У дні весни, як хроніка грозових років, звучать спогади Валентини Плоткіної – колись наймолодшої розвідниці партизанського відділення Щербакова-Бортнікера, який діяв на околиці Одеси – на Ближніх Млинах. Одеситка у сьомому поколінні, чиї предки прийшли на ці землі разом із Суворовим, була вихованою у дусі патріотизму. Непримітна 12-річна дівчинка, вона гуляла біля залізничної станції «Одеса-Мала», де проходили фашистські ешелони. І завдяки вродженій феноменальній пам’яті точно передавала народним месникам, скільки було вагонів, яку техніку везли на схід.

Сьогодні Валентина Іва­нівна є членом ради організації ветеранів-партизан Київського району Одеси. Юрист за освітою, вона дає безкоштовні консультації пенсіонерам, роз’ясняє заплутані питання пенсійного законодавства. Для неї немає Другої світової війни – лише Велика Вітчизняна. Цю точку зору поділяють 95 ветеранів партизанського руху Одещини, які ще живуть. В.І. Плоткіна пишається, що день її народження – 14 квітня майже співпадає з датою визволення улюбленого міста.

І ось їй виповнився 81 рік. Вітають іменинницю голова Одеського міського товариства пенсіонерів Віра Кабачек, друг Валентини Іванівни Володимир Олек­сандрович Годовенко. 16-річним він уже партизанив у складі законспірованої розвідгрупи в Первомайську, теж на залізниці. Орієнтувався в секретних розпізнавальних знаках, застосовуваних фашистами: кленовий лист, зебра, білка з горіхом. За 2 роки боротьби в окупації В. Годовенко опанував підривну справу, знешкоджував снаряди та бомби, що не розірвалися, на дільниці від Затоки до Сичавки. Увійшов до Одеси разом із радянськими військами, визволяв від смертоносного вантажу місцеві катакомби, багато промислових об’єктів, брав участь у розмінуванні батарей № 411 та № 412. На запитання, скільки йому років, поглядає на годинник і з одеським гумором відповідає: скоро за чверть сто.

Приблизно такий сьогодні середній вік ветеранів, які проливали кров за наше мирне життя. Депутат облради Олександр Пресман сам наполіг на зустрічі із цими людьми, яким безмежно вдячний.

До підвалу, відданого товариству пенсіонерів, змогло прийти лише 13 чоловік. Деяким це не під силу, шестеро не змогли піднятися з лікарняних ліжок. Депутат, хоч і сам температурив, не лише не скасував зустрічі, але й висловив бажання приїхати та відвідати кожного, хто залишився вдома. Запропонувати медикаменти, продуктову, соціальну допомогу.

– Ще можна встигнути вчинити добро, віддати данину поваги захисникам та визволителям міста, – сказав він.

Бачачи більш ніж скромне частування, що стоїть на столах пенсіонерів, він запросив їх усіх до ресторану в Аркадії. Просто поїсти, відпочити, підняти фронтові двадцять – так, уже через здоров’я, що похитнулося, лише 20, а не сто, грамів. Поспілкуватися з ними не заради іміджу, а з людського інтересу.

– Я хочу бути для вас корисним, любі мої старенькі, – завершив він.