Знайомий ізмаїльчанин, прочитавши в «Одеських вістях» за 9 липня кореспонденцію під заголовком «Пляжний сезон: купатися заборонено», порекомендував звернути увагу на таку ж біду в столиці Придунав’я – місті, оточеному водою, але яке не має сьогодні жодного свого пляжу. Але ж і справді так. Пам’ятаю, коли лише приїхав сюди у 1975 році, Ізмаїл від цього не страждав. Щонеділі всією сім’єю та з друзями йшли ми купатися. І могли цілком цивілізовано відпочити.

За часів, які можна назвати старими і добрими, оскільки тоді для людей робилося набагато більше гарного та доброго, у районі Фортеці, поруч із меморіальним музеєм «Діорама», справно діяв новий міський пляж. Він був відкритий у 1960­му році. Перебував у розпорядженні комбінату комунальних підприємств (у народі – «зеленгоспу»).

Пароплавство поставило наприкінці пляжу понтон, і від морвокзалу сюди бігав річковий трамвайчик. У зеленгоспу на пляжі був свій штат рятувальників із шести чоловік на чолі із старшим рятувальником Іллею Васильовичем Мілих – колишнім водолазом Дунайської флотилії. Рятувальники несли вахту на човні та на березі. Надзвичайних ситуацій практично не було.

За часів горбачовської перебудови пляж почав занепадати. Часто залишався без господарів. Зрештою, влада міста ухвалила дуже просте рішення: пляж ліквідувати за принципом: немає пляжу – немає проблем.

Звичайно ж, проблема залишається. І велика. Лише до неї усі ці роки міській владі, виходить, діла як не було, так і немає. Як немає, якщо підходити офі­ційно, і самого пляжу. Тим часом «не­розумні» городяни в літню пору тут і відпочивають, і купаються, і засмага­ють, незважаючи на застереження тієї ж санепідстанції та інших контрольних служб, які попереджають – ніхто не несе відповідальності за життя від­по­­чивальників. Що ж робити, коли надворі така спека, а Дунай вабить прохолодою? Чи знають про це нинішні керівники міста разом із депутатами? Хто б сумнівався. Лише ніби не в Із­ма­їлі живуть вони, і ця тема їх ніби не сто­­сується.

Скажемо більше. Раніше була закріплена за містом база «Прибій» на березі озера Ялпуг. Туди й міський транспорт регулярно ходив. Але після серії різних, не зовсім зрозумілих, маніпуляцій колишнього керівництва міську базу було здано в оренду, а потім, за наявною інформацією, і зовсім продано.

А городянам, як і раніше, подітися нікуди. І лізуть у воду, незважаючи на небезпеку. А звідси напрошується висновок – давно б час чиновникам замислитися, залучити підприємців, готових облаштувати та облагородити пляж, організувати ряту­вальну службу. Люди за це лише по­дякують.