Ратифікація Україною Конвенції МОП «Про працю в морському судноплавстві» 2006 року стала одіозною. І, напевно, серед моряків та керівників структур, пов’язаних з морським бізнесом, є стільки ж її прихильників, як і супротивників. Немає чіткого розуміння цього документа і єдиного підходу до нього у відповідних державних сферах.

Це можна пояснити і тим, що вітчизняне законодавство не завжди узгоджується з основними критеріями міжнародних правових норм, і тим, що Україна хоч і значиться морською державою, проте не має свого флоту адекватного тоннажу.

І все ж таки десятки тисяч ук­раїнських моряків щороку борознять простори Світового океану, повністю перебуваючи у владі іноземного судновласника – і в плані заробітної плати, і в плані медичного обслуговування, зокрема, на випадок одержання виробничої травми.

Наскільки можна судити за наявною в нас інформацією, умови страховки також передбачають виплату страхової компенсації сім’ї та дітям моряка-«підпрапорника» на випадок втрати годувальника.

Теоретично вирішено питання і з пенсійним забезпеченням моряків, які працюють під іноземним прапором. Кожний громадянин України може укласти договір з районним відділенням Пенсійного фонду, визначивши періодичність та суму внесків, з яких буде обчислюватися йому розмір майбутньої пенсії.

Що ж стосується медичного обслуговування «підпрапорників», то згідно із 49 статтею Конституції України вони мають «право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування». Але фактично ним не користуються. І не лише тому, що не вносять страхових внесків, але й тому, що вітчизняна медицина є безкоштовною лише на папері.

Таким чином, у міжрейсовий період, а це може бути 4, 6 та більше місяців, моряк, який працює під іноземним прапором, залишається соціально незахищеним.

Так, вищезгадана Конвенція перекладає розв’язання цих проблем на так званий компетентний орган влади. І таким органом міг би бути департамент праці та соціального захисту моряків, скажімо, при Міністерстві транспорту та зв’язку або при Міністерстві праці та соціальної політики України. Але, на жаль, такого поки що немає. І якщо не помиляюся, його створення не заплановано на найближчий час.

Таким чином, моряк на суходолі, чекаючи на черговий рейс, може поліпшити своє фізичне та психічне здоров’я, пройти курс реабілітації, лише виходячи зі своїх власних можливостей. Але вони, як відомо, не безмежні. І, не відновивши, по суті, свого здоров’я, моряк змушений знову йти в плавання на кілька довгих місяців. Йому, враховуючи матеріальні потреби сім’ї та конкуренцію, що все зростає, доводиться поспішати, поспішати, щоб, образно виражаючись, встигнути на судно, який відходить…

Що ж робити в такому випадку? Звичайно, цю проблему необхідно розв’язувати законодавчо. А це означає, на державному рівні, узгоджуючи свої дії з міжнародним правом та Конвенцією МОП «Про працю в морському судноплавстві» 2006 року, домогтися того, щоб судновласники при найманні українських моряків здобували для них і медичні страховки на міжрейсовий період, але не менше ніж на шість місяців.

Це, звичайно ж, знизить доходи крюїнгових компаній, але натомість позитивно позначиться на співвітчизниках-моряках.

І діяти треба рішуче, наполегливо та швидко. Оскільки Одеса справедливо вважається морською столицею України, одним зі шляхів розв’язання даної проблеми міг би бути таким: на базі ще поки діючої «лікарні водників» організувати лікувальний заклад страхової медицини моряків і членів їх сімей, надавши їм, згідно із договором, мінімальний перелік медичних послуг у міжрейсовий період.

Мабуть є й інші шляхи. Тому ми просимо всіх зацікавлених, насамперед, морську громадськість Одеси, висловити свою думку з цього архіважливого питання, і надіслати свої пропозиції за адресою: 65125, Одеса, вул. Успенська, 51. E-mail: Tifi1989@meta.ua; Mihal47@ukr.net