, у якості якого рішенням Одеської міської ради затверджено "Песню об Одессе" з оперети Дунаєвського «Біла акація», і це змусило мене у черговий раз замислитися про ситуацію, що склалася сьогодні в Україні навколо мовного питання.

Національна наукова бібліотека – майбутнім користувачам
1 та 2 червня до Дня захисту дітей Одеська національна наукова бібліотека запропонувала відвідувачам цікаву виставково-пізнавальну програму «Національна наукова бібліотека – майбутнім користувачам».
Круглий стіл “ІТ освіта в Україні” за участі флагманів ІТ-сектору
В рамках Всеукраїнського Форуму “Україна 30. Освіта і наука” за організаційної підтримки Київської школи економіки відбудеться круглий стіл на тему “ІТ освіта в Україні”. Участь у круглому столі візьмуть представники уряду, державних та приватних закладів освіти, а також бізнесу, що фокусується на розвитку digital-галузі.
Виставка «Народні ляльки Одещини. Історія та Сучасність»
У Болгарському культурному центрі відбулася унікальна виставка народних ляльок, яка вперше представила традиційну лялькову культуру багатонаціональної Одеської області.
Літературна студія «Василь Стефаник. Наближення»
13 травня 2021 року у відділі рідкісних видань та рукописів ОННБ відбулося засідання літературної студії «Василь Стефаник. Наближення» до 150-річчя від дня народження видатного українського письменника.
Ціна перемоги
Олексій Волович, Одеса Життя мого покоління, якому зараз близько сімдесяти, розпочалося після Великої Вітчизняної (ВВВ), в середовищі людей, які пережили цю страшну війну і сталінський терор. Пам’ятаю зворушливу атмосферу другої половини 50-х років, радість і духовне розкріпачення людей, які дружні і згуртовані часто збиралися за скромним святковим столом. Мій батько любив запрошувати гостей на свята. Пам’ятаю, було чимало суперечок про Сталіна, про те, що він нібито «виграв війну». Батько вже тоді був затятим антисталіністом. Доля його сім'ї, багато членів якої стали безневинними жертвами сталінського кривавого Молоха, спонукала його до цього. На все життя запам’ятав батькове «…радянський народ здобув перемогу у війні не завдяки Сталіну, а всупереч йому».



© 2005—2021 Информационное агентство «Контекст-Причерноморье» New
Свидетельство Госкомитета информационной политики, телевидения и радиовещания Украины №119 от 7.12.2004 г.
Использование любых материалов сайта возможно только со ссылкой на информационное агентство «Контекст-Причерноморье»
© 2005—2021 S&A design team / 0.024